Ой, та я готова вам ці 200 тисяч навіть повернути хоч зараз. Щоправда… якщо брат поверне те, що ви в його квартиру вбухали. Загалом, мамо, трусіть улюбленого сина. Ви в нас — спільні, нехай йому завжди діставалося більше, допомогу ми з ним поділимо навпіл

— Не чекали такого, що й казати, — сумно зітхає Ірина Олегівна. — Я — то ще нічого, я в державній клініці лікуюся, особливих проблем поки немає. А ось із чоловіком треба щось терміново вирішувати.

— А безплатно не роблять? — співчутливо хитає головою подруга.

— Роблять, але то вісім кіл пекла, скерування — уперед. Та… все одно доведеться платити за операцію та реабілітацію. Ну, або чекати, поки зовсім гірше стане, а тоді погоджуватися вже на те, що належить безплатно. Яке буде лікування — таке й буде. А потім — тільки інвалідність.

— І що ж, у доньки ніде не зойкне? Це треба ж, така черства…

— Донька киває на брата, мовляв, вона не одна, — посміхається Ірина Олегівна. — Якщо допомагати, то хай і він допомагає. А в сина грошей немає, у нього іпотека і двоє дітей. Дружина в декреті.

Я вже і так пробувала казати, і сяк — нуль. А нещодавно заявила, мовляв, що там було, вашої мені допомоги й потім, вона, бачите, допомагати не просила, це було наше бажання.

В Ірини Олегівни з чоловіком двоє дорослих дітей.

Синові 32, одружений, має двох дітей. Молодшому немає й року. Сплачує іпотеку за двокімнатну квартиру, але за кілька років належить ще раз розширюватись.

Старшій доньці 40, живе в трикімнатній квартирі, працює, незаміжня, дітей не має, ділова жінка, як зараз кажуть, кар’єра в неї на першому місці.

Ірині Олегівні з чоловіком по 65 років, чоловік ще працює, дружина на пенсії.

Але чоловікові стає все важче працювати — має проблеми з суглобами. І вони не поодинокі. І вимагають комплексного рішення. Але в державній клініці можна лікуватися років 15, роблячи все поступово, і, на жаль, не зовсім у їхньому випадку підходить те, що готові зробити безплатно.

Кошти є в доньки, яка живе «для себе», але Наталя, як звуть жінку, зайняла принципову позицію: допомагати вона згодна тільки навпіл із братом. А брат би й радий, але в нього в кишенях гуляє вітер.

А ще Наталя нагадала батькам про те, як були свого часу розподілені кошти. Які? Невеликі накопичення подружжя і 7 років тому отримана батьком спадщина.

— Наталка на бюджеті навчалася, а сина довелося вчити платно. Ні, він нормально склав ЗНО, але конкурс був високий. Ми й вирішили, хай уже краще заплатимо, але рік не буде втрачати й не стане обирати компроміс: інший інститут або взагалі коледж, — пояснює Ірина Олегівна.

Син відучився, Наталя тим часом купила в іпотеку свою першу, тоді ще однокімнатну, квартиру.

8 років тому син одружився, а чоловік Ірини Олегівни отримав невелику спадщину — двокімнатну квартиру в регіоні. Там нікому квартира не була потрібна, тому її вирішено було продати, а гроші передати дітям.

Синові батьки дали на початковий внесок за двокімнатну квартиру. Звісно, подумали й про доньку — віддали їй 200 тисяч, що залишилися від власних заощаджень.

Наталя тоді посміхнулася якось недобре, але гроші взяла. А за кілька місяців продала свою однокімнатну квартиру й купила трикімнатну.

Батьки думали, що донька заміж зібралася, але ні, просто вирішила, що їй потрібна спальня, вітальня та кабінет. Для однієї. Ну й нехай, у кожного своє життя. Вони ж допомогли, як могли. Обом.

— У сина сім’я, діти, працює він, щоправда, заробляє не дуже багато, — продовжує Ірина Олегівна. — І потім, а який заробіток буде достатнім у його ситуації? Це ж мільйонером треба бути. То одне потрібно, то інше.

Невістка не працює і невідомо, чи працюватиме в найближчому майбутньому. Старший онук у нас не дуже здоровий хлопчик, чи візьмуть у садок — невідомо. А Наталя… Вона заробляє так, що нам із тобою й не снилося.

Наталя справді стала доволі заможною жінкою: займає хорошу посаду, за трикімнатну, як вважають батьки, давно розплатилася, тільки не каже.

У неї нова машина, поїздки світом, найкращі салони краси й дорога медична страховка.

— Треба ж, а на рідного батька грошей не дає, — зітхає подруга Ірини Олегівни. — Зовсім діти не пам’ятають про те, що для них було зроблено. Зовсім…

Коли мати вперше натякнула Наталі, що їм із батьком необхідні доволі серйозні (для них) кошти, донька зробила вигляд, що не зрозуміла, не почула.

Мама за кілька днів своє прохання повторила, і тоді Наталка відповіла просто та спокійно:

— Чудово, скільки треба? Хай брат дасть половину, а потім і я свою половину перекажу. У нього немає? Мамо, а я винна, що в нього немає? Це не мої проблеми, що він дітей завів, замість того, щоб заробляти. У нього від початку стартові умови були набагато кращими, ніж у мене.

— Це ти про що зараз, Наталю? — не зрозуміла Ірина Олегівна.

— А про те, мамо. Коли я до інституту вступала, ви мені торочили, що я маю потрапити тільки на бюджет. Платити ви за мене не збираєтеся, у вас ще і син є. Пам’ятаєш? Так ось, я вступила. Не туди, куди мріяла, а простіше. А виявилося, що брату можна було мрії свої спокійно виконувати — за нього платили, навіщо погоджуватися на менше?

А ще Наталя пригадала ту саму спадщину, яка майже повністю перейшла до рук її брата, тоді як вона сама житло купувала, викроювала, старалася, підробляла, їй на перший внесок нічого не дали.

— Так у нас тоді й не було, — розвела руками Ірина Олегівна. — Але ми ж тобі допомогли потім, коли можливість з’явилася. Ти ж пам’ятаєш про ті 200 тисяч?

— Пам’ятаю, — посміхнулася Наталя. — Якщо це рівна допомога мені та брату, то так — ви мені допомогли, хоча я про це вас і не просила, я вже обійшлася, розумієш? Коли треба було мені, ти казала, що у вас є ще й мій брат.

А потім мені вже було не треба. Ой, та я готова вам ці 200 тисяч навіть повернути хоч зараз. Щоправда… якщо брат поверне те, що ви в його квартиру вбухали. Загалом, мамо, трусіть улюбленого сина.

Ви в нас — спільні, нехай йому завжди діставалося більше, допомогу ми з ним поділимо навпіл.

— Ось так, — зітхає Ірина Олегівна. — Звісно, неприємно таке слухати. Наталя допомогти не хоче, хоча може. Образи в неї якісь, принципи. А син… Звідки він візьме? Немає в нього грошей. Виростили доньку, що й казати.

***

Ця історія є болючим нагадуванням, що іноді минулі образи можуть відкидати довгу тінь на сьогодення, заважаючи близьким людям знайти спільну мову.

Народна мудрість каже: «Не будь скупим на добро, бо до тебе прийде воно». Але як бути, коли добро, яке ти зробив, не було оцінене?