— Оленко, ти для мене як рідна дочка, — голосно промовила іменинниця, обіймаючи старшу невістку. — Звісно, мамо. А хіба може бути по-іншому, — відповіла та, посміхаючись. Катя сиділа навпроти іменинниці. Вона відчувала, як на неї спрямовані погляди родичів, немов усі чекали від неї якоїсь реакції. — А от наша молода невістка поки що соромиться

Валентина готувалася до свого шістдесятиліття цілий місяць. Замовила святковий торт у гарній пекарні, купила нову сукню і зробила зачіску. У квартирі зібралася вся рідня — племінники, сестри, давні подруги і, звісно, обоє синів із дружинами.

Старший син Ігор одружився п’ять років тому з Оленою. Дівчина відразу підкорила свекруху своєю відкритістю і бажанням стати частиною родини.

Після першого ж візиту Олена почала називати Валентину мамою — її власна мати відійшла у вічність, коли дівчині було всього сімнадцять. Жінка «розтанула» від такої довіри й тепла.

— Мамо, я принесла ваші улюблені цукерки, — сказала Олена, цілуючи Валентину Петрівну в щоку.

— Ах, ти моя хороша, дякую, — розчулювалася іменинниця, гладячи невістку по руці.

Молодший син Валентини, Максим, одружився лише три місяці тому. Його дружина Катя трималася дещо відсторонено, хоча й поводилася ввічливо.

Вона називала свекруху на ім’я та по батькові, дарувала подарунки на свята й допомагала накривати на стіл. Але тієї особливої близькості, що була у Валентини з першою невісткою, не відчувалося.

Гості посідали за святковий стіл. Валентина сяяла від щастя, приймаючи вітання. Олена метушилася поруч, розкладала частування і нахвалювала страви свекрухи.

— Оленко, ти для мене як рідна дочка, — голосно промовила іменинниця, обіймаючи старшу невістку.

— Звісно, мамо. А хіба може бути по-іншому, — відповіла та, посміхаючись.

Катя сиділа навпроти іменинниці. Вона відчувала, як на неї спрямовані погляди родичів, немов усі чекали від неї якоїсь реакції.

— А от наша молода невістка поки що соромиться, — продовжила Валентина, дивлячись на Катю.

Дівчина підняла голову й натягнуто посміхнулася.

— Валентино Петрівно, ви ж знаєте, я не дуже балакуча.

— А коли ж ти почнеш називати мене мамою, як Олена? Це ж просто слово, — не відступала жінка, обвівши гостей задоволеним поглядом. — Скажи «мама» і все.

— Може, й скажу, коли звикну, — тихо озвалася Катя, сподіваючись, що розмова на цьому закінчиться.

Але за столом уже виник азарт.

— Та що там звикати, — захихотіла якась родичка, — я своїх обох свекрух одразу «мамами» називала, і жодних проблем.

— Правильно, — підтакнув якийсь дядько, — повагу треба виявляти до старшої в сім’ї.

Катя відчула, ніби опинилася в центрі шкільного хороводу, де всі навперебій підштовхують її до центру. Вона спробувала перевести розмову на торт, але Валентина вже наполовину підняла келих.

— От просто зараз і скажи. На честь мого ювілею. Ну ж бо?

Катя зітхнула і зробила жартівливий уклін.

— З Днем народження, матінко ріднесенька, — промовила вона навмисно театральним голосом.

За столом почулися смішки. Хтось ляснув долонею по столу, а Валентина примружилася.

— Це, звичайно, дотепно, — суворо промовила вона, — але ж я серйозно, Катю.

Максим сидів поруч із дружиною і вже насупив брови. Він помітно напружився, але промовчав.

Після вечері, коли гості підвелися з-за столу, Валентина ніби ненароком ще кілька разів поверталася до цієї теми. Катя щоразу уникала відповіді, вдаючи, що зайнята подачею чаю або допомагає племіннику з телефоном.

Удома, вже пізно ввечері, Максим почав розмову з дружиною:

— Я не розумію, що тобі варто назвати її мамою? Ти ж бачиш, як для неї це важливо.

— Максе, я не хочу цього робити, — спокійно сказала Катя. — Для мене це неприродно. У мене мама є, вона жива.

— І що тепер? Це ж просто ввічливість.

— Ні, для мене це не просто.

Максим скривився, розкрив рота, але потім махнув рукою і пішов до іншої кімнати. Катя ще довго сиділа на кухні, думаючи, як нерозумно все вийшло. Вона ще не знала, що завтра історія матиме продовження — і значно неприємніше.

Наступного дня Катя отримала від свекрухи повідомлення: «Катю, сьогодні о шостій чекаю вас на вечерю. Усім скажеш, що я твоя мама, ясно?»

Дівчина перечитала текст пару разів і відчула, як усередині наростає роздратування. Її збивала з пантелику прямота і тон. Вона хотіла написати, що не зможе прийти, але Максим уже зателефонував з роботи.

— Мама покликала, там ще гості, дядько з родиною залишалися з ночівлею, — сказав він, не питаючи, а констатуючи. — Сьогодні йдемо на продовження банкету, і не вигадуй відмовок.

— Максе, це вже переходить у тиск.

— Тиск — це якби я на тебе кричав. А я тебе просто прошу піти назустріч людині, яка мені дорога.

Катя зітхнула.

Увечері, переступивши поріг квартири свекрухи, вона буквально відразу опинилася в центрі уважних поглядів. За столом сиділи ті ж тітки й дядьки, що й на ювілеї. Навіть Олена сяяла, немов заздалегідь знала сценарій.

— О, прийшли! — радісно сказала Валентина. — Ну, давайте відразу почнемо з головного. Катю, я ж твоя мама, чи не так?

Катя намагалася говорити рівно:

— Валентино Петрівно, я вас поважаю, але…

— Але-але-але! — перебила свекруха, гримаючи ложкою об тарілку. — Жодних «але». Скажи.

За столом наростала напруга, уже ніхто не сміявся. Максим, що сидів поруч, тихо прошепотів дружині:

— Просто скажи, і все.

— Ні, — твердо відповіла дівчина.

Після цієї фрази тітка з яскраво фарбованим волоссям театрально закотила очі, Олена похитала головою, а Валентина Петрівна, гидливо підібгавши губи, сказала:

— Ну, які ж нині невиховані дівчата пішли.

Вечеря минула в ніяковому мовчанні. Коли повернулися додому, Максим не сказав дружині ні слова. Він сів на диван, уткнувся в телефон і залишився так до самої ночі.

Вранці Катя спробувала заговорити з чоловіком:

— Максе, ти злишся на мене?

— Ні, — відповів він, не відводячи погляду від екрана.

Весь день він відповідав односкладово. До вечора стало ясно — він вирішив мовчати на зло.

Три дні у квартирі стояла дивна тиша. Максим повертався з роботи, їв мовчки, дивився новини й ішов спати, не промовивши ані слова. Катя ловила себе на тому, що починає розмовляти сама із собою на кухні, аби почути людський голос.

Вона намагалася щось придумати: то завести розмову, то запропонувати подивитися разом старий фільм, то просто посидіти поруч. Максим наче не чув.

Увечері в п’ятницю пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Олена. Та сама, «дочка» свекрухи й зразкова старша невістка.

— Катю, привіт. Я тут повз проходила, думаю, зайду, — посміхнулася вона, але очі говорили про інше.

— Заходь, — без особливої радості кивнула Катя.

На кухні Олена без запрошення налила собі чаю і перейшла в наступ:

— Ти ж розумієш, що сама собі все ускладнюєш? Скажи ти це «мама» — і в тебе життя стане простішим.

— Це не про слово, Олено. Це про те, що я не хочу прикидатися.

— Яка різниця, хочеш чи ні? Іноді треба бути розумнішою. Ось я ж змогла, і тепер у нас із Валентиною Петрівною — зразкові стосунки.

Катя мовчала, дивлячись, як Олена присьорбує чай, наче вона тут господарка.

— Гаразд, — встала Олена. — Я просто хотіла тобі допомогти. Але, мабуть, ти вирішила бунтувати.

Після її відходу Катя відчула порожнечу. Незабаром повернувся Максим. Він несподівано сказав:

— Олена заходила. Усе сказала тобі правильно. Чи ти і її слухати не хочеш?

— Максе, тобі не здається, що це мене тут ніхто не слухає?

— А ти сама не хочеш чути інших. Усе могло бути по-доброму, але ти обрала по-поганому.

Катя нічого не відповіла. Вона подумала, що їхній шлюб усього за три місяці після весілля вже почав руйнуватися. І руйнувалося все не від серйозних бід, а від одного-єдиного слова, яке вона не хотіла вимовляти.

Наступного дня Максим зібрав спортивну сумку й сказав:

— Я пару днів поживу в мами. Подумай, що для тебе важливіше: твій упертий принцип чи наша сім’я.

Пара днів виявилися тижнем. Максим поїхав до матері, дзвінків від нього не було. Лише раз прийшло коротке повідомлення: «Сантехнік сьогодні не прийде».

У неділю ввечері Максим повернувся. Сумку він поставив біля дверей, куртку повісив на спинку стільця і, не дивлячись на дружину, дістав із пакета контейнери з їжею.

— Мама передала, — сказав він.

— Зрозуміло, — тихо відповіла Катя.

— Я не хочу з тобою сваритися, — вирішила почати Катя. — Але я не готова робити те, що мені неприємно.

Максим підняв очі. У них не було злості, але й тепла теж.

— А я не хочу, щоб моя мама плакала через те, що її не визнають у сім’ї. Зрозумій, для неї це не примха.

— Розумію, — зітхнула вона. — Але для мене це не пусте слово. І я не можу просто зіграти роль.

Він сів навпроти, потер долонями обличчя.

— Давай зробимо перерву в цій суперечці. Не треба більше цієї теми хоча б зараз.

Катя кивнула. Вони вечеряли майже мовчки.

Вночі, лежачи в ліжку, Катя слухала його рівне дихання і думала, що жодного рішення вони не знайшли. Ця суперечка просто повисла між ними. Це не був мир. Це було крихке перемир’я.

Вона розуміла, що в будь-який момент нова зустріч зі свекрухою знову витягне цю тему назовні, і все піде по колу. Але зараз у неї не було сил думати про майбутнє.

Ця історія, на жаль, показує, як одне слово може стати каменем спотикання для всієї родини. Навіть найміцніші стосунки можуть похитнутися, коли особисті принципи стикаються з очікуваннями інших.

Хто, на вашу думку, має поступитися у такій ситуації? І чи всі називають свекруху МАМОЮ ?! Цікава ваша думка, дорогі читачі.