— Оленько, я буду дуже хорошим татом! Чесно! І я хочу багато дітей. Четверо! Два хлопчики і дві дівчинки. Вважаю, що одна дитина — це погано, егоїст виросте. А коли їх багато, вони дружні і виростають хорошими людьми

— Олю, ти пам’ятаєш, що нам у неділю на іменини до мами? — запитав чоловік за сніданком.

«Та вже забудеш про це, звичайно… Ти всі вуха прожужжав. Свекруха тільки в останній тиждень рази чотири нагадала… Тут захочеш, та не забудеш…» Такі думки вихором пронеслися в Ольги в голові, але вона лише посміхнулася і сказала:

— Пам’ятаю, Васильку, пам’ятаю… — вона ледь помітно зітхнула. Останнім часом зустріч зі свекрухою перетворювалася для неї на справжнісіньку муку.

У Наталії Петрівни було вічно невдоволене обличчя. І Оля не зовсім розуміла, що матір чоловіка не влаштовує. Сина її Оля любить, онуків подарувала, господиня чудова. Але, мабуть, усім не догодиш…

…Вони познайомилися з Василем банально і дуже сучасно — в інтернеті. У якійсь групі спортивного харчування. Оля купувала собі там вітаміни, а Вася білкові батончики.

Зав’язалася стандартна розмова, що продовжилася на її сторінці. Він поставив лайки на її фотографії і з цього почалася їхня дружба, що переросла в реальні почуття… Одружилися вони за сім місяців.

— Оленько, я буду дуже хорошим татом! Чесно! І я хочу багато дітей. Четверо! Два хлопчики і дві дівчинки. Вважаю, що одна дитина — це погано, егоїст виросте. А коли їх багато, вони дружні і виростають хорошими людьми.

— Та годі тобі… — посміхнулася Оля. — Ти он один у сім’ї, і ніякий не егоїст…

— Ну, я взагалі в тебе винятковий, — він підморгнув і поцілував її в щоку.

Мама Василя, Наталія Петрівна, під час першого знайомства, зустріла її суворим поглядом вчительки і злегка нахмуреними, яскраво нафарбованими бровами.

За столом розпитувала про сім’ю, освіту. Дізнавшись, що Оля не киянка, студентка з багатодітної сім’ї і в неї тільки мама, яка живе в двокімнатній квартирі в містечку під Одесою, помітно засмутилася, і решту часу обіду в основному дивилася собі в тарілку, сумовито підібгавши губи…

Весілля молодята зіграли ґрунтовне, у відомому ресторані. Приїхала мама Олі, дві сестри і три брати. Усі молоді, красиві й гучні. Свято пройшло весело і завзято. Оля з Васею були щасливі, і це було видно неозброєним оком — вони не відходили одне від одного, наче два голубки…

А за два місяці молодята оголосили родичам, що скоро стануть батьками.

Вася був щасливий до нервової гикавки. Олині сестри й брати закидали їх найкращими побажаннями, а мама Олі від радості навіть просльозилася, коли вони їй зателефонували й привітали з майбутнім онуком або онучкою.

А ось Наталія Петрівна, почувши новину, лише зітхнула і підібгала й без того тонкі губи.

— Не встигнете, чи що, дітей тих? Для себе пожили б, погуляли ще. Які з вас батьки — самі ще діти…

— Мамусенько, улюблена моя! Ти ж скоро станеш бабусею, як ти не розумієш? Це таке щастя! А я буду татом! Я тато! — посміхнувся Вася на весь рот і, схопивши матір за руки, закружляв її по кімнаті. Та тільки прикро відмахувалася.

У належний час у подружжя зʼявилася гарненька, здорова дівчинка. Дуже схожа на Олю. Вася був несамовитий від щастя. А Оля з великою радістю занурилася в материнство й облаштування їхнього гніздечка.

Василь відмінно заробляв і його дружина могла дозволити собі й помічницю по господарству, і няню.

Але вона вирішила все робити сама. З неї вийшла прекрасна мама і хороша господиня. Василь, до речі, охоче в усьому брав участь. І у вільний від роботи час міг і погуляти з донькою, і погодувати, і памперс, зрештою, поміняти.

А на перший рочок їхньої донечки, Катрусі, буквально цього дня, подружжя дізналося, що в них знову буде поповнення в сімействі. Василь мріяв про сина і його мрія здійснилася. За дев’ять місяців Оля подарувала чоловікові сина Івана.

Ользі стало важче з усім управлятися, і вони найняли помічницю по господарству, щоб Оля повністю занурилася у виховання дітей. Вона була щаслива, її все влаштовувало.

Чоловік з неї пилинки здував, обожнював дітей, а ще він забезпечив їм безбідне життя в повному достатку. Здавалося б, живи й радій, але ж обов’язково знайдеться ложка дьогтю, здатна зіпсувати цілу бочку меду. Цією ложкою була мати чоловіка, Наталія Петрівна.

— Васю, скажи будь ласка, чому твоя мама мене так не любить? Мені здається, вона й онуків своїх не дуже-то шанує. Що не так, ти можеш мені пояснити?

— Олюшко, та не звертай ти уваги. Мама завжди була з характером, у неї там свій внутрішній світ і ми, мабуть, туди не дуже вписуємося, — він обійняв дружину і поцілував у чоло. — Головне, що я тебе дуже-дуже люблю…

Діти підростали, бізнес Василя процвітав, усе було чудово.

Оля була щаслива, що тоді, давно, вона погодилася на перше побачення з незнайомим хлопцем з інтернету… Тепер цей хлопець став її найріднішою людиною. Її улюбленим чоловіком…

Якось, Ольга з Василем, залишивши дітей няні, вирішили удвох сходити на виставу. Ольга дуже любила театр, це була її пристрасть. Зручно розташувавшись у кріслі, озброївшись витонченим біноклем, вона зібралася насолодитися прекрасною п’єсою, як раптом відчула себе недобре…

— Васю, мене нудить… Напевно, це салат, який я їла в цьому кафе. От мені запах підозрілим здався…

Вона намагалася заспокоїтися, дихала, пила воду, але краще не ставало. Зітхнувши із жалем, вони покинули залу і поїхали додому.

Вдома Оля прилягла і їй десь через пів години полегшало. А ще за годину вона вирішила зробити тест. На всяк випадок. І він показав позитивний результат!

— Олю! Олю! Як же це чудово! Троє! Троє чудових дітлахів! Так, як я і мріяв! — щасливий чоловік закружляв її по кімнаті.

— Троє добре, звичайно, але чи не занадто швидко? Іван з Катрусею ще маленькі зовсім… — трохи розгублено відповіла Оля.

— Так. Що значить швидко? Це наші діти, Олю. Ми впораємося. Ми обов’язково впораємося! Ось мати-то очманіє… Так! Прямо на її день народження й оголосимо новину! На додаток до подарунка.

«Ну, не думаю, що свекруха зрадіє. Вона й так скоса дивиться, а зараз так і зовсім оторопіє. Скаже, що плодимося, як кролики, якщо не щось гірше…» — так подумала Оля, але вголос цього, природно, не сказала. А тільки з посмішкою кивнула чоловікові. Будь що буде!

І ось, сонячного недільного дня, вони всією сім’єю вирушили до мами на свято, дорогою купивши квіти й тортик. І пізніше на пів години, ніж було призначено, були в неї.

Наталія Петрівна зустріла їх на порозі, посміхаючись, як травнева троянда, і випромінюючи запах дорогих, французьких парфумів. Розцілувавши сина, невістку й онуків, запросила їх до столу.

Гості вже були за столом і навіть трохи напідпитку. Сина і невістку, що запізнилися, змусили підняти штрафні й тост за іменинницю. Василь узяв на себе цей обов’язок і зі сміхом підняв чарку.

— Дорога наша матусю і бабусю! Ми вітаємо тебе з ювілеєм і бажаємо тобі бути такою ж красивою, здоровою і щасливою! А ми, твої діти, будемо намагатися цьому сприяти. А тепер подарунок і сюрприз у студію! — він підійшов до матері, підніс їй коробочку, де був золотий браслет, обсипаний діамантами, а зверху поклав невеликий білий конвертик. Потім розцілував її і сів, спостерігаючи за Наталією Петрівною, чекаючи її реакцію.

І вона не змусила себе довго чекати.

Наталія Петрівна любовно погладила коробочку, відкрила, трохи помилувалася і поклала на стіл. Потім із цікавістю відкрила конверт.

Потім дістала з нього клаптик папірця з двома смужками й поступово благосний вираз її обличчя змінювався. Вона з гидливістю, немов у руках у неї раптово опинилася жаба, кинула тест на підлогу і повернулася до Ольги.

— Це твій подарунок, наскільки я розумію. Ну зрозуміло, ти ж більше нічого подарувати й не можеш! У тебе, крім як здатності народжувати, як кішка, нічого й немає за душею! І не набридло з пузом ходити? Жах якийсь… А взагалі добре влаштувалася — сидить собі вдома, дітей народжує, а синочок мій гарує, ораву цю годує. Тут тобі і домробітниця, тут тобі і няня… Як паразитка, їй-богу… — неголосно, зі злістю в голосі промовила Наталія Петрівна.

У кімнаті повисла зловісна тиша. Гості зосереджено схилилися над тарілками, а самі потайки спостерігали за несподіваним концертом.

Василь зблід, як стіна, і з тремтячими від образи губами повернувся до матері.

— Що ти таке говориш, мамо… Я… Я навіть не можу повірити, що чую це від тебе. Наче я сплю і бачу страшний сон. Це ж скільки ти терпіла нас, скільки мовчала. А я-то думав, ти любиш мене, свого сина. А ти… Ти нікого не любиш… Окрім себе…

Він встав з-за столу, слідом за ним Оля, яка ледве стримувалася, щоб не заридати. Вони швидко одягли малечу і вийшли з квартири. Мати в цей час не дивилася в їхній бік, а розгублені гості продовжували зберігати мовчання.

У машині Ольга розплакалася. Безшумно, щоб не налякати дітей. Вона плакала беззвучно, а сльози градом лилися по її щоках. Вася час від часу поглядав на неї і важко зітхав. Видно було, що він дуже переживав.

Приїхавши додому, залишок дня вони провели в мовчанні. А вклавши дітей спати, сіли на кухні випити чаю, поговорити і спробувати якось перетравити те, що сталося…

— Ти знаєш, Оленько, я весь цей час думав. І зрозумів, що ти тут ні до чого, — Оля підняла на нього погляд, сповнений подиву. — Так, Олю, ні до чого. Була б Марія, Дарина, або Галя, наприклад, вона б все одно так поводилася. Знайшла б до чого причепитися. Не до дітей, так до борщу або брудної підлоги.

Вона ревнує мене. На жаль, за весь цей час вона так і не відпустила мене. На жаль. А ще тут звичайна заздрість. Жіноча заздрість. Мене мати сама виховувала, батько кинув нас і навіть від копійчаних аліментів ховався.

Вона працювала, як проклята, щоб мене прогодувати й одягнути. А тут ти. На готовому. І я біля тебе поруч, ти в мене на першому місці. І діти в нас. І дім повна чаша.

Ну не може вона перенести чужого благополуччя, навіть якщо це благополуччя сина… І ще. Прости ти її, будь поблажливішою, і розумнішою. Просто прости в душі, а там видно буде…

Вони ще довго сиділи, обнявшись, на кухні при приглушеному світлі затишної лампи, думаючи кожен про своє. Вася думав про те, що, виявляється, він погано знав свою матір. І що, як перед людьми — то соромно…

А Оля про те, що пробачити-то вона пробачить свекруху, але бачити її їй зовсім не хочеться. Принаймні, найближчим часом. А там життя покаже…

Вони думали різні думки, переживали кожен про своє, але в них була одна дуже важлива спільна обставина — їхня любов. І діти. А це найголовніше…

***

Ця історія, яку нам надіслала одна з читачок, нагадує, що заздрість — це як іржа, що з’їдає душу. Іноді найбільша перешкода до щастя — не зовнішні обставини, а внутрішні демони найближчої людини.

Але коли є справжня любов і підтримка, можна вистояти проти будь-якого вітру.

А як ви вважаєте, чи доводилося вам у житті зустрічати людей, які не вміли радіти чужому щастю, навіть якщо це було щастя їхніх дітей?