Ольга монотонно перебирала ягоди, не піднімаючи голови й не дивлячись на чоловіка. У повітрі зависла ніякова пауза, коли він увійшов. Так багато чого треба сказати один одному, поділитися, а розмова не йшла

Недобудований дім Марченки пригледіли ще давно й загорілися бажанням його купити. Взагалі-то він був майже готовий, крім внутрішнього оздоблення. Але Марченків це не злякало.

Продавши квартиру в місті й давши грошей від продажу дітям, переїхали до села, залишивши частину фінансів собі.

А потім зрозуміли, як вчасно придбали нерухомість на селі. Самоізоляція минула набагато легше, тому що не довелося сидіти в чотирьох міських стінах.

Зсередини й зовні дім був готовий повністю, залишалася лише господарчі будівлі недобудовані, і влітку Микола взявся за них.

У селі їх ласкаво прозвали «Оля-Коля». Навіть прізвища не називали: одразу було зрозуміло, якщо «Оля і Коля», значить Марченки. А все тому, що приємно було дивитися на цю пару, було відчуття, що живуть вони все життя легко, у повній злагоді. Справжнє, світле подружжя.

Щоб все у дворі добудувати, Микола знайшов бригаду, головним у якій був кремезний Андрій, чоловік років сорока.

Він розповідав господарям усі тонкощі: навіщо й чому колоди треба класти так, а не інакше, як краще перекрити дах. Коля з Олею радо частували будівельників, радіючи сумлінності Андрія.

Микола хотів ще попросити, щоб і паркан із сусідами поставили новий, а то цей увесь у дірках і перекосився, немов землі кланяється. Але у Андрія було уже інше замовлення.

До того ж сам Микола у вихідні зібрався до товариша у сад за ягодами, тому паркан так і залишився без ремонту.

— Усе будуєтеся? – гукнула Миколу сусідка, як тільки побачила, що повернувся. Продірявлений паркан давав широкий огляд, і сусідам добре було один одного видно.

— Будуємося, Маріє Михайлівно. Свій дім – це вічне будівництво. Але ми все одно задоволені, найосновніше зроблено, залишається по дрібниці, — відповів Микола з теплою посмішкою.

Марія підійшла ближче, і з тією самою усмішкою сказала, ніби просто так:

— А я дивлюся — господар за ворота, а будівельники тут як тут. Ну, думаю, ще якісь справи… А бригадир у них ну такий усміхнений, такий чемний з Олею… Дуже вже він уважний був, Миколо Сергійовичу.

Микола кивнув, незрозуміло на знак чого: чи то погоджувався, чи то щоб розмову підтримати, але на душі стало якось неспокійно.

— А що Андрієві тут треба було? – увійшовши до хати, запитав Микола. І начебто намагався вигляду не подавати, а вийшло якось насторожено.

— Коли?

— Ну, не знаю, коли, може вчора, може позавчора, тобі краще знати.

— А ти чого такий?

— Який?

— Похмурий?

— Та якось незрозуміло, навіщо навідувався цей залицяльник…

— Ти що здурів? Не було його. І чого це раптом «залицяльник»? Колю, що сталося? Скажи мені чесно, що за вітром тобі нанесло?

— Незрозуміло мені, чому не зізнаєшся, що Андрій приїздив. Може, щось залишити хотів?

— Тю, що за ревнощі на схилі років! Та не було його, кажу тобі, не було! Миколо, подивися мені у вічі!

— Ну, яка старість, він усього лише років на п’ятнадцять тебе молодший. Саме того й страшно.

— Не було його, кажу тобі, не було. Он ще не всі інструменти забрали, я вже хочу, щоб звільнили місце в хатинці.

Хатинкою Оля називала тимчасово збите приміщення, де звалювали все непотрібне, щоб під ногами не валялося. І давно вже хотіли розібрати все й навести там лад.

Микола згадав, що й справді, частина робочих інструментів була залишена у них, і Андрій обіцяв з дня на день заїхати. Господар кинувся до хатинки, ривком відчинив двері — усі інструменти були на місці.

Ольга монотонно перебирала ягоди, не піднімаючи голови й не дивлячись на чоловіка. У повітрі зависла ніякова пауза, коли він увійшов. Так багато чого треба сказати один одному, поділитися, а розмова не йшла.

Начебто й не сварилися, а щось тріснуло злегка між ними, і не було вже того райдужного настрою. Душа боліла від недовіри.

На другий день усе було як завжди, Оля так само накрила на стіл, щось запитала, Микола відповів як зазвичай. Але не було того настрою, що зв’язував їх.

Микола вже й сам лаяв себе за дурні причіпки, чого раніше ніколи не було. Він вийшов на обійстя, за парканом майоріла хустка Марії.

— Доброго дня, Маріє Михайлівно!

— Ой, і вам, сусідоньку, день добрий! – Озвалася вона солоденьким голосом.

— І коли це ви будівельника бачили? В який день?

— Ой, так ось у вашу відсутність, Миколо Сергійовичу.

— Брехня. Не було нікого. Одного не зрозумію, навіщо воно вам — вигадувати, чого не було.

На обличчі Марії з’явився легкий переляк.

— Ой, може я забула, може раніше приїздив.

— Ех, Маріє Михайлівно, тільки з поваги до ваших років… — і Микола пішов, не бажаючи продовжувати цей неприємний діалог.

Того ж дня наскочив Андрій з напарником, забрав інструменти.

— А господині твоїй шана й повага за смачні обіди від усієї бригади! – сказав на прощання будівельник. Потім підійшов до Миколи ближче й довірливо сказав:

— Слухай, у мене дружина на десять років мене молодша… Ну, красуня, класна вона, любить мене… Але готувати, бісова мати, не вміє. – І він розсміявся абсолютно беззлобно.

— Ну, зрозуміло, – сказав Микола. – Навчишся з часом, а поки сам допомагай, дивись, разом кулінарію й осилите.

На прощання чоловіки потиснули один одному руки, і Микола пішов у гараж вже за своїми інструментами. На душі все одно було тоскно: даремно своїм підозрою образив дружину.

«І чого це на мене найшло? Старість чи що? Та рано начебто. Невже з роками буду таким прискіпливим? Ні, ні, не хочу».

Він подивився на привезений пиломатеріал і зайнявся ним. А на другий день Марія Михайлівна вискочила з хати, почувши стукіт і вищання пили: Микола споруджував новий паркан, набагато вищий за колишній.

— Та куди ж таку височінь? – ахнула вона.

— А щоб деяким допитливим тетерям не зазирати! – не припиняючи роботи, сказав господар подвірʼя з прихованою посмішкою.

За воротами, на новій лавочці, сиділо подружжя Марченків, лузаючи насіння. Сиділи мовчки. Але було відчуття, що розмовляють один з одним подумки, іноді переглядаючись.

Легка усмішка торкалася їхніх облич, і жодної недомовленості більше не було. І як же це добре!

Сидіти поряд і знати, що любов нікуди не поділася, вона просто іноді ховається, треба тільки випускати її на волю погуляти.

Випадкові перехожі віталися, іноді підходили поговорити. А хтось так і звертався: «Добрий день, Оля-Коля!»

Ця прекрасна родина своїм прикладом довели: найбільша загроза для злагоди – це не залицяльники, а наша недовіра, посіяна чужими заздрісними словами.

Микола правильно вчинив, збудувавши високий паркан, захистивши своє щастя від зайвих очей та пліток.

Справжнє кохання завжди знайде дорогу один до одного, якщо його оберігати від заздрощів і підозр.