— Олю… — голос Анастасії Петрівни затремтів. — Я більше не можу. Просто не можу мовчати. Вісім років… Вісім років я ношу це в собі, як камінь на серці. Невістку пронизав холодний страх. «Щось не так з Максимом?» — промайнула панічна думка. — Що трапилося?! — вирвалося в неї. — З Максимом щось? — З Максимом

Ольга жила розміреним і спокійним життям. Вона була заміжня за Максимом уже п’ятнадцять років. У них було троє синів: Антон — дванадцять років, Михайлик — дев’ять і Левко — п’ять. Її чоловік Максим був тим самим хлопцем із сусіднього факультету, який колись підкорив її усмішкою і наполегливістю.

Він був ревнивий, часом аж до безглуздя. Ольга зітхала, але в глибині душі вважала це дивним доказом його любові. Раз ревнує — значить, боїться втратити, значить, вона йому дорога.

— Олю, ти де застрягла? — його голос у слухавці вранці звучав особливо різко. — Ти ж обіцяла, що зайдеш тільки в магазин! Сорок хвилин уже минуло! З ким ти там розмовляєш?

Жінка стояла біля каси з пакетом молока й хліба. Телефонна розмова була їй неприємна.

— Максе, черга велика. Що я можу зробити? Ні з ким не розмовляю. Скоро буду вдома, — нервово відповіла вона.

— Гаразд… — буркнув чоловік незадоволено. — Чекаю, і не здумай де-небудь затриматися!

Жінка скинула виклик. «Любить», — машинально подумала вона, ковтаючи клубок роздратування.

І тут же згадала старий скандал: Максим побачив лайк від колишнього однокурсника під старою фотографією в соцмережах — на фото діти на пікніку. Він розлютився і крикнув: «Може, мені всім їм тест на батьківство зробити? Перевірити, чи мої вони взагалі!»

Ольга тоді лише гордо задерла підборіддя й різко відповіла: «Роби! Хоч завтра! Моя совість чиста!»

І це була правда. Він був її першим і єдиним чоловіком зі студентської лави. Жінку влаштовувало в чоловікові все, крім його незрозумілих спалахів ревнощів. Він був турботливим батьком, допомагав по дому, цілував перед сном. Їхнє життя котилося як по маслу, і Ольга вірила, що так буде завжди, тому дзвінок від свекрухи того дня здався буденним.

— Олю, люба, зайди до мене, якщо час є? — голос старенької звучав трохи напружено, але Ольга списала це на втому. — Чайку поп’ємо, пиріжків моїх поїси.

— Звісно, Анастасіє Петрівно, — відповіла невістка. — Через годинку під’їду.

Будинок свекрухи пах так само, як і завжди: воском для меблів, ваніллю і легкою затхлістю старих книг. Анастасія Петрівна зустріла її біля дверей, метушливо поправляючи комір халата. її очі були червонуватими від сліз.

— Заходь, заходь, рідна! — вона поцілувала Ольгу в щоку.

Дотик був сухим і нервовим. Вони присіли на кухні. На столі, вкритому білосніжною скатертиною з вишитими волошками, вже стояв фарфоровий сервіз і тарілка з рум’яними пиріжками.

Розмова давалася важко. Свекруха розпитувала про онуків, але її думки явно витали десь далеко: вона впустила ложку, плуталася в словах, постійно поправляла серветку під вазою з варенням. Ольга відчула наростаюче занепокоєння.

— Анастасіє Петрівно, з вами все гаразд? — нарешті не витримала невістка. — Ви маєте засмучений вигляд.

Старенька різко видихнула, немов набравшись сміливості. Її руки зчепилися в тугий вузол на колінах. Сльози виступили на очах.

— Олю… — голос Анастасії Петрівни затремтів. — Я більше не можу. Просто не можу мовчати. Вісім років… Вісім років я ношу це в собі, як камінь на серці.

Невістку пронизав холодний страх. «Щось не так з Максимом?» — промайнула панічна думка.

— Що трапилося?! — вирвалося в неї. — З Максимом щось?

— З Максимом… — гірко посміхнулася свекруха, витираючи хусткою очі. — Ох, з ним-то якраз усе гаразд…

Анастасія Петрівна різко встала, її стілець із вереском від’їхав назад. Вона підійшла до старовинного бюро, того самого, що належало ще покійному свекру. Тремтячими пальцями старенька відчинила потаємний ящичок знизу, який Ольга завжди вважала просто декоративним елементом.

Звідти свекруха витягла не прикраси, не документи, а кілька складених аркушів паперу. Вони були різного формату, але на кожному виднілися офіційні логотипи та печатки.

Анастасія Петрівна поклала їх перед Ольгою на скатертину. П’ять аркушів. П’ять ДНК-тестів.

— Дивись… — прошепотіла Анастасія Петрівна, і сльози хлинули струмком. — Дивись і пробач мене, якщо зможеш…

Невістка, з крижаним груддям у грудях, узяла перший аркуш. Знайомі імена: «Дитина: Соколов Антон Максимович. Імовірний батько: Соколов Максим Ігорович». Результат: «Імовірність батьківства: 99,99 %».

Вона кивнула, поклала, взяла другий тест: Михайлик. Той самий результат. Третій: Левко. Усі її хлопчики. Максим — їхній батько.

Вона вже відкрила рот, щоб запитати, у чому ж жах, але свекруха мовчки, з виразом нестерпної муки на обличчі, підштовхнула до неї четвертий бланк.

Ольга прочитала: «Дитина: Вовченко Анна Максимівна. Дата народження: 15.03.2022. Імовірний батько: Соколов Максим Ігорович». Графа «Результат»: «Біологічне батьківство Соколова М. І. щодо дитини Вовченко А. М. встановлено. Імовірність: 99,99 %».

Ольга різко видихнула, світ навколо неї розмився і втратив чіткість. Вона судомно схопилася за край столу, нігті вп’ялися в дерево. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати.

Рука, майже не слухаючись, потягнулася до п’ятого аркуша. «Дитина: Карпенко Микита Максимович. Дата народження: 08.11.2020. Імовірний батько: Соколов Максим Ігорович». Результат той самий: «99,99 %».

— Чиї… Чиї це діти? — насилу видавила обманута дружина. — Хто вони?! Звідки?!

Анастасія Петрівна закрила обличчя руками, її тіло стрясали беззвучні ридання. Нарешті, вона опустила руки. Обличчя було спотворене горем і соромом.

— Його, Олю… — вона схлипнула. — Його діти. У мого сина вже вісім років… цілий гарем. Дві жінки. Дві сім’ї, крім вашої.

Свекруха говорила насилу, іноді схлипувала і часто робила тривалі паузи.

— Одна… та сама Марина. Пам’ятаєш, він казав, що її звільнили з минулої роботи? З відділу кадрів? Вона не звільнилася… Вона… Вона подарувала йому доньку. Ганнуську, а інша… — старенька махнула рукою, немов відганяючи настирливу муху. — Якась Олена з його відряджень… У них син Микита. Йому чотири роки.

Він… він їх утримує, потайки. Зустрічається з ними. А я… я мала мовчати! Він змусив мене поклястися! Погрожував, що якщо ти дізнаєшся, він кине вас із хлопцями й піде до однієї з них! А онуки… Мої онуки! І ця дівчинка, і цей хлопчик — теж мої онуки! Я бачила їх… потайки, як злодійка. Приносила їм іграшки…

А бачити, як вони запитують: «Бабусю, коли тато приїде?» — і знати, що він у цей час з вами або з іншою… Це пекло, Олю! Пекло!

Одкровення свекрухи шокувало Ольгу. Виявилося, що чоловік зраджував їй усі вісім років шлюбу. У нього було дві коханки і плюс ще двоє дітей. Поки вона заспокоювала Максима після його ж істерик з приводу «підозрілого» лайка або п’ятихвилинного запізнення, поки вона в’язала йому шарф, поки вона вірила в його ревнощі як у доказ любові…

Він метався між трьома будинками. Брехав їй в очі. Прикидався ображеним праведником і погрожував ДНК-тестом її дітям, хоча його власні вже ходили по землі.

Ольга повільно встала з-за столу. Здавалося, кожен рух їй давався з неймовірним зусиллям. Вона подивилася на свекруху, яка плакала, але не бачила її. Бачила тільки обличчя Максима.

Його обличчя, коли він цілував її вранці. Його обличчя, коли він кричав у слухавку. Його обличчя, коли він, напевно, тримав на руках маленьку Ганнуську чи Микитку.

Брехня. Суцільна, багаторічна, цинічна брехня. Ненависть, гостра й отруйна, вперше в житті заповнила її до країв, витісняючи біль.

— Ти… — голос невістки тремтів від люті, але залишався холодним, як сталь. — Ти знала про це вісім років і мовчала. Він грав роль ревнивого чоловіка, звинувачував мене, погрожував. Він народив дітей на стороні, а ти допомагала йому брехати й руйнувати моє життя, життя моїх дітей. І тепер ти вирішила полегшити свою совість, виваливши на мене цей жах? Показавши мені ці… ці папери?

Вона ткнула пальцем у злощасні тести. Анастасія Петрівна стиснулася, немов від удару.

— Олю, пробач мене! Я не змогла більше мовчати. Ти так йому довіряєш, так його любиш… А він — справжній негідник! І ці діти… Вони ні в чому не винні! Вони є, і їх нікуди не подіти! А я не можу продовжувати брехати. Ти повинна знати! Ти маєш право знати! — стала виправдовуватися старенька.

— Право? — Ольга гірко розсміялася. Цей звук був страшнішим за крик. — Ти позбавляєш мене цього права вже вісім років! А тепер просто скинула із себе цей тягар, так? Переклала його на мене?

Вона схопила зі столу тести, стиснула їх у кулаці, майже готова розірвати, але зупинилася. Їй потрібні були докази для суду і для розлучення.

— Розлучення… — прошептала вона, розтискаючи пальці й розгладжуючи зім’ятий папір. — Усе скінчено.

Але це було не просто «скінчено». Це було «знищено». Зруйновано вщент.

Усе, у що вона вірила — кохання, вірність, сім’я — виявилося фарсом. Ольга не пам’ятала, як вийшла з дому, як сіла в машину і як вела її знайомими вулицями.

Вдома вона поклала на кухонний стіл ключі від машини Максима, яку він так ревниво перевіряв вечорами, поруч — аркуш паперу, де вивела одне слово: «Розлучення».

Обманута дружина зібрала валізу з найнеобхіднішим — паспорти, свідоцтва дітей, пом’яті тести ДНК. Вивела хлопців під приводом термінової поїздки до тітки. Таксі швидко відвезло їх геть від квартири, де все наскрізь було пронизано брехнею.

Цю історію, надіслала одна з наших читачок. Здавалося б, що це все фантастика… Але і такі ситуації у нашому житті бувають.

Кажуть, що довіряй, але перевіряй. Але як перевірити те, що здається ідеальною любов’ю? Іноді найважчі істини ховаються за найретельнішими масками. А чи доводилося вам у житті стикатися з такими відкриттями, що повністю руйнували звичний світ?