— Ось була б ти, Віро, людянішою, то й не залишилася б одна, — Іван сидів на лавочці біля магазину, біля якої зупинилася і Віра, вийшовши з крамниці. — Кому це моя людяність знадобилася? Тобі, чи що, старий пень? — запитала Віра без усмішки

Віра Антонівна мала сильний характер. Так вважали в селі, де вона зʼявилася на світ і проживає все своє життя.

Довгі роки пенсіонерка жила сама. Доньки поїхали одна за одною до Естонії, спочатку в гості до двоюрідної тітки, а потім і зовсім там залишилися: знайшли роботу та вийшли заміж.

Сердилася на доньок Віра Антонівна, вважаючи їх майже зрадницями. Вона без чоловіка їх підняла, виростила, вивчила, а вони «крутнули хвостом» і поїхали з рідного села до великого міста, та ще й на чужину.

Довго Віра скаржилася на це своїм сусідкам на вечірніх посиденьках, і ті спочатку жаліли її, підтримували, але зробити ж нічого не можна, так і пояснювали жінки Вірі, а та вже почала свій біль та образу переносити й на них.

— Як же! Ось у вас діти в місті тут хоч поруч, тому ви так спокійно мене й умовляєте пробачити доньок, молитися за їхнє здоров’я, а от опинись ви на моєму місці, то не так би заспівали! — Віра сердито махала рукою на сусідок, вставала з лавочки і йшла додому, де ще висловлювала свої претензії вголос невідомо кому. Напевно, самій собі, нарікаючи, що неправильно виховала доньок, не вимагаючи до себе особливої поваги та уваги…

Сусідки спочатку терпіли витівки Віри, розуміючи її, а потім уже й перестали реагувати на такі емоційні сплески.

Віра Антонівна все рідше стала виходити на розмови вечорами, замкнулася в собі й жила своїм світом, працюючи в саду й на городі, намагаючись виростити якомога більше врожаю, оскільки продавала біля траси все, починаючи з квітів навесні, і закінчуючи яблуками й картоплею восени.

Сільська дітлашня побоювалася сувору Віру Антонівну, адже колись давно вона працювала в бухгалтерії колгоспу, і була на хорошому рахунку в керівництва, але вийшовши давно на пенсію, стала відлюдницею, що не терпить біля себе нікого.

Дітей вона ганяла від свого саду гучними окриками, шикала на собак, що пробігали, і не привечала сусідів, на що самотній пенсіонер Іван Петрович висловив їй одного разу:

— Ось була б ти, Віро, людянішою, то й не залишилася б одна, — Іван сидів на лавочці біля магазину, біля якої зупинилася і Віра, вийшовши з крамниці.

— Кому це моя людяність знадобилася? Тобі, чи що, старий пень? — запитала Віра без усмішки.

— Ну, по-перше, я твій ровесник, а людяність, вона всім потрібна, навіть моєму собаці, якого ти відганяєш від свого двору, — сміливо відповів Іван.

— Так. Я розумію, що ти сьогодні напідпитку, якщо дискусію затіваєш. А старий пень не тільки ти, а й я вже теж. Ось тому й кажу, що одній у такому віці бути любою справою… Нікому нічого не винна. І мені ніхто не потрібен. Ще є питання? — Віра підняла сумки, щоб іти додому.

— Ну, це спірне питання. Щодо віку. Але ж з тобою сперечатися, що зі стіною. Ти що та кам’яна холодна брила. Ну, поїхали доньки, але приїжджають рідко, не щороку. Так, а ми-то чим винні, сама подумай?

Адже не рівна година, а й тобі настане день, що потрібна буде наша підмога… А ти відсторонилася, запишалася… — продовжував Іван, встаючи і йдучи поруч із Вірою, — давай підсоблю.

— Не інвалід я. Завжди сама носила і зараз донесу, а налити в мене тобі нічого. Не вживаю. Знаєш, — різко відповіла вона і прискорила крок.

— Ось яка. Хіба ж я просив у тебе щось? Усе в мене, як і в тебе є. Ось тільки тепла людського не вистачає, — навздогін промовив Іван.

— Тепла? Найбільше тепло, це для нас — купюри. А я їх заробляти вмію, слава Богу. Стільки, скільки мені треба. І в інших не прошу… І в чуже життя не лізу, — знову забурчала Віра, звертаючи на свою вуличку.

Назустріч їй вибігло на дорогу собача Івана, але тут же перебігло на інший бік вулиці.

— Іди вже, не чіпаю я тебе, мовчу, — прошепотіла Віра собаці, озираючись на сусіда, що йшов позаду, — а то ще й за тебе мені виговорюють…

Так самотньо і трималася Віра, і найсонячнішими та найщасливішими були для неї дні приїзду її доньок із сім’ями, але бувало це не частіше ніж раз на рік, а ще їхні  давні рідкісні листи, які Віра зачитувала до дірок, знаючи майже напам’ять і не прибираючи в комод, тримаючи кожен лист на столі цілий місяць…

Нелюдиму сусідку вже майже не помічали, лише кивали при зустрічі, знаючи, що зупинятися поговорити вона не любить, і, отже, нічого і час втрачати, щоб її про щось розпитувати.

Але одного разу у Віри Антонівни, здавалося б, такої гарної господині, сталося загоряння сараю. Було це взимку, і пожежу змогли загасити, не давши їй поширитися, але сарай майже згорів, залишилися лише стіни на фундаменті.

Віра Антонівна важко переживала це горе, попри вмовляння сусідок не хвилюватися.

— Радій, що сама ціла і не згоріла, не вчаділа, а тільки майна позбулася… — заспокоювали вони жінку.

Віра Антонівна тільки махала рукою і хитала головою.

— Дивись, Антонівно, напевно, тобі знак Божий… — напівжартома, напівсерйозно сказав їй тиждень потому після випадку Іван, — згорів твій сарай. Не згори і ти. Бережи себе, не нервуй, досить гарувати і гроші збирати. Скільки тобі треба? Кожного літа то на городі, то на трасі, як кріпак. А відпочивати-то коли? Скільки нам рочків?

Правильно: по сімдесят п’ять уже. А це — чимало. А ти все збираєш свої купюри… Кому залишиш спадок? Донькам? Та їм він не потрібен. У них усе є. Там і чоловіки непогані, і онуки вже дорослі… А ти все працюєш…

— Та що ти мене вчиш як жити, Іване? — знову сердито відповіла Віра Антонівна, — сарай — це випадковість. І ніхто з нас не застрахований. Сьогодні я, а завтра — ти чи хто інший…

— Правильно, тому й треба за людей триматися. А не відлюдницею жити й тягти лямку довічно, як бурлак, — наполягав Іван на своєму.

— Та кому я потрібна? Чи ти, наприклад? Дітям? Ні, ми тепер їм тільки тягар… Вже чому бути — того не минути, — відповіла Віра з сумом у голосі, відвернулася і пішла до хати.

— Треба ж… — здивувався Іван, — невже здається наша кам’яна брила? Невже змирилася з долею?

Чи то переживання Віри про сарай так вразили її, чи то туга за доньками, що давно не були в неї, навалилася, тільки захворіла незабаром вона так, що навесні їй довелося все-таки звернутися до лікарів.

Пройшовши обстеження, Віра в ще більш пригніченому стані повернулася додому.

Виявилося, що в неї був невеликий інсульт, і тепер лікарі веліли їй змінити спосіб життя, працювати не так багато, бо напад знову може повторитися і вже в більш серйозному вигляді.

Засумувала Антонівна, а Іван став частіше відвідувати її. Навесні Віра вже не стала садити стільки квітів і овочів, а залишила зовсім небагато: тільки для себе.

Вона вже не сиділа з пучками редиски та кропу на трасі, і майже щодня сусіди бачили її на лавочці біля своєї хати. Жінка була блідою, схудлою, і вигляд її викликав лише жалість.

Але Іван взяв на себе догляд за сусідкою.

Віра цього разу не відмовлялася від його допомоги: він приносив з магазину продукти, роздав на її вимогу з її саду багато квітів і саджанців полуниці сусідам.

Люди приходили і брали до себе в сади подарунки від Віри абсолютно безкоштовно.

— Чи не квапишся ти, Віро, розпрощатися зі своїм добром? — дивувалися сусіди, — може, ще здоров’я налагодиться?

— Дай Боже, може, і налагодиться. Ось тільки вік молодшим не стане. Правий Іван, давно мені каже, що час відпочивати більше, а не торгувати до посиніння. Тому беріть, скільки вам треба, і мені радісно буде, що мої квіти та ягідки в добрі руки переїдуть… — спокійно відповідала Віра Антонівна.

Сусіди відвозили тачками рослини, дякували. А потім почалося неймовірне для Віри Антонівни. Не було дня, щоб до неї не заглядали сусідки.

То хліба свіжого принесуть, а то й пиріжків гарячих, з пилу, з жару. Деякі приносили молоко від своїх корів, а хтось і цілющі настої для нормалізації тиску.

Віра Антонівна спочатку соромилася і мало не зі сльозами приймала гостинці, а потім підбадьорилася, стала більше усміхатися, більше ходити, і справді, здоров’я її стало покращуватися.

— Ну, ось, — пояснював їй тут же Іван, — я казав, що треба встановити посильний режим життя. Трохи більше спати, менше працювати, особливо в нахил, і побільше з людьми спілкуватися…

Він уже почувався у Віри своєю людиною.

Сам ставив чайник на плиту, приносив до чаю цукерок, і навіть робив бутерброди з сиром для перекусу. А ще нагадував їй про приймання пігулок.

— Спасибі, Іване, — одного разу сказала йому Віра Антонівна, — однак, мені вже краще. Цього разу я відновилася, і зрозуміла, що тепер треба жити по-іншому. Раніше я була не права.

— Та що ти, Вірочко, — відвернувся до вікна Іван, намагаючись не показувати їй свого хвилювання й усмішки, — ти завжди права. Така серйозна, правильна, хазяйновита… Трудяга. Усе життя трудилася.

— Ні, дай мені сказати. А то потім і передумаю… — зупинила його Віра, — раніше я була не права. Але як хвороба хитнула мене, так люди не відвернулися. Допомагаєте всі, підтримуєте. А я хоч і знала, що старість приходить і хворіти доведеться, але не думала, що ви всі так до мене добре поставитеся… Ось я про що.

Іван мовчав, даючи їй висловитися. А вона раптом підійшла й обійняла його за плечі.

Цього зовсім не очікував її старий сусід. Він зітхнув, потім немов завмер, затамував подих і, повернувшись, вийшов з її хати.

— Знаю, що все життя ти мене любив, і любиш, — прошепотіла йому вслід Віра Антонівна, усміхаючись.

Вона постояла ще трохи біля печі, а потім вийшла на ґанок. Іван сидів на сходах. Вона сіла поруч. Вони не дивилися одне на одного.

— Завтра буде дощ… — сказав Іван, — треба б бочку велику з сажку викотити і під дах сараю поставити. Нехай води буде побільше, раптом потім спека. Буде чим полити твої ягоди…

— Треба… Наші ягоди, Іване. Мені одній хіба багато треба? Так я знаю, що ти полуницю любиш. Варення наварю. Добре?

— Дуже добре… Вірочко.

Пів години вони сиділи пліч-о-пліч на ґанку, зігріваючись променями сонця, що сідало.

«Розтанула моя крижана королева…» — думав Іван, чуючи її рівне дихання поруч. Потім встав і пішов виносити бочку. Віра стежила за ним, а її собачка Чапка ліниво піднялася від ґанку і попрямувала за господарем.

— Куди ти, Чапо? Спала б уже й далі… — покликала її Віра.

Але вірна собака вже була біля Івана і співчутливо дивилася на те, як він викочує порожню бочку на подвір’я.

— Мир вам, — сміючись заходила на подвір’я сусідка, — сир несу тобі, Віро, ти ж любиш.

— Спасибі, Валюшо, — кивнула Віра, — і Іван обожнює сирники на сніданок, так що будемо брати постійно, якщо можна. За ціною не постоїмо. Заробили, тепер тільки жити і радіти.

Сусідка пішла, а Іван усе хазяйнував на подвір’ї. Чапа підбігла до Віри, яка трохи відсипала в чашку біля ґанку трохи сиру:

— Ну, спробуй трішки, помічниця… А решта нам. Для здоров’я.

***

Як  в житті буває важливо вчасно зупинитися і прийняти допомогу, адже гордість часто стає на заваді справжньому щастю.

Віра Антонівна думала, що самостійність — це сила, але лише коли опинилася наодинці з бідою, зрозуміла, що справжня сила — у людському теплі.

Старість, як осінь, приходить до кожного, і лише від нас залежить, зустрінемо ми її самотніми чи серед добрих людей.