«Ось і все, згорю, як Валентина, у неї будинок згорів, а я сама разом з домом згорю, життя моє видно було зовсім непутяще, доньку не змогла навіть нормально виховати», — подумала Антоніна. Це була її остання думка, далі вона вже й не пам’ятала нічого

— І з чого це цікаво ми повинні їм допомагати? Самі винні, ну ти даєш, мамо, навіщо ти віддала гроші цим чужим людям? — обурювалася Ірина, приїхавши до мами на дачу. У них на дачах цього тижня згорів будинок на околиці.

– Зрозуміло, що сусіди їм допомагали заливати покрівлю, поки пожежна машина не приїхала, вони ж за себе хвилювалися, щоб на них вогонь не перекинувся. Але тобі-то до цього що за діло, мамо? Зараз зовсім інші часи, нормальні люди своє майно страхують, ніхто вже всім світом не допомагає погорільцям, як раніше. У них це що, єдине житло, щоб з миру по нитці збирати, ну дурниця якась, мамо!

До тебе донька приїхала, у мене проблем купа, я хотіла в тебе грошей в борг попросити, а ти чужим людям все віддала, ти при своєму розумі? Ми з Ігорем пересварилися до розлучення, тобі онуків не шкода, чи що?

Він роботу кинув, у Ігоря криза, я хотіла Олесю і Юрка тобі привезти і грошей попросити, а на тебе ніякої надії немає, мамо. Живеш поривами душевними, а про близьких зовсім не думаєш, чужим людям останнє готова віддати!

Ірина виговорилася і поїхала, а Антоніна Василівна знову залишилася сама в жахливому настрої.

У неї з донькою вже давно немає взаєморозуміння, Ірині тільки гроші потрібні, вона з її пенсії примудряється щоразу випросити хоч тисячу.

Як вони живуть, та ще й дітей роблять, взагалі незрозуміло. Якісь разові доходи в Ігоря, зять у неї без освіти, то він таксує, то машини ремонтує. І донька туди ж, бачте, вона не хоче працювати «на дядька». Блог веде і цим намагається заробити, та тільки в неї не виходить нічого.

Що за покоління таке?

У когось діти цілеспрямовані, а в неї донька живе якимось ілюзорним життям. Чути не хоче, як мати з батьком виживали в дев’яності, економили на всьому, як її ростили, а собі відмовляли. А Ірина хоче все й одразу і вона впевнена, що має на це право, що вона краща, ніж усі інші!

Після злих вигуків і від’їзду доньки Антоніна Василівна ой як наплакалася. Був би живий Коля, чоловік, він би її втішив, та вона давно одна. Думала, що донька подорослішає і хоч щось зрозуміє, але вони інші, мабуть.

Ось адже погоріла Валентина, нехай вони й не особливо знайомі, та ж участь і допомога — це велика справа, хіба без цього можна жити? Багато хто дав на погорільців, це ж страшна справа — будинок нещодавно відбудували, так старалися, а все вогонь спалив!

Від туги й від душевного болю за доньку Антоніна Василівна навіть «Отче наш» прочитала. Вона не особливо віруюча, за її часів всі були атеїстами, тож важко тепер мінятися. Але іконки у неї в кутку висять. І навіть свічку вона інколи запалює.

Засмутившись через Ірину, вона і цього разу вирішила свічку запалити, у неї вже стояла чашка з церковною розплавленою свічкою, яку недавно запалювала. І Антоніна Василівна, під впливом настрою, запалила церковну свічку і стала читати єдину молитву, яку знала, — «Отче наш»…

Але тут раптом чашка зі свічкою спалахнула, і відкинута від вікна фіранка загорілася. Антоніна заціпеніла, з нею таке вже було не раз, особливо коли Ірина мало не розбилася на машині, вона не дуже добре водить.

Тоді Антоніна тиждень встати не могла, на нервовому ґрунті ноги відмовили, були як ватяні, але потім вона відлежалася, і все минуло. Ось і зараз вона хотіла схопитися і загасити фіранку, але ноги зовсім не слухалися, і вона, хоч як старалася, встати не змогла.

«Ось і все, згорю, як Валентина, у неї будинок згорів, а я сама разом з домом згорю, життя моє видно було зовсім непутяще, доньку не змогла навіть нормально виховати», — подумала Антоніна. Це була її остання думка, далі вона вже й не пам’ятала нічого…

Прийшла до тями Антоніна від того, що на її чолі було щось мокре й прохолодне. Вона розплющила очі й здивувалася — невже вона жива?

У кутку кімнати висіли ікони, а обгоріла штора бовталася від вітру, що дув у відчинене вікно.

— Мамо, ти як? — почула вона голос Ірини. Донька перевернула на її чолі мокрий рушник, — Мамо, тобі краще? Я з півдороги повернулася, у тебе тут дим валить з вікна, вибач мені, мамо…

У Ірини життя незабаром налагодилося, а Антоніна впевнена тепер, що не дарма дала на погорільців, та молитву читала. Відкупилася вона від долі, буде все добре…

***

Ця історія — про те, що не варто відмовляти в допомозі навіть чужим людям, бо ми ніколи не знаємо, як доля повернеться до нас самих. Найцінніший урок, який нам дає життя, — це те, що справжня спорідненість і підтримка проявляються не на словах, а вчинками.

Поділіться своїми думками, а може, й історіями, що траплялися у вашому житті, коли добро поверталося сторицею?