Ось так от на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися

Я вийшла заміж у 18, за свого однокласника, друга дитинства. Через пів року дізналася, що чекаю дитину. Часи були важкі, з грошима скрутно, але про переривання і мови не йшло.

Через вісім місяців на світ зʼявилася дівчинка, якій чоловік дав янгольське ім’я. Вона дійсно була схожа на янголя: світле волосся, блакитні очі, спокійний характер. Я дякувала Богу за такий подарунок.

Чоловікові довелося кинути навчання і влаштуватися на роботу. Я взяла академічну відпустку і до півтора року сиділа з дитиною. Потім, доглядаючи за донькою, одночасно вчилася. Усе стало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову при надії. На сімейній раді чоловік сказав: «Залишаємо дитину». Нам довелося напружитися ще сильніше.

Чоловік пропадав на двох-трьох роботах, я майже не бачила його вдома. Ми жили в квартирі від заводу, але грошей, як і раніше, не вистачало. Незабаром зʼявилася друга дитина. Я перейшла на заочне навчання і ледве здобула диплом.

Було важко одночасно доглядати за двома дітьми, вести домашнє господарство і вчитися, але ми впоралися.

Коли донька пішла до школи, а син у садочок, я влаштувалася на роботу за фахом, щоб допомагати чоловікові. Наше матеріальне становище покращилося. З’явилася своя квартира. Справи пішли вгору, і щоліта ми могли дозволити собі поїздку на море.

Коли мені виповнилося 30, доля подарувала нам ще одну дитину.

Як ми з усім впоралися тоді, досі не розумію. Я знову сиділа вдома з малечею, а чоловік, працюючи вдень і вночі, забезпечував нас. П’ять годин сну на добу для нього були розкішшю.

Діти дорослішали, і з часом ставало легше. Молодша донька пішла в перший клас, коли старша вже була випускницею. Грошей катастрофічно не вистачало, але ми з чоловіком крутилися як могли: позичали, брали кредити, шукали підробітки.

Ми постійно думали про дітей, про їхнє майбутнє, про гарну освіту і роботу. На третьому курсі старша донька заявила, що виходить заміж.

Ми хотіли, щоб вона довчилася, знайшла роботу, але перечити не стали. Її обранцем виявився непоганий хлопець із пристойної сім’ї, тож ми благословили доньку на шлюб. Звісно ж, довелося серйозно витратитися на весілля і все інше.

Надалі допомогли доньці та зятю з купівлею квартири. Адже ми як ніхто інший розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя в дітей не вийде.

Тим часом підріс і син. Він прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили особисту квартиру. Діватися було нікуди.

Адже в нашій родині в усіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить те ж саме треба подарувати й іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит і купив однокімнатне житло середній дитині.

Молодша дочка не стала просити у нас квартиру. Вона просто захотіла поїхати вчитися за кордон. Як важко не далося мені це рішення, але я погодилася на навчання дочки. Освіта там коштує великих, якщо не сказати величезних для нас грошей. Довелося продати свою машину, влізти в борги й оплатити рік її навчання.

Раптово чоловік зліг з захворюванням. Мені довелося піти з роботи за півроку до виходу на пенсію. Перший час взагалі не відходила від нього. Годувала його, і мила, і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще, і я трохи зітхнула.

Найприкріше те, що за весь час хвороби батька жодна наша дитина не приїхала його провідати. Старша дочка тільки кілька разів зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає: дім, робота, чоловік.

Скільки б я не дзвонила синові, він узагалі не піднімав слухавки. Донині не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його в супермаркеті з якоюсь подругою. Вони йшли і сміялися на весь магазин із пляшкою випивки й ананасами.

А молодша донька просто не змогла кинути навчання, щоб приїхати і провідати своїх батьків.

Ось так от на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися.

А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули.

Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше в нас нікого немає.

***

Історією поділилася анонімна читачка. Дякуємо!

***

Ця історія — це гіркий урок про те, що найкращий спадок, який ми можемо залишити дітям, — це не гроші й не нерухомість, а вміння цінувати родину та піклуватися про близьких.

Іноді, рятуючи дітей від труднощів, ми позбавляємо їх можливості навчитися бути вдячними, співчутливими та відповідальними.

Як ви вважаєте, де проходить тонка грань між допомогою дітям і їхньою звичкою до споживання?