— Ось така, мати в тебе, Іване, дурепа! — вила свекруха, сидячи в однокімнатній сина, навіть онука налякала. — Нічого, я з Олею вже зідзвонилася. Продамо квартиру, я собі будиночок поруч із сестрою куплю, вам віддам Іванову частину

— Чоловік злиться, і я злюся. Ні, договір ми, звісно, ніякий із нею не підписували, але й її за язик не тягнули: вона сама клялася й божилася, — розповідає Євгенія подрузі.

— Який договір? А без нього не зрозуміло, чи що, що вона багато чим синові та невістці зобов’язана? — обурена подруга. — Цікаво, де б вона зараз була, якби не ви з Іваном? Забула? Нагадайте, врешті-решт, у чиїй квартирі вона живе.

Євгенія 11 років заміжня. Синові скоро 8 років, ходить у перший клас, є ще донька, якій рік і вісім місяців, із нею Женя поки що сидить удома.

Дім — це трикімнатна квартира, яку подружжя купило буквально перед тим, як з’явилася друга дитинка. У якості початкового внеску пішла їхня однокімнатна квартира, платіж по кредиту все одно великий, він був би меншим, якби не свекруха.

Кілька років тому чоловік Жені отримав невелику спадщину від бабусі по батькові й вклав ці кошти… у маму.

З батьком Івана свекруха давно була в розлученні, після розлучення поділили майно: мама чоловіка виявилася власницею двокімнатної квартири, щоправда, навпіл із сином, так хитро батько чоловіка відмовився від своєї частки в спільному житлі — взяв собі машину, а частку в двокімнатній переписав на сина.

Свекор пішов з життя багато років тому, а свекруха жива, здорова й цілком бадьора. Женя вважає, що свекруха хворіє тільки «на голову», і то — у конкретному питанні.

— Зараз у неї, начебто, ремісія, — похмуро жартує Євгенія. — А кілька років тому це було щось!

Поки Іван одружувався, будував сім’ю, брав із дружиною однокімнатну квартиру з невеликим боргом, збирав гроші на майбутнє розширення, радів тому, що з’явився син, мама Івана брала кредити.

То на те, то на це, то на відпочинок, то на ремонт, то просто так, тому що захотілося панорамного скління лоджії.

— Не така вже велика в неї була зарплата, — говорить Женя. — Не так усе сумно було з телефоном і лоджією. Просто розуму не доклала людина. Підсіла на кредити, це ж легко.

Вона вже не тягнула, коли працювала останні роки, просто вплуталася в піраміду: бере новий кредит, щоб старі закрити, попутно ще й витрачає частину грошей.

Потім свекруху «попросили» на пенсію, бо вона «накосячила» щось.

Як сама каже: була в засмучених почуттях через борг, ось і вийшло так. З пенсії виявилося гасити борги важче, і довелося зізнаватися синові: бурхливо, шумно, із риданнями й биттям себе в груди мало не п’ятою.

— Ось така, мати в тебе, Іване, дурепа! — вила свекруха, сидячи в однокімнатній сина, навіть онука налякала. — Нічого, я з Олею вже зідзвонилася. Продамо квартиру, я собі будиночок поруч із сестрою куплю, вам віддам Іванову частину…

Ольга — двоюрідна сестра свекрухи, живе в невеликому селищі в Житомирській області.

Мама чоловіка мала намір пожити в неї якийсь час, віддавши половину грошей синові (якщо залишиться, звісно), купити потім собі хатинку-розвалюшку й жити до кінця днів своїх так.

— Ага, ще б сиділа й названювала синові, виносячи мозок, що в розвалюшці тече дах, що їй нудно, що не вистачає столичної медицини й решти, — посміхається Женіна подруга.

Чоловік те ж саме тоді й зрозумів: що це всього лише мамина поза, а якщо вона поїде, то спокійного життя все одно не дасть.

— Женю, двокімнатну втрачаємо в місті, що придбаємо — невідомо, — сказав чоловік. — Може, давай борги мами викупимо, не за так, звісно, нехай свою частку переписує на нас із тобою, живе спокійно. А там видно буде, або ми з нею поміняємося, або…

Коли син запропонував матері цей варіант, вона стрибала до стелі, мовляв, вона все-все зробить, допомагатиме з онуком, візьме його повністю на себе, невістку називала «Женечкою».

Щоправда, спробувала невинні очі зробити в нотаріуса: «А що, ми квартиру хіба не на одного Івана робимо?»

— Нас нотаріус ледь не вигнала, мовляв, ви дарувальницю хочете обдурити, — згадує Женя. — Але й тоді вона гаряче дякувала нам за визволення від боргового тягаря та можливість залишитися в місті, де народилася і жила.

Синові Жені та Івана на той момент було близько 3-х років, він у садок пішов, і свекруха справді за ним ходила, якщо син із невісткою затримувалися на роботі, кілька разів сиділа на лікарняному (вже, щоправда, з онуком, який одужував).

Женя не могла морально залишити дитину з бабусею, якщо вона хворіла важко або була висока температура.

Деякий час подружжя вирішувало, чи переселятися їм у материну квартиру, а потім вирішили продавати однокімнатну як є, брати трикімнатну й чекати на донечку — Женя дізналася, що чекає дитину.

Розсудили, що в двокімнатній із двома дітьми буде тісно й усе одно постане питання з переїздом.

Платіж був високим, але Іван непогано заробляв.

Женя вважає, що мати чоловіка розслабилася цілковито, коли стало зрозуміло: її не викинуть із двокімнатної, не вимагатимуть переїхати, навіщо, якщо молоді купили квартиру побільше, а свою однокімнатну продали.

— І відтоді у свекрухи просто амнезія почалася вибіркова. У мене немовля, дзвоню їй, мовляв, онука із садка треба забрати, а мені у відповідь сто претензій.

— А чому ти сама не можеш, ти ж удома? Женю, не можна так: дзвониш в останній момент, я маю міняти свої плани, підлаштовуватися під тебе. У мене ж теж життя.

Івану навіть довелося нагадувати мамі її ж обіцянки — «у будь-який час, за першим дзвінком». Стало трохи краще, Женя не зловживала, а потім мама чоловіка знову розслабилася.

Цього року з онуком знову почалося: «Ой, я сьогодні забрати його після уроків не зможу, збери онучку, заодно й погуляєте з нею, а мені треба дзвонити заздалегідь, я не можу через вас порушувати обіцянки, летіти до вас на першу вимогу».

У подружжя зараз не дуже райдужні часи: у чоловіка на роботі складнощі.

По хорошому, Жені треба виходити на роботу й допомагати чоловікові забезпечувати сім’ю матеріально.

Влітку свекрусі про це натякнули.

— Що ви! — замахала вона руками. — Тепер ви взагалі на мене своїх дітей повісити хочете? Уже обох? А навіщо тоді завели їх? Ні, бабуся може допомогти, а не замінити. Діти — відповідальність батьків. Ви й так мене смикаєте постійно.

— Мене так і підмиває продати НАШУ з тобою двокімнатну і нехай мама їде до тітки Олі, — спересердя сказав якось Жені чоловік. — Буде нити? Та будь ласка. Нехай ниє, але, чесне слово, у неї дуже цікава пам’ять.

Женя, звісно ж, теж злиться.

Але… це мати Івана, нехай він із нею і розбирається. Хоча… після продажу двокімнатної з їхніми власними боргами стало б легше в рази, і на роботу прагнути Жені б не довелося.

Отакі от “жертви” трапляються в житті. Коли людині подарували порятунок від боргового тягаря та житло, а вона, отримавши бажане, «забуває» про свої обіцянки.

Для Івана це — мати, яку він не може просто кинути, для Жені — фінансовий тягар і зіпсований нерв.

Чи варто Івану справді піти на радикальний крок і нагадати матері, хто справжній власник квартири, щоб полегшити життя своїй молодій родині, як думаєте?