— Ось як вам пощастило! Батьки невістки подарували квартиру, а мама нареченого візьме над вами шефство на цілий рік! Я навчу вас будувати побут, як радувати й розуміти одне одного. А Сонечка навчиться доглядати за літніми людьми, адже скоро її допомога буде потрібна нам усім

— Мамо! Привітай мене! Ми вирішили одружитися!

— З ким це?! — В Анастасії Дмитрівни випав ополоник, а бризки супу забруднили білосніжну скатертину.

Син після роботи завжди приходив до мами на вечерю, і ось сьогодні з порога Андрій ошелешив матір такою заявою!

— Як з ким?! З Сонечкою із сусіднього відділу. Я про неї тобі розповідав.

Анастасія Дмитрівна поставила тарілку із супом перед улюбленим сином і з єхидною посмішкою промовила:

— Ми зараз усе подивимося, — вийнявши із серванта записник, вона почала читати. — Катерина «Гуляща», Вероніка «Зозуля», Олена «Безрука», Соня «Коров’ячий погляд», вона?

Андрій поперхнувся супом і закашлявся.

— Мамо! Що за прізвиська? Ти як школярка!

— Не школярка, а дбайлива мати! Мати, яка дбає про добробут сім’ї та щастя майбутніх онуків. У мене є і більш розгорнуте досьє, з твоїх слів, звичайно… І трохи з інтернету.

Син прикрив очі й протягнув:

— Ну ма-а-амо…

— Не мамкай! І з хлібом їж! — прикрикнула жінка і продовжила читання.

— Соня. Повна сім’я, батько — бізнесмен. Мати — архітектор. Живуть недалеко від центру. У відпустку їздить із сім’єю стабільно. Відвертих фото не викладає, заміжня не була. Щось додаси?

— Соня чудова дівчина, я її люблю! Хіба цього мало?!

— Андрію! Тобі вже 25 років, але ти досі не усвідомив, що кохання — це ілюзія. Просто гормони! Я ось вибирала твого батька по любові, і де він тепер? Кинув нас. Так що давай пробіжимося по списку й проаналізуємо всіх дівчаток, зважимо їхні плюси і мінуси…

— Мамо! Ти мене не чуєш? Я зробив Соні пропозицію, вона погодилася! Я вже вибрав і хотів би отримати благословення та привітання.

— А грошей на весілля ти б не хотів отримати? — нервово засміялася Анастасія Дмитрівна.

— Ні, батьки Соні знають, що ми живемо скромно, і в подарунок оплатять весілля!

Жінка підібгала губи:

— Наше багатство не в грошах, а в перспективному молодику! Який гідний будь-якої жінки! При цьому він має розуміти, що його мама не молодіє і потребує забезпечення, допомоги та догляду.

— Припини! Ти ж у мене ще зовсім молода!

— Не підлабузнюйся! Клич свою Соню, розмовлятиму з нею. Подивимося, чим вона може бути корисна мені та моєму синові.

— Ну ма-а-а-мо!

— Не мамкай!

Зустріч невістки та майбутньої свекрухи відбулася наступного дня. В обідню перерву молоді люди заїхали до Анастасії Дмитрівни. Андрій дуже хвилювався, але перечити мамі не став.

— Здрастуйте, дівчино. Проходьте, будь ласка, на кухню, а ти, Андрію, посидь у вітальні! І до речі, перше питання, що краще подати на обід чоловікові та його матері: борщ чи овочевий суп?

Соня здивовано моргнула і подивилася на Андрія. Той, посміхаючись, показав два пальці.

— Овочевий суп, — тихо припустила дівчина.

— Можливо… — Андрій почув голос матері, перш ніж двері зачинилися.

Після розмови і зустрічі з матір’ю нареченого на роботу молоді люди їхали в мовчанні, роздумуючи над умовою, яку виставила Анастасія Дмитрівна:

— Один рік ви живете разом зі мною! — сказала вона закоханим.

Весілля пройшло добре.

Небагато гостей, приємна обстановка, затишна літня веранда, щасливі молодята. А головне, батьки Соні подарували молодим ключі від квартири!

Наступного дня батьки Соні презентували молодятам нову нерухомість. Квартира мала дві кімнати та кухню, була з меблями, забезпечена побутовою технікою і готова до заселення.

Соня від радості обіймала батьків і ще міцніше стискала руку Андрія. Той же вдячно кивав і з виглядом знавця оглядав сантехніку і зроблений ремонт.

Після огляду вся компанія вирішила вирушити в ресторан, знову привітати молоду сім’ю та «обмити» подарунок. Уже в автомобілі в Андрія задзвонив телефон:

— Ти де, сину?! — голос Анастасії Дмитрівни звучав голосно і роздратовано.

— Ми з батьками Соні їдемо на вечерю.

У відповідь пролунало гучне сопіння. Ні в кого не було бажання розмовляти.

— Ти, може, хочеш з нами?

— А як ти думаєш?! — закипіла жінка, — я із самого ранку чекаю вас! Приїжджай і не забудь перелік подарунків та підсумкову суму подарованих вам грошей. У мене на них певні плани!

Андрій поспішив припинити розмову.

Анастасія Дмитрівна зустріла їх біля під’їзду. Її було складно не помітити, адже в якості маяка-орієнтира перед нею височіла купа речей, дбайливо перев’язаних старими простирадлами.

— Довго ви! І багажник у вас замалий. Але гаразд, потім ще раз з’їздимо, — піднялася з лавки жінка.

— Мамо! Це ще що?!

— Речі зібрала. Запихайте і поїхали в ресторан. Я спеціально обідати не стала.

Усю вечерю Анастасія Дмитрівна планувала подальше майбутнє молодої сім’ї.

— Ось як вам пощастило! Батьки невістки подарували квартиру, а мама нареченого візьме над вами шефство на цілий рік! Я навчу вас будувати побут, як радувати й розуміти одне одного. А Сонечка навчиться доглядати за літніми людьми, адже скоро її допомога буде потрібна нам усім.

Ігор Петрович — батько Сонечки, здригався і пітнів, почувши чергову тезу свахи. А вона продовжувала:

— Я вже виклала оголошення про здачу своєї квартири. Гроші, які вам подарували на весілля, завтра передасте мені, я покладу їх на свій накопичувальний рахунок. А всякі каструлі й міксери виставимо на продаж.

Ганна Віталіївна, мати Соні, виглядала абсолютно спокійно і з легкою усмішкою слухала Анастасію Дмитрівну.

Вона спостерігала за реакцією дочки та її чоловіка.

Молоді люди ніяковіли, їхні обличчя то червоніли, то блідли. Але головне, що бачила жінка — це любов і ніжність в очах молодят. Вони кохали одне одного, це було важливо.

Ганна Віталіївна вислухала Анастасію Дмитрівну і, нарешті, вирішила вимовити тост.

— Пропоную підняти келихи за здоров’я батьків молодих і побажати нам світлого розуму й розуміння того, що діти виросли. І з вашого дозволу заберу мого зятя на приватну розмову.

Андрій з розгубленим виглядом підвівся і пішов слідом за тещею.

Він був готовий до того, що теща висловить йому все, що думає з приводу поведінки його матері. Розмова і справді була про неї…

Після вечері вони їхали в бік околиці міста. Мати нареченого дуже хотіла скоріше побачити квартиру молодих.

— Я думала, квартира буде ближче до центру, — голосно шепотіла Анастасія Дмитрівна на вухо синові. — Це ще що за гуртожитки?!

Той лише знизував плечима.

Незабаром вони в’їхали в пустельний двір, у центрі якого на дерев’яному стовпі горіла чудом збережена лампочка.

— Ось і приїхали, район, звичайно, не дуже, але на перший час зійде, — весело промовила Ганна Віталіївна, дістаючи ключі від квартири.

У під’їзді п’ятиповерхового будинку смерділо, а з дверей квартири під номером 13 звисали лахміття старого оздоблення.

Приміщення розміром вісімнадцять квадратних метрів виявилося завалене сміттям.

Ігор Петрович збуджено промовляв:

— Проводку поміняємо, воду підключимо, ремонт зробимо! Не одразу, звичайно, потихеньку, всім миром.

— Так, звичайно, — з ентузіазмом відповідав Андрій. — Зате своя! Ось зараз ліжко розчистимо, бліх з матраца струсимо і можна ночувати. Ну що, мамо? Ти на підлозі чи на матраці спатимеш? Несемо твої речі?

На Анастасію Дмитрівну було смішно дивитися.

— Думаю, обживайтеся поки, а я вже потім переїду, — прошепотіла жінка і стала задкувати до виходу.

Увесь зворотний шлях у салоні панувала гробова тиша.

Андрій затягнув останній тюк з речами в мамину квартиру і втомлено присів.

— Сину! Нам потрібно серйозно поговорити! Мене не влаштовують батьки твоєї дружини. Вони скнари і жадібні. Тобі потрібно розглянути інші варіанти! Напевно, серед них знайдеться більш затишна житлова площа, — вона знову дістала записник.

— Нічого страшного, мамо. Я буду жити не з ними, а з коханою людиною. Ми в будь-якому приміщенні будемо щасливі.

— Але я не зможу жити з вами! Ти розумієш?! Як ти будеш без мене? Навіть на вечерю тепер не заходитимеш, адже це зовсім не по дорозі…

— Ми будемо приходити у вихідні… — Андрій підійшов і міцно обійняв матір. — Ну все, я побіг.

— Біжи, про гроші не забудь! Завтра на рахунок потрібно покласти.

Хлопець важко зітхнув і вийшов із квартири. Гроші вже були на спільному рахунку в молодих, але мама поки що цього не знала. Внизу на нього чекали інші.

— Спасибі вам, Ганно Віталіївно. Ви допомогли вирішити дуже делікатний момент із мамою. І де ви так вчасно відшукали таку квартирку?

— Будь ласка, Андрію. Квартира випадково підвернулася. Ключі залишили дизайнери, для передачі будівельникам. А я із сумки викласти забула. Ось і стали в пригоді.

— Спасибі, — обійняла маму Соня.

— Будьте щасливі, діти!

***

Ось таким цікавим рішення поділилися з нами дорогі читачі.

Ця розповідь в котрий раз нагадує нам, що справжнє щастя не вимірюється квадратними метрами чи щедрими подарунками, а тим, хто поруч. Боротися за любов дітей марно, адже справжні почуття завжди знайдуть спосіб перемогти будь-які перешкоди. Та і дорослі діти повинні жити окремо, та вчитися на своєму особистому досвіді, згодні?