— Ось зараз у дітей все є, а в мене всі машинки в маленькій валізці лежали, мати мене рідко цілувала, обіймала. А ось сварила часто, — розповідав Ірині чоловік

Днями Ірина просто жила. Як робот. Ходила на роботу, займалася справами.

А ввечері приходила додому. І ось там-то починалося найстрашніше. Порожнеча. І серце розривалося від болю.

Вона, напевно, в мільйонний раз набирала номер колишнього чоловіка і слухала одне й те саме «Абонент тимчасово недоступний». Відправила сотні смс-повідомлень. І скрізь були одні й ті самі слова:

— Поверни мені її! Будь ласка! Що хочеш, проси натомість, але привези Анфісу, чуєш? Я без неї жити не можу!

А у відповідь була тиша. Він точно знав, куди найболючіше. Якби він забрав гроші, прикраси, вона б попереживала та забула. Але він узяв найдорожчу й найулюбленішу у світі істоту. Помста вдалася. Він її просто знищив…

Ірина та Олексій прожили разом 10 років. Вона його кохала сильно, він — їй здавалося, що так. Олексій любив прийняти на груди і в пориві образити.

Потім вибачався. Ірині здавалося, що така поведінка — результат дитячої травми, мати Олексія була жорсткою. І як він розповідав, у дитинстві часто залишала його в темряві одного, йшла гуляти. Іграшок практично не купувала.

— Ось зараз у дітей все є, а в мене всі машинки в маленькій валізці лежали. І мати мене рідко цілувала, обіймала. А ось сварила часто, — розповідав Ірині чоловік.

Вона уявляла собі маленького хлопчика, зовсім одного, серце стискалося від болю. І знову пробачала чоловікові його витівки.

Траплялося так, що він затримувався з роботи. Та що там, вона навіть у телефоні знаходила повідомлення від незнайомих жінок.

Але Олексій пояснював — це так, нічого страшного, просто листування. Ірина була жінкою симпатичною — білява, блакитноока, в дусі Мерилін Монро. Але чоловік найчастіше був із нею холодний.

— Та він із тобою живе, бо йому зручно! Ти як дурна! Пилинки з нього здуваєш, готуєш, сорочечки напрасовуєш. Він як сир у маслі катається. І нічого не робить. Журишся, що дітей немає? А ви навіть спите в різних кімнатах, це нормально? Що? Олексію на роботу, висипатися треба? Ірино, схаменися! Не такими мають бути стосунки між чоловіком і дружиною! У нас дітей двоє, живемо в однокімнатній, але мій Петро завжди мене поцілує-обніме, піклується. А твій… Холодний він, як риба, — говорила Ірині її найкраща подруга Ксюшка.

Ірина була сиротою. Братів-сестер теж не було. І вона чіплялася за Олексія, як потопаючий за коло. Боялася залишитися одна. А потім з’явилася Анфіса.

Ірина йшла від Ксюші, коли побачила підлітків, які через горище вилізли на дах будинку.

— Упадуть же! Треба зупинити! — і вона побігла за ними.

А на даху побачила, як ті тримають у руках кішку. Лапки в неї були зв’язані, на голові — мішок. Її збиралися скинути вниз.

— Ах, ви хулігани малолітні! Ну-ка віддайте тварину! Не соромно? Їй же боляче! Я вас зараз на телефон зніму і в мережу викладу! — крикнула Ірина.

— Не маєте права! Ми маленькі! Нам 18 немає! — прокричали підлітки і втекли.

— А над тваринами знущатися у вас права є, гади? — Ірина схилилася над кішкою.

Розв’язала її, стала гладити. Кішечка перестала трястися, довірливо уткнулася їй у щоку.

І забрала її додому. Чоловік, щоправда, радості не виявив. Пробував умовити віддати кішку, але Ірина була непохитна.

Вона Анфісу обожнювала! Разом із нею дивилася телевізор, займалася домашніми справами, а кішка дивилася на неї своїми бурштиновими очима і немов усміхалася. З появою Анфіси Ірина немов підбадьорилася, навіть почуватися краще стала.

Одного разу повернулася з роботи раніше. І почула писк. Не роздягаючись, побігла в кімнату. Анфіса сховалася під диван, а Олексій намагався ткнути її шваброю.

— Ти що робиш? — тільки й змогла вимовити Ірина.

— Ой, це ти? А я це… Вона там нассяти хотіла. Так от, дресирую її, пробував виправдатися Олексій.

Вона не жартувала. І наступного дня подала на розлучення. Квартира була її, їй як випускниці дитбудинку дали.

Чоловіка вона попередила. Той намагався зобразити закоханого, але Ірина навіть слухати не стала. Тоді Олексій попросив залишитися ще на два дні. Щоб житло собі знайти.

— Даремно ти його залишила. Треба було відразу гнати! — похитала головою Ксюша.

— Жива ж людина. Шкода, стільки разом пробули. Він поки собі житло підшукає, — відповіла Ірина подрузі.

Олексій зателефонував, коли вона готувалася йти додому з роботи.

— Привіт, люба. Ну що ж, бувай. Я з’їжджаю. Тільки ти мене надовго запам’ятаєш! Це моя помста. Мучся тепер. Не треба було так зі мною. Тож сама винна. Ключі в сусідів, — Олексій відключився.

— Що? Ти про що? — тільки й змогла сказати Ірина.

А вдома зрозуміла, що мав на увазі чоловік — він забрав Анфісу. Даремно Ірина дзвонила, писала, все марно.

— Кішка-то йому навіщо? Він же її терпіти не міг! — дивувалася подруга Ксюша.

— Щоб мені боляче зробити. Знав же, як я її люблю. Куди він її подів? Його на роботі немає, друг цей, Василь, сказав, що він нібито поїхав. Куди? Невідомо. Як мені без Анфіси жити? Я не можу без неї! Та не треба мені іншої! У нас зв’язок особливий був, вона мені рідна душа! Як я могла її залишити наодинці з цим чудовиськом! — ридала Ірина.

Минуло три місяці. І вона не витримала, знову пішла до друга колишнього чоловіка. Коли двері відчинила його дружина, Ірина впала на коліна і закричала:

— Скажіть, де він! Скажіть, мені кішку повернути треба! Вона мені щоночі сниться! Благаю, я вам грошей дам!

Василь м’явся в дверях, а його дружина, гучномовна Галя, схопила рушник, замахнулася на нього і промовила:

— Кажи, де твій дружбан? Чого очі вилупив? А якби твого Чарлика також відвезли? А? Що б ти зробив? Відповідай!

Чарлик був спанієль Василя, з яким той не розлучався. І чоловік, махнувши рукою, вимовив:

— Гаразд, пиши адресу. Якщо чого я не при справах! І справді, навіщо кішку-то йому було відбирати?

Ірина не пам’ятала, як їхала в те місто. Як стукала у двері. Відкрив колишній чоловік, позаду якого стояла незнайома дівчина в халаті.

— Де… Де Анфіса? Віддай! — заплакала Ірина.

— А я думав, ти за мною скучила. Примчала. Викинув я твою кішку погану. Першого ж дня, тут. Здохла, мабуть, твоя Анфіса. Принаймні, я її більше не бачив. І забирайся звідси! — колишній чоловік зачинив двері.

Ірину привели до тями сусіди. На майданчику вона сповзла по стіні й знепритомніла. Повернулася у своє місто. Минуло ще два місяці.

Повертаючись із роботи, Ірина дивилася на різнокольорове листя — прийшла осінь. Біля під’їзду вона побачила кішку. Худу, брудну.

— Треба буде сосиску винести. І молочка. І… — вона не додумала.

Просто кинулася вперед, упала на коліна й підняла тварину з землі. На неї дивилися такі улюблені очі бурштинового кольору.

— Анфісо! Мила моя. Але… Як? — Ірина цілувала кішечку, притискаючи до себе.

Ми познайомилися в електричці. Я одразу звернула увагу на жінку, яка гладила і притискала до себе напрочуд спокійну і красиву кішку. Як з’ясувалося, вони їздили в гості.

Ірина, розповідаючи цю історію, досі не може знайти пояснення поверненню Анфіси через кілька місяців із зовсім іншого міста. Називає це дивом. Досі картає себе за те, що довелося пережити її улюблениці за ці п’ять місяців.

Я чула, як поверталися собаки. З інших міст. Але от як відшукала дорогу ця сама Анфіса, справді дивовижно!

Але головне — вони тепер разом. Напевно, люблячі серця так і з’єднуються. Через усі перепони. Бо бачать десь високо в небі вогник. Ідуть на нього і знаходять того, кого втратили. Іншого пояснення просто немає!