П’ять місяців ми боялися від неї відійти, танці з бубнами навколо неї водили, про своє життя забули геть, підтримували, до життя повертали. А на шостий місяць, коли навіть у спадок ще ніхто не вступив, мама привела до хати мужика? Це добре, правда? А тепер минуло вісім місяців, і ми дізнаємося, що мама — наречена

— Нам просто не віриться. І сестра в шоці, і мій чоловік, і його родичі. Чесно кажучи, мені так прикро за тата і соромно за маму, — зізнається Людмила.

— Слухай, ну вона ж доросла жінка. Має право, мабуть, не ховати ж себе живцем. Живим — жити, — намагається заспокоїти її подруга. — З іншого боку, навіть добре, що вона отямилася, не застрягла у своєму горі, хоче жити далі.

— Ага, просто чудово, молодець мама. П’ять місяців ми боялися від неї відійти, танці з бубнами навколо неї водили, про своє життя забули геть, підтримували, до життя повертали. А на шостий місяць, коли навіть у спадок ще ніхто не вступив, мама привела до хати мужика? Це добре, правда? А тепер минуло вісім місяців, і ми дізнаємося, що мама — наречена? — Людмила не приховує роздратування.

На це подруга теж не знаходить слів. Що тут скажеш?

Вісім місяців тому Люда втратила тата.

Йому було всього 59 років, працював, збирався жити довго й щасливо, з онуками залюбки бавився.

А онуків у нього троє: хлопчик і дівчинка старшої сестри Олени та їхня з чоловіком донька.

Людмилі 31 рік, сестрі 34. Мамі — 54, вона за тата вийшла заміж доволі рано. Люда й Олена вважали свою батьківську сім’ю ледь не взірцем: між мамою і татом були справжні почуття, вони ніколи навіть не сварилися, доньок любили безмежно, а тато був дуже життєрадісний і жвавий.

Постійно вигадував цікаве сімейне дозвілля, вони завжди щось придумували, кудись їздили. Їхні теплі стосунки були чудовим прикладом люблячої родини.

Мама, за її ж власним зізнанням, почувалася як «за чоловіком». Наче за кам’яною стіною. Вона працювала і працює зараз, але тато саме заробляв, старався, забезпечував «своїх дівчаток».

Батьки купили трикімнатну квартиру, машина була гарна, тато її всього за рік до свого відходу поміняв. У квартирі кожен цвях був на своєму місці, ніколи в тата нічого не скрипіло, не текло й не відпадало.

— І бабуся, мамина мама, у зяті душі не чула. Якщо чесно, у мене непоганий чоловік, сестра своїм теж цілком задоволена, але… до тата їм обом далеко, — каже Людмила.

Тато віддав Богу душу несподівано — упав у під’їзді, коли додому йшов, — серце. Швидка приїхала, коли вже було запізно. Горе, звісно. Але сестри за маму боялися більше, ніж за тата.

Мама була буквально розчавлена. Навіть погано розуміла, що з нею і де вона.

Сестри, та й усі інші родичі, одразу підключилися: маму не залишали саму, то Олена, то Люда жили з нею після похорону. А в обох же свої сім’ї.

У Олени молодшому синові було всього півтора року, а в Люди дитині й пів року тоді не виповнилося.

— Всюди її із собою брали, уваги приділяли — просто море. Свекруха на місяць її на дачу до себе забрала, щоб вона в порожній квартирі в стіну мовчки не дивилася, — згадує Людмила. — Так страшно було слухати, як вона говорить, що бачить тата всюди.

«Ось він, за спиною в мене стоїть, руку мені на плече поклав», — як це було слухати…

А ще страшніше було слухати мамині розмови про те, що тато її кличе до себе, що там їй буде краще і не треба змушувати її жити. Нічого жінку не цікавило.

Звісно, сестри й по лікарях її поводили, по платних жіночих центрах, було призначене лікування, від психолога мама сама відмовилася.

— Казала, що на спадщину навіть подавати не буде, мовляв, однаково скоро нам із Оленою знову все ділити доведеться. Жах, одним словом.

А потім мама зібрала думки до купи. Дуже несподівано. Просто одного чудового ранку встала й пішла на кухню — сирники смажила, наспівуючи.

Олена з молодшим у неї в гостях була, так бігла на кухню в жаху: раптом мама зовсім з глузду з’їхала. Не з’їхала, отямилася, незабаром відправила доньку додому, та й узагалі було видно — у мами все добре.

— А одного чудового дня ми в гості заїхали, а там цей дядько Іван речі свої розпаковує, як вам таке? — злиться Людмила. — І мама така, скаче навколо нього, соромиться нас трохи, але впевнено йому показує, куди покласти сорочки зі шкарпетками. Місяця після тих сирників не минуло, за татом ще навіть пів року не справили!

— Та вже, ситуація, а де вона цього Івана підчепила? Може, п’яниця якийсь? — хвилюється подруга.

— Ні, не п’яниця. Познайомилися, як сама каже, мало не в маршрутці, в принципі, нормальний чоловік, працює в Києві, вдівець теж. Дочка доросла, живе в його квартирі десь в Ірпені. Але сам факт: то людина помирати збиралася, а то вже воркує з новим чоловіком.

Після несподіваного заселення дядька Івана, мама оголосила донькам, що передумала відмовлятися від батьківської спадщини. Ледь не в останній день пішла й подала заяву.

Пояснила так:

— На вас напишу заповіт, щоб не думали ні про що таке, але я ж бачу, як ви Івана сприйняли. Не хочу, щоб ви мені свою волю диктували. І на вулиці не хочу опинитися. А так — у мене значна частина житла, якщо ви будете наполягати на продажу, — я собі щось куплю.

— «Ми з Ванею купимо», — саркастично посміхається Людмила. — Тому що тепер мама збирається до РАЦСу. Ну, чесно, мені соромно за неї. Ми не збиралися волю диктувати, ставити умови, мовляв, виселяй чужого дядька або сама з ним провалюй.

Але так нам сказати… Це взагалі.

Людмила тепер на маму ображається: її підтримували, за неї переживали, з нею навіть жили, залишаючи свої сім’ї, а вона… почула, що старша донька з молодшою дитиною в лікарні два тижні провела, і плечима знизала:

«Усі діти хворіють».

Тобто, вона не дзвонила навіть Олені, та писала — повідомлення непрочитані.

— Їй ні до кого діла немає, до моєї свекрухи на день народження приїхала з цим Іваном. Свекруха аж дар мови втратила: сидять, милуються один одним, за ручки тримаються, тьху.

Людмила не втрималася, висловила матері, що батькова половина ліжка від його тепла ще не охолола, а на ній уже новий чоловік лежить.

Мама відповіла доволі зло: «Це моє життя, займайтеся з сестрою своїм. І нічого мене виховувати».

— Ось так, — підсумовує Людмила. — Начебто, так, має повне право. Але який контраст і так скоро…

Надійшла до нас ця розповідь, як часто буває, від читачки, щоби ми всі разом подумали, як це складно, коли родичі раптом змінюються настільки, що стають ніби чужими.

Коли людина переживає велике горе, іноді здається, що вона вже ніколи не зможе стати щасливою. Але життя завжди знайде шлях, щоб нагадати про себе.

Можливо, в цій історії є щось більше, ніж просто поспішний вчинок. А що ви думаєте про таку ситуацію? Чи були у вашому житті схожі випадки, коли близькі люди дивували вас своїми рішеннями?