П’ятнадцятирічний Андрій обійняв діда, і Костянтин Миколайович, зворушений, обіймав улюбленого онука. Злата дивилася на них і розуміла, що ось вони — щасливі хвилини. Бачити, як дід і онук обожнюють одне одного — навіть заради цього варто було їхати. Щороку вони сім’єю приїжджають до батька перед самим Новим роком, щоб привітати

Нічне чергування завершилося операцією. Хвору привезли під ранок, і ситуація вимагала невідкладної допомоги. Операційна бригада, як єдина команда, розуміла одне одного з пів слова, і навіть погляду було достатньо.

Хірург Костянтин Миколайович зосереджено працював, розуміючи, що випадок складний: вік жінки, занедбаність хвороби, тому рішення довелося приймати просто на місці.

Він підняв очі й кивнув: можна зашивати.

Операційна сестра Ніна Олександрівна вдячно дивилася на хірурга. Вона так і не звикла до його ювелірної роботи, щоразу захоплюючись, як він «витягує», часом, з того світу.

Він зрозумів її по погляду, посміхнувся.

— Костянтине Миколайовичу, ви додому? — запитав молодий колега.

— Ні, я, однак, затримаюся, — відповів лікар. — Треба почекати.

Колега не зрозумів, усе ж добре, операція пройшла успішно, а Костянтин Миколайович сумнівається.

Його нічне чергування закінчилося, і прийшла зміна, але він залишився, не подобався йому післяопераційний стан пацієнтки. Він кілька разів заходив у палату, спостерігаючи за самопочуттям жінки. І тільки до обіду, переконавшись, що «крива її життєвих сил» нормалізується, почав збиратися додому.

— Костянтине Миколайовичу, вас до телефону, — покликали його.

— Так, мамо, так, я не забув, просто був зайнятий, скоро буду. — Він поклав слухавку і посміхнувся. Надто добре знав свою матір, щоб не розгадати цей дзвінок. Хвилювалася, і під виглядом нагадування, зателефонувала.

Він привітав колег з прийдешнім Новим роком, побажав спокійного чергування і поїхав.

Вдома швидко перекусив, встиг освіжитися під душем, взяв подарунки і вирушив у дорогу.

Усього сто п’ятдесят кілометрів, це не так вже й багато. Якби дорога не була слизькою, доїхав би за пару годин на своїй старенькій машині. Але йшов сніг, їхати було важко.

Перевернутий автомобіль трапився на очі, ще одна машина, уткнувшись у кучугуру, застигла в кюветі. Там уже метушилися люди.

— Лікар, потрібен лікар! — Кричав молодий чоловік без шапки, тримаючись за плече.

— Я — лікар, — на ходу сказав Костянтин.

— Та зі мною все гаразд, плече заживе, там, у машині, хлопець молодий зовсім, здається, без свідомості.

Лікар і сам зрозумів, що хлопчина зовсім молодий, видно, нещодавно права отримав.

І Костянтин Миколайович, схилившись над ним, робив усе, що можна зробити в польових умовах.

Швидка допомога, яку встигли викликати з сільця, що відразу за дорогою, сповіщаючи сиреною трасу, приїхала з найближчого райцентру.

— Оперувати треба, — сказав Костя медикам. — Відразу в операційну, до того ж райцентр поруч.

— У місто повеземо, — відповіла фельдшер швидкої допомоги. — Нікому оперувати, у нас хірург — дівчинка зовсім молода, місяця не працює, боюся, не впорається.

Костянтин Миколайович засумнівався. — До міста можете не встигнути… з вами поїду, — рішуче відповів він.

Він не відчував втоми, навіть встигав підбадьорювати молодого хірурга — окату дівчину, яка допомагала йому і хвилювалася.

— Спокійно, Лізо, все під контролем, — сказав він, коли закінчили.

Хлопець виявився сильним, добре переніс операцію, і стан був стабільним.

— Ось що, про всяк випадок, викликайте лікаря з обласної, щоб оглянув, це вже завтра можна. А так… усе добре.

— Дякую, ви нам так допомогли, — пробурмотіла дівчина.

— Сміливіше, Лізо, все в тебе чудово. Тільки ось цікаво, а до тебе був тут хірург?

— Ви знаєте, тут майже місяць хірурга не було…

Костянтин Миколайович посміхнувся. — І що ж керівництво? Наказало на цей час людям не хворіти?

Дівчина знизала плечима і продовжувала із захопленням дивитися на лікаря.

Він повернувся до машини, коли вже стемніло. Сніг майже перестав, дорогу чистив грейдер.

Під’їжджаючи до міста, з жалем помітив, що вже ніч. Але ж на нього чекають. Він знав, що його чекають, і на задньому сидінні лежали акуратно покладені подарунки.

Зупинився біля знайомого під’їзду, і поки зачиняв машину, легкий сніжок встиг припорошити плечі. Він так і підіймався по під’їзду зі сніжинками на плечах. Згадав перед самими дверима, і струсив їх.

— Чому так пізно? — запитала Тамара.

— Що, вже спить? — злякався він і зняв шапку. Його світле волосся розтріпалося, і вже проглядали намічені залисини, незважаючи на відносно молодий вік.

— Лягла вже, хоча, може, і не спить. Ти ж удень обіцяв приїхати, — нагадала жінка. — Вона весь день на тебе чекала.

— Вибач, не встиг. Робота…

Гірка посмішка з’явилася на її обличчі. — Та-ак, Костику, у тебе як завжди: спочатку робота, потім усі інші.

Він промовчав.

Стільки разів за їхнє спільне життя чув від Тамари ці слова… і тільки коли розлучилися і роз’їхалися, зрозумів свою колишню дружину і не ображався.

Він, справді, трудоголік, якийсь супер-відповідальний, чи що.

Навіть коли здається, усе пройшло чудово, у нього з’являються сумніви, і він віддає всього себе своїм пацієнтам.

— Гаразд, заходь, зараз я її покличу. — Вона увійшла до спальні. — Злато, вставай, тато приїхав тебе привітати.

— Не хочу! — Почув він образливий голос доньки. — Він обіцяв удень! Я чекала, чекала, а він не приїхав, так нечесно…

— Златонько, не гарно так поводитися, вийди, тато чекає.

— Не піду! — Закричала дівчинка і заплакала.

— Перестань, що це таке? Вийди, привітайся!

— Не піду, не піду, не піду!

З кухні вийшла теща Кості. — Здрастуй, Костю, — сказала вона. — Зачекай, я виведу її, або краще сам зайди в кімнату.

— Здрастуйте, Ганно Федорівно, з прийдешнім вас. Там подарунки для всіх, ви розберіть їх… а я поїду.

— Зачекай, я її виведу, — сказала Ганна Федорівна.

— Не треба, краще заспокойте Злату, не треба її примушувати… я вже іншим разом, сам винен.

Він вийшов на вулицю. Сніг перестав.

Подивився на вікна, що світилися, і вперше за цю добу відчув втомленість, що навалилася. Захотілося щось зробити, якось зняти напругу, він навіть пошкодував, що не курить.

Йому і на роботі після складних операцій говорили: — Миколайовичу, кури, легше буде. Але він некурець.

Він стояв хвилин десять, потім глянув на годинник, сів у машину і вирушив додому.

І знову сто п’ятдесят кілометрів. Він намагався не гнати машину, але все ж хотілося потрапити додому до опівночі.

Адже мати чекає.

***

— Злато Костянтинівно, захоплююся вами, — сказав молодий колега, який нещодавно закінчив медичний інститут, — оперувати разом з вами — велика удача.

— Ігоре Олеговичу, ви мені лестите, — знімаючи рукавички, відповіла лікарка. — Усе як завжди. Але вам треба вчитися. Практика, практика і ще раз практика.

— Я готовий! Я готовий хоч цілодобово стояти за операційним столом.

— Ну, поки це ні до чого, однак витривалість нам не завадить.

Її чергування закінчилося, і можна було їхати додому. А вона залишилася ще на пару годин. І всі знали, що Злата Костянтинівна ніколи не залишить хворого, якщо є хоч найменші сумніви.

Чоловік і син чекали вдома. Сумки були зібрані, машина стояла у дворі на парковці.

Усього сто п’ятдесят кілометрів. Погода морозна, дорога хороша, доїхали за пару годин, навіть менше.

Ось знайомий будинок, знайомий під’їзд, знайомі двері.

Спочатку увійшов син Андрій, потім чоловік Вадим, а потім уже вона.

П’ятнадцятирічний Андрій обійняв діда, і Костянтин Миколайович, зворушений, обіймав улюбленого онука.

Злата дивилася на них і розуміла, що ось вони — щасливі хвилини. Бачити, як дід і онук обожнюють одне одного — навіть заради цього варто було їхати.

Щороку вони сім’єю приїжджають до батька перед самим Новим роком, щоб привітати.

І тільки один раз, коли Злата була маленькою, вона не захотіла бачити батька. І вона пам’ятає цей випадок, не розуміючи, що на неї тоді найшло.

Адже батько стояв за дверима її кімнати, він був так близько, а вона не вийшла. Так буває: начебто поруч, а ніби на величезній відстані одне від одного.

А тепер, коли вона, дитячий хірург зі стажем, яка здобула повагу колег і батьків врятованих дітей, близька до батька як ніколи.

Її ніхто не вмовляв, вона сама вирішила вступати до медичного, здивувавши тим самим матір.

І навіть батько не відразу прийняв її рішення, розуміючи, наскільки складна і відповідальна робота чекає. А вона наполягла на своєму.

І не помилилася.

Батько їй багато розповідав, коли вчилася, підказує і зараз, саме він — її головний наставник, її вчитель і друг. Він — її татко.

Вона так і кличе його: тато, татусю, татко мій.

— Ну, здрастуй, доню, — Костянтин Миколайович, що майже втратив усе волосся, постарів, обіймає улюблену дочку. Тепер він кандидат медичних наук, завідувач відділенням. Він оперує менше, але дуже багато консультує, і приїжджає на роботу, часом, коли повинен відпочивати.

Уже багато років у нього інша сім’я.

І в Тамари, колишньої дружини, теж багато років інший чоловік. І за традицією Злата з чоловіком і сином вітають перед Новим роком маму, а потім їдуть привітати тата.

Адже Злата, їхня донька Злата — вона спільна.

«Мій промінчик Світла», — називає її Костянтин Миколайович, — моя гордість, — розповідає він колегам. І треба ж, буває ж так: Златка така ж відповідальна, як і батько.

І чоловіка Злати вибрала собі до пари — такого ж захопленого. Тільки він офтальмолог. Ну, а син Андрій поки що не визначився. Зате дуже сильно любить діда.

***

Іноді, щоб зрозуміти один одного, потрібні роки, але справжні почуття завжди знаходять шлях.

А чи є у вашій родині якісь традиції, що передаються від покоління до покоління?