Павлик чекав діда внизу, потім разом пішли до дверей, але тут їм напереріз кинулася якась жінка з сумками, кинулася, майже вже випередила, але тут послизнулася і з усього маху пірнула пінгвінчиком уперед, розтяглася, розкинувши руки й охаючи. Сумки вдарилися об обмерзлий асфальт, у них щось задзвеніло. По снігу розпливлася криваво-червона пляма, запахло варенням. — Малинове… – видихнула жінка. – Шкода

До поліклініки йшли мовчки. Павлик пихтів, ледве-ледве встигаючи за дідом, а той широкими кроками через кучугури і замерзлі калюжі рухався попереду танкером.

Дідові поступалися дорогою, відходили вбік, дивилися потім йому вслід. Дід був суворий. Його кошлаті брови ворушилися від невеселих роздумів.

— Павло! – зрозумівши, що долоньки онука немає в його рукавиці, обернувся Степан Михайлович. – Ну де ти там, горе моє гірке?!

Павлик сховався за чужою машиною. На ній навалило стільки снігу, що його не було видно, тільки тінь зрадницьки падала вперед сіро-сизою паличкою з кругленькою шапкою, худенька тінь хлопчика.

— Та бачу я тебе, виходь і подалися вже! – буркотливо крикнув дід, погладив замерзші на морозі вуса. Вони були білі, і брови були білі, і волосся, що висовувалося з-під кролячої шапки. Не дивно, мороз на вулиці, січень.

— Не хочу. Я тут постою, ти сам сходи! – пискнув Павлик, заметушився у своєму укритті, що тільки під машину не заліз, як кошеня.

— А процедури кому будуть робити? Мені чи що? Ні, внучку, ти сніг їв, тобі й віддуватися. А ну марш уперед! Де тут у вас ці самі процедури робляться? – рявкнув дід. Якийсь хлопець в укорочених джинсиках і курточці до пояса шарахнувся від його гучного гарчання, послизнувся.

Степан Михайлович спритно підхопив хлопчину за лікоть, підняв, потім акуратно поставив на сніг.

— Обережніше, громадянине. Слизько, – обтрусив він шарф перехожого. – Чого ви сіпнулися? Я не кусючий!

Дід Степан і справді був не кусючий, він просто вперше сьогодні вів онука в поліклініку. Хлопчисько застудився, прописали якісь процедури, чимось дихати, щось там прогрівати.

Дід у цьому не розумівся, бо до лікарів не звертався, до себе їх не допускав, лікувався медом, ну або народним засобом, «гіркою», і то для розтирання, всередину нічого міцнішого за чай та компот не приймав.

І Павлика він би сам на ноги поставив, вилікував, але донька вперлася, ні, мовляв, треба по науці, а то, каже, «виллється все в бронхіт». Та з роду в діда Степана цих бронхітів не було, і в Павлика не буде, якщо з розумом підходити.

— Значить, по науці треба? – обурювався дід, надягаючи валянки і намацуючи на полиці свою шапку. – Значить, на процедури хлопця ганяти треба тобі, так?! А що мороз на вулиці, що надихається він холодом, це як?

— Не надихається. Якщо швидко підете, то нічого не станеться з вами. Пов’яжи йому шарф вище. Ось так! – Тоня притягнула до себе сина, обережно, щоб не зачепити свій великий животик, в якому підростав малюк, нахилилася, підняла вовняний колючий шарфик Павлику ледве не до чола. Хлопчисько совався, замотав головою.

— Свербить! Ну гидко ж, мамо! – запротестував він, зірвав зашморг з обличчя.

— Ось бачиш, свербить у нього! – підтримав Степан. – Залиш хлопця вдома, краще буде!

— Не буде, тату. Лікарка веліла не переривати процедури, значить, не переривати, – безапеляційно затягнула знову шарф Антоніна, розвернула сина обличчям до дверей, підштовхнула до Степана Михайловича.

Донька в положенні боялася сьогодні виходити на вулицю. Занадто слизько, занадто сніжно, занадто великий термін. Чоловік її, Анатолій, був у відрядженні, допомогти ніяк не міг, довелося викликати діда. Той приїхав рано, годині о шостій, зняв у передпокої свої важкі, з чорними калошами валянки, довго тупцював перед дзеркалом, розчісуючи вуса, потім довго грів руки під водою, стоячи в темній ванній, навшпиньки пробрався на кухню, де Тоня, страждаючи на печію та безсоння, готувала сніданок.

Поїли. Донька розбудила Павлика. Той, заспаний, осиплий, поплентався до туалету, потім побачив у передпокої валянки, завмер, чи то злякано, чи то замилувато дивлячись на них, такі вони здавалися йому величезні, просто велетенські.

— Мамо! – нарешті просипів він. – Це навіщо? Чиї це? Це ти собі купи…

Не договорив, закашлявся.

Тоня не сказала вчора хлопчикові, що приїде дідусь, хотіла зробити сюрприз. Вийшло!

Уже за мить Павлик висів на могутній шиї діда, а той крутився навколо себе так, що ноги хлопчиська піднімалися вгору майже горизонтально.

— Стійте! Поб’єте мені все тут! – крикнула Тоня, обняла свій живіт, прикритий неосяжним халатом. – Синку, іди кашу їсти. Сьогодні з дідом підете, я вдома побуду.

— А я думав, ми з дідусем пограємося, а вже завтра сходимо… – зітхнув повний розчарування хлопчина. – І кашу я не хочу. Вона слизька.

— Це яка ж слизька? – потряс вусами дід. – Та ти просто не вмієш її їсти! Тонько, давай, що в тебе там є: курага, родзинки, ще що… – Тут чоловік задумався. – Горіхи, ого!

— Тату, він усе одно не буде. Ніяк він не їсть, каже, що все «бе», – махнула рукою Тонька.

— Ну, ти скажи, де лежить, сама йди, приляж, намаялася, я ж бачу. А ми тут самі почаклуємо, – обережно розвернув доньку обличчям до кімнати Степан Михайлович.

Жінка виставила з шафки банки із сухофруктами, знизала плечима і пішла.

Вона не чула, як дід розповідав Павлику про смачну кашу свого дитинства, та як він її готував з чого доведеться, а тут он яке добро. «І була вона, Павлику, найсмачніша на світі, каша ця. Ти сип, сип родзинок, ось…» – закінчив Степан Михайлович свою розповідь, сів намазувати маслом онукові бутерброд.

Поки Павлик їв, дід усе дивився через запітніле скло на градусник, що висів зовні. Мінус вісімнадцять, ніяк не спадає мороз. Погано…

І ось він уже стоїть у своїх валянках у передпокої, Павло теж одягнувся, терпить дискомфорт у ненависному шарфі, мається.

— Ну, йдіть уже, – Тоня відчинила двері. Вона майже задрімала, коли син снідав, але малюк у животі штовхнувся, вона прокинулася. Тепер буде маятися до вечора. Ніяк не йде сон…

— Тоню, схаменешся ти чи ні? – востаннє запитав Степан, але Антоніна заперечно похитала головою, показала пальцем на вулицю.

— Ну й добре. Ходімо, Пашко! – поворухнувши невдоволено вусами, сказав чоловік. – І будемо героями.

Дружина, Людмила, веліла йому з донькою не сперечатися, не дай Боже, все почнеться раніше терміну, а винуватим залишиться Степан Михайлович…

Де поліклініка, чоловік не знав, але сподівався на Павлика. Тоня пояснювала, куди йти, але якось плутано й невиразно, схему якусь намалювала, але Степан Михайлович її залишив на кухонному столі. Та й добре.

Павло, звісно, дороги не пам’ятав, завжди йшов за матір’ю, дивлячись собі під ноги і страждаючи від передчуття ненависних процедур. Тоді дід став розпитувати перехожих. Хтось відмахувався, поспішав, не хотів розкривати рота на морозі, хтось знизував плечима, мовляв, не місцевий я, звідки мені знати. Але знайшлася добра душа, молода жінка з червоним обличчям і сльозами на очах. Вона давно тут живе, район знає, ось, іде пішки з роботи, бо дороги зовсім засипало, автобуси не ходять.

— Вам он туди потрібно! – швидко витягнула вона вперед руку, для чогось знявши з неї рукавицю. – Там, після цегляного будинку, ну червоного, бачите, вам треба повернути праворуч, обійти будівництво. Обережно, там вибоїни. А далі по прямій, триповерхова будівля рожева – це і є поліклініка. Я знаю, у мене там мама працює.

— Спасибі вам величезне! – вклонився Степан Михайлович. Вийшло ніяково, але жінка посміхнулася ніби радісно. – Павлику, ходімо!

Він узяв онука за руку, поволік далі. Потім Павлик знову відстав, сховався, Степан знайшов його, звалив собі на плечі, поніс. Хлопчикові так пересуватися було дуже цікаво і навіть тепло. Величезні дідові рукавиці гріли ноги, немов печі, а з висоти було видно і двори, і доріжки, і світло у вікнах перших поверхів, і навіть самі люстри, вони лили світло на столи, які стояли під ними. Павлик крутив головою, зачаровано роздивлявся все довкола, а Степан Михайлович крокував вправно, упевнено, тільки інколи наказуючи онукові не скидати вперед його шапку.

Незабаром попереду показалася рожева будівля, усі віконця в ній горіли противним білим світлом. Таке світло Степан Михайлович не любив. Казенне воно якесь, операційне, холодне й нечутливе. Інша справа, коли багаття або свічка горить, – ось це душевно…

Поліклініка була розташована в низині, спускатися туди потрібно було сходами. Усі сходинки занесені снігом, тільки тонка стежинка змійкою йде вниз, там і зробити крок Степану Михайловичу в його валянках незручно.

— Так… Справи… – похитав головою чоловік, зняв із плечей Павлика. – І як же ви тут ходите? Треба ж усе чистити!

— А тут завжди так. Ми обережно, мама за перила тримається, але не завжди, дістати важко. А я іноді між прутиками паркану протискуюся і з гірки з’їжджаю. Але це раніше так було, а зараз великий став, не пролажу, – з досадою зітхнув Павлик.

— Обережненько, кажеш? – цикнув, скосивши набік губи, Степан, підхопив онука, легко перевалив його через невисокий парканчик, велів з’їжджати, тим паче, що гірочка там була вже укочена. А сам став спускатися сходами. – Ну тут що… – міркував він. – Лопата потрібна… Так. Ну лід піддовбати, а там зчистимо. Далі… Пісок. А де тут у них пісок? А он стоїть. Добре… Добре… А то ходять жінки, такі, як Тонька, при надії, ну куди це годиться?!

Павлик чекав діда внизу, потім разом пішли до дверей, але тут їм напереріз кинулася якась жінка з сумками, кинулася, майже вже випередила, але тут послизнулася і з усього маху пірнула пінгвінчиком уперед, розтяглася, розкинувши руки й охаючи. Сумки вдарилися об обмерзлий асфальт, у них щось задзвеніло. По снігу розпливлася криваво-червона пляма, запахло варенням.

— Малинове… – видихнула жінка. – Шкода.

Вона схлипнула, стала сяк-так підніматися. Павло злякано відступив, боячись вляпатися в червону густу рідину, а Степан Михайлович, навпаки, кинувся піднімати нещасну, підхопив її під пахви, гаркнув як лев, поставив жінку на ноги.

— Ну навіщо бігти?! – суворо сказав він, обтрушуючи її від снігу, як дитину. – Зима. Лід скрізь, не прибрано зовсім, а ви біжите. Та й он сумок накрутили, як на званий бенкет! Ну що у вас там? Давайте донесу залишки. Павло! Дай пані руку, а я сумки візьму. Ну!

Вони потягнулися до сходів, піднялися, підійшли до дверей. Жінка охала, накульгуючи, нарікала на щось.

— Ну що ви там голосите? Самі живі залишилися, ось це добре! – відчинив перед нею двері Степан Михайлович.

— Та як же добре? – схлипнула пані. – Усе там, на снігу залишилося. А в мене ж сьогодні ювілей! Хотіла дівчаток побалувати, вони в мене ласуни, дівчатка мої! Думала, ось пиріг є, його вчора спекла, принесла вже сюди. А сьогодні принесу банки. Салати і все інше дівчатка принесуть, у нас так все розподілено, розумієте? А ось як вийшло, і тепер… – Жінка хотіла щось іще додати, але тут завмерла, втупившись на вусатого свого рятівника.

— Степане… Ти що?! – пошепки запитала вона. – Ось так зустріч…

Степан Михайлович на мить розгубився, потім швидко провів пальцем по вусах, закашлявся начебто, і підштовхнув Пашку вперед, але тому йти не хотілося, аж надто цікавою була зустріч діда з якоюсь чужою тіткою, яка виявилася зовсім йому не чужою.

— Ти не впізнав мене? – насупилася тим часом жінка. – Ганна я. Ганна Володимирівна. Ну?

Вона з надією зазирнула в Степанові очі. Упізнав. Вона зрозуміла, що впізнав, але виду показувати не хоче.

— Ну, раз ви Ганна Володимирівна, то покажіть нам, де тут роздягальня. І ось на процедури нам, йому ось! – кивнув на онука чоловік. – І сумки куди нести. Та коліна подивіться свої, впали ви, Ганно Володимирівно, – він навмисне чітко вимовляв її ім’я та по батькові, – знатно. Як би чогось не сталося! Треба компрес, самі зробите компрес? Або дівчатка нехай допоможуть! – бурчав Степан Михайлович, ідучи за Ганною і розглядаючи її округлу, грушоподібну фігуру, обтягнуту драповим пальто.

— Допоможуть. Спасибі, Степане, допоможуть! Ну турботливий ти, ну приємно ж! Ось тут у нас вішалки, а сумки свої я далі сама.

Вона раптом зніяковіла під його важким, з-під кудлатих брів поглядом, заметушилася, вихопила речі й сховалася в комірчині навпроти роздягальні. Звідти пролунали здивовані голоси, Ганна щось пояснювала, хтось охав, гримів чимось залізним.

— … А де начальство тут ваше?! – почула Ганна Степанів голос, переодягнувшись у білий, із короткими рукавами халат. – Це що таке, я вас питаю? Он, жінка як навернулася зараз, що тільки голову не проломила! Збиток зазнала, варення, між іншим, малинове, розбилося, а в неї ювілей! Вона несла, хотіла дівчаток, розумієш, нагодувати! А ви сидите тут, у телефон свій уткнулися!..

Ганна трохи відчинила двері, зовсім на щілинку, стала дивитися. Степан Михайлович, витерши онукові ніс картатою хусткою, стояв тепер перед охоронцем і вимовляв йому за неприбрану територію. Охоронець, ледь відірвавшись від мобільного телефону, махнув рукою, мовляв, це не до мене претензії, моя справа маленька.

— Та як же маленька! Ти ж за порядком тут дивишся, чи як?! Розумію, служба, відлучитися тобі не можна, але кликнув би двірника! Тебе б тут усі матусі на руках носили. Ось у мене донька, пузо в неї, дев’ятий місяць, другу дитину чекає. А якщо вона впаде? Ти мені як в очі будеш дивитися?!

Степан Михайлович так і сказав «пузо», хоча й слово це було якесь грубе, і звучало якось зверхньо, але він завжди соромився говорити про жінок, про цікавий стан, йому все це бачилося чимось таємничим, дуже ніжно-болючим, і він навмисне грубо казав, щоб ніхто не здогадався, що він такий чутливий.

— А я тобі, батьку, в очі дивитися не зобов’язаний. Я на чергуванні. Іди вже звідси! – пробубнів охоронець, відвернувся. – Іди, не відволікай!

Степан Михайлович навіть захлинувся від такого ставлення, але тут Павлик потягнув його за руку, довелося йти.

Вони крокували коридором другого поверху, шукали потрібний кабінет. Нарешті знайшли. Павло схопився за руку діда, сховався за ним, заплющив очі.

— Ну що ти? Чого став, як теля? Постукали, відчинили… Так, хто тут є? – заглянув Степан у кабінет. – У нас процедури.

З-за ширми визирнула дівчина з якимось хижим, бо дуже худим, обличчям. Вона кивнула, сказала, що вона «зараз, ось тільки тут»…

Вона копалася за білою ширмою, Степан і Павло спостерігали за її сірою тінню, потім дід наказав хлопчикові відвернутися.

— Може, нам вийти? – голосно сказав він.

— Ні! Ні… Я просто, розумієте… Порвала ось… – дівчина вийшла і показала на свої колготки. – Вовняні, тільки вчора купила, дорогі… Мені ввечері до театру, а я в такому вигляді… Упала там, на ганку, слизько дуже… А двірник у нас сторонній, свого немає, поки до нашої території черга дійде…

Було видно, що їй дуже прикро, майже до сліз.

Степан насупився, розглядаючи розбите коліно під рваними колготками, Павлик сопів поруч, тому що дід продовжував тримати його голову під своєю пахвою.

— Та годі, ви хлопчика хоч відпустіть! – розсміялася медсестра, і обличчя її від цього стало зовсім не хижим, а навіть дуже приємним. – Що у вас? Направлення давайте. Павлик! Ти що? Завжди з мамою приходив, а тут он воно що! З дідусем! – Дівчина ще раз усміхнулася.

— Так, сьогодні з дідусем. – Степан Михайлович почав зніяковіло смикати вуса. – Павлику, ну ти давай там, сідай, або що там потрібно. Та я говорив, нехай сьогодні вдома посидить малий! – довірливо нахилився до медсестри чоловік. – А мати вперлася, веди, треба щодня ходити… Тоня права чи ні? Хоча гаразд, прийшли вже. А скільки онукові тут сидіти?

Дівчина щось відповіла, Степан Михайлович кивнув і відпросився вийти.

— Павлику, я скоро. Не встигнеш озирнутися! Сиди тут у мене, не скигли, зрозуміло? Чоловіки не плачуть, вони справу роблять!

І вискочив за двері.

— Тетяно Євгенівно, може, не треба? Я просто тут посиджу, га? – став клянчити Павлик, але Таня похитала головою.

— Ти ж хочеш одужати? Хочеш, як, он, дід, бути сильним, мужнім? Тоді давай подихаємо, а потім і далі подивимося, що в тебе…

Задимівся апарат на столі, Павлик почав дихати…

… — Ганно! Ой, вибачте, дівчатка, приємного апетиту! – пробасив захекавшись Степан, відчинивши двері, за якими тоді сховалася Ганна Володимирівна, побачив жінок, що сиділи за столом. На «дівчаток» вони вже не тягнули, багато хто був старшим за Степана, але тут не до церемоній. – Ганна Володимирівна!

— Упізнав, значить? Та я відразу зрозуміла! – вискочила до нього Аня.

— Чого це ви так рано сіли? Зовсім совість втратили! Ранок, а у вас уже застілля! – обурився Степан.

***

Поруч з Ганною він завжди почувався якось незатишно, неспокійно. У молодості Аня працювала в них у на суднобудівному заводі прибиральницею, витріщалася на чоловіків своїми ледве розкосими, темно-карими очима, усміхалася. Фліртувати Аня не вміла, не дав Бог уміння, але все ж таки була манерною, повторюючи виверти актрис із кіно.

Ганна була вродливою, стрункою, міцненькою, добре плавала, могла обігнати багатьох хлопців, пірнала, стрункою входячи у воду. Це зараз луснула, наче розплавилася, а потім застигла, і вже в первісний стан не повернулася. Шкода…

Степан тоді вже зустрічався зі своєю майбутньою дружиною Людмилою, ходив з нею в кіно, дарував квіти, проводжав додому, червонів, коли потрібно було цілуватися. Знову це все жіноче, трепетне поруч… Воно його лякало, змушувало хвилюватися.

Прийшли якось на танці, Люда була тоді дуже гарна, пошила собі нову сукню, туфельки з міста привезла, такі ніжно-кремові, на низькому каблучку. Степан подарував їй квіти, їх потім прилаштували на підвіконні й пішли танцювати. Кружляли, сміялися, говорили. Люда сказала, що відійде на хвилинку, її покликали подруги.

Степан підпер собою до колону, розстебнув піджак, витер лоб носовою хусткою, повернувся, і тут на його шиї повисла Ганна, зчепила міцно руки, закинула голову, і чи то плаче, чи то сміється вона.

— А я, Степане, тепер нікого не люблю! – шепотіла вона. – Нікого! Усі ви однакові! Усі! А я вас ненавиджу, зрозуміло?! Ненавиджу!

— Аню, ти чого? Чого розлютилася?! Відчепись ти швидше! Відчепись! – Степанові було огидно від її дихання на його обличчі, від дотику її міцних рук.

А в Ганни трапилася «біда», звичайна, жіноча, яка одна на двох, але потім, якщо хлопець цю «біду» не приймає, то може й грубим словом обізвати дівчину, а тій червоніти перед лікарем… Анька проплакала цілу ніч, а тепер прийшла танцювати, завзято витанцьовувала, наче п’яна, сміялася найголосніше за всіх, наче востаннє…

Степана вона давно примітила, не лізла, бо знала, що він залицяється до Людмили. Степан надійний, вірний, він добрий і ласкавий. Він справжній.

— Допоможи мені, Степане! Ну будь ласка… – вона зовсім розревілася, хоча допомогти їй уже він не міг, а все одно сподівалася…

— Чим, Ганно? Я нічого не розумію, ти відійди, зараз Люда прийде! – спробував він відштовхнути дівчину. Він дивився на неї трохи гидливо. Ну що там, проста прибиральниця, навіть школу не закінчила, вона йому не рівня!

Чому Ганна кинула школу, так рано пішла працювати, і де її сім’я, вона ніколи не розповідала. А не було її вже, цієї сім’ї. Щойно матір поховали, батько став багато пити, в один зі своїх запоїв вигнав Аню з дому, пригрозив, що поб’є, якщо повернеться, кричав, що, якби вона, Ганна, не зʼявилася на світ, мама б довше прожила. Аня тоді втекла, у чому була, навіть валізу не зібрала… Прибилася до суднобудівного заводу , добрі люди прихистили, влаштувалась на роботу. Її б хто обігрів, уму-розуму навчив, вийшов би раніше з дівчини толк, та нікому було, так і росла, як сама знала…

І ось тепер загрузла в дорослому житті, самій себе не витягнути. Степан не допоможе навіть, гидує…

Людмила бачила ту негарну сцену, розвернулася і пішла. Люда дуже ревнива, Степана ні до кого не підпускає навіть зараз. А вже тоді й поготів! Вона не відчиняла йому двері, просила піти, якщо він зустрічався з нею на вулиці. А коли дізналася, що Ганна зробила переривання, і подумала, що від нього, взагалі наче зненавиділа.

Степан Ганну тоді прокляв, потім вирішив виїхати з насиджених місць, змінив роботу…

З Людмилою вони зустрілися роки через два, зрозуміли, що тільки даремно час втратили один без одного, одружилися, зʼявилася Тоня. А Ганну ніхто з них так і не пробачив, хоча вже немає її, колишньої Ані, давно змінилася…

***

… Ганна Володимирівна насторожено подивилася на чоловіка.

— Та ми ж не випиваємо. Ось, просто зібралися. А що тобі треба? – нарешті запитала вона.

— Лопати давай, що там у вас ще є? Пісок де лежить? Чи так і будемо людей калічити?! – гучно промовив Степан.

— Та не переймайся ти! Години за дві трактор пройде, краще стане! Усі вже звиклі.

— Правда? Зате я не звиклий до такого! Не можу я, коли комусь погано, зрозуміло?! – гаркнув Степан Михайлович.

— Ой чи?.. – протягнула Ганна, зітхнула. – Гаразд, іди за мною, відчиню тобі комору, там візьмеш. Що, завзяття взяло верх? Сила молодеча?

Степан не відповів, схопив лопату, заправив штани у валянки і, відчинивши двері, вийшов на вулицю…

Ганна Володимирівна дивилася, як він несамовито махає лопатою, кидаючи сніг зі сходинок праворуч і ліворуч, як, ніби бульдозер, згрібає його в один великий замет. Повз пройшла жінка з дівчинкою, вони сказали йому щось, Степан кивнув, скинув шапку. Йому було жарко, від розстебнутої куртки йшла пара.

— Це хто? Знайомий твій? – запитала подруга в Ганни.

— Давній. Ми не бачилися багато-багато років, я вже думала, ніколи не побачимося, – знизала вона плечима.

—Ну значить доля. Іди за стіл, ювілярко!

— Іду… Хоча ні, піду, допоможу йому! – Ганна Володимирівна схопила пальто, запхала ноги в чоботи, натягнула шапку. – Я скоро!

І пішла. А охоронець здивовано дивився їй услід…

…— Ну і як ти зараз? – запитав нарешті Степан, спершись на держак лопати. – Ганно, та кинь ти цей пісок!

— Не кину. Ось тут ще трохи підсиплю. Я… Я добре. У мене донька. Красуня. Я її вимолила в Бога. Що ти смієшся? Правда, правда! Він мені її послав, щоб мені було, кого любити. Ось так. А в тебе вже онуки?

— Один поки що, Павло.

— Добре. На тебе схожий. Ти, Степане, знаєш, що… – Ганна погладила Степана по плечу.

— Що? – відступив чоловік на крок.

— Ти за мене перед Людою вибачся. Краще пізно, ніж ніколи. Негарно тоді все вийшло…

— Та годі тобі! – махнув рукою Степан Михайлович. – Травою уже поросло!

— Не поросло, Степане. Ревнощі не мають терміну давності, це все одно всередині сидить, жевріє, пече. Я тепер знаю.

Степан не став розпитувати, звідки вона і що знає, кивнув тільки.

Аня змінилася. Ні, не зовні, тут, звісно, роки самі в’язали своє. Але вона стала якоюсь іншою зсередини, гордою, незалежною, сама себе цінувати почала, а від цього й дивилася інакше, без жадібності.

— Мамо! Ти що?! У тебе ж серце! – Обидва здригнулися від дзвінкого голосу, обернулися.

— Валюшо! Та ми тут… – чомусь зніяковіла Аня.

— Обережно, слизько, – замість відповіді кивнув Степан і раптом упізнав у жінці, що підійшла, ту саму, яка вказала їм дорогу. – Здрастуйте, Валю!

— Ах, це ви! Дійшли, значить? А де ж ваш хлопчик? – усміхнулася Валентина.

— Хлопчик? Боже! Хлопчик! Так-так, у мене був хлопчик! Павло! Він же на процедурах! Ганно, тримай лопату, я зараз!

Степан Михайлович зовсім забув про онука. Це жахливо. Усередині все стислося, серце забилося мишею під ребрами, руки похолоділи. «Тонька мене вб’є!» – подумав він, поспішаючи угору сходами, відчинив двері кабінету, увірвався туди вихором, шалено нишпорячи очима по стільцях. А Павло, бовтаючи ногами, сидів у куточку і гортав якусь книжку.

— А ми бачили, діду, як ти сніг прибираєш. Я хотів допомогти, але мене не пустили. Ось чекаю. – Павлик посміхнувся.

— Тетяно Євгенівно! Ви вибачте мене! – видихнув Степан.

— Нічого, нічого! Павлик дуже тихий хлопчик, він абсолютно не заважав. Ви втомилися, напевно. Давайте, ми вас чаєм напоїмо? Там, унизу, у нашої Ганни Володимирівни ювілей. Вона дуже мила жінка, працює у нас по господарській частині і дивовижно готує. Вона пиріг принесла, варення малинове і…

— Варення немає. Грохнули варення, – зітхнув Павлик. Усі подивилися на нього.

— Як грохнули? – тихо запитала Таня.

— Вона впала на вулиці, все розбилося, – залюбки роз’яснив Паша.

— Шкода… – протягнула Тетяна. – Але все одно! Ходімо, я вас представлю, вас там нагодують, напоять. Знаєте, Ганна Володимирівна…

Вона щось говорила, ідучи трохи попереду. Павло з дідом ішли за нею і обидва дивилися на підбори, що стукали по підлозі. «Як ткачиха!» – подумав Степан. «Краса!» – хмикнув Павло.

Павлик помітив, що дід якийсь сумний. Чи то втомився, чи то нездужає йому.

— Ну ось, проходьте! Дівчатка! Це наш рятівник! Це…

— Степан Михайлович, – нагадав дід, притягнув Павла до себе. На нього з-за столу дивилися дорослі дівчатка, не дивилися, пожирали очима. Жах, і водночас приємно. Людочка б його вбила…

— Ви його посадіть з собою, будь ласка. Ганно Володимирівно, ви не проти? – метушилася Таня. – Ось! Ось сюди сідайте!

Вона показала рукою на два тут же підсунутих стільці.

— Та не треба! Ми додому… – почав, було, Степан, але Павлик смикнув його за руку, зізнався, що голодний.

— Звичайно сідайте! Які розмови! – Ганна Володимирівна налила їм чай, поклала на тарілочки шматки пирога. – Рідко в нас за столом чоловіки сидять. І тут таке свято!

Вона засміялася, всі підхопили, і Степанові стало зовсім незручно, він зніяковіло посміхнувся, слухав тости на честь Ганни, слухав, як кажуть про неї хороші речі, хвалять, і видно, що від щирого серця. Сиділа за столом і Валентина, донька Ганни, дуже на неї схожа, красива і світла якась. От нізащо б Степан не подумав, що так буває, що Аня, виявляється, теж крокувала вперед, важко їй було, а все одно крокувала, вирвалася зі свого кола, підняла голову, молодець!

— Спасибі тобі, Ганно, – знайшовши момент, прошепотів він. – Таких пирогів я давно не їв! Зі святом тебе. Я сподіваюся, що в тебе все добре.

Вона кивнула. У неї зараз, і справді, все добре. Головне, що є Валя, є продовження. А за минуле своє вона давно все відмолила. Добре…

Подзвонили Тоні, попередили, що затримаються. Вона сонно промямлила щось у слухавку. До Тоні нарешті прийшов сон, вона солодко позіхнула і, перевернувшись на інший бік. Гарний день сьогодні. Добре, що тато приїхав…

Додому тато з дідом прийшли вже до денного сну. Павло втомлено впав на ліжко, тут же засопів, а Степан Михайлович, погладивши доньку по голові та розповівши, як усе сьогодні вийшло, почав збиратися до Людмили. Пора.

… Повернувшись додому, до дружини, Степан довго не наважувався заговорити, хоча та все питала, як минув день, як онук, і що вони так довго робили.

—- Та скажи ти, як є! – не витримала вона. – Посварилися з Тонькою чи що?

— Ні. Зовсім не те. Уявляєш, ми Ганну зустріли. Ну ту… – тихо відповів Степан.

Брови Людмили піднялися вгору.

— Вона там, у поліклініці шанована людина, ювілей відзначала, сніг прибирала…

— Досі прибиральниця? Я навіть не здивована! – підібгала губи Люда. – Ніколи від неї нічого путнього не було.

— Дурниці ти говориш, Людмилко! Абсолютні дурниці! Вона завідувачка господарством. Просто було багато снігу, ми прибрали, щоб не падав ніхто. Люди змінюються, ростуть, розумнішають. В Ані є донька, Валентина, а на роботі її дуже люблять.

— Мужики, мабуть? І що? Який вона має вигляд зараз? – примружилася Люда.

— Нормально виглядає. Як жінка, яка живе життям. Вона просила передати тобі свої вибачення. Людо. Спечи пиріг, га? – раптом обійняв Степан дружину.

Йому раптом стало так добре від того, що у всіх усе склалося, життя йде вперед, і в ньому буває багато радісного. Ось Аня… Її очі змінилися, ось у чому річ! Вони стали блищати. Значить, вона щаслива. Це правильно. Жінки мають бути щасливими, їхні страждання – це порушення загального порядку, це поломка. Аня «полагодилася», зліпила себе заново, змогла…

— Вона годувала вас пирогом? – смикнула Людмила плечиками, скинула його руки.

— Ні, що ти! Я ж їм тільки твої! Спечеш? – збрехав Степан. Павлик потім усе одно розповість, але…

— Гаразд. Завтра. А я, правда, краща за неї? – зовсім тихо запитала Людмила.

І тоді Степан Михайлович зрозумів, що Ганна мала рацію: ревнощі не зникають, жевріють усередині, палять, а варто підкинути дрова – злетять догори полум’ям. Не потрібно цього. Зовсім це ні до чого!

— Людо, ти моя єдина. Була і будеш. І не смій у цьому сумніватися!

Степан Михайлович міцно притиснув до себе дружину, поцілував. Вона розтанула, заплющила очі. Він її любить. Вона для нього єдина. А Аня… Добре, що в неї теж є щастя, своє власне, важко здобуте, побите помилками й болем, але своє, і від того безмірно цінне. Це правильно.