— Перестаньте!, — я закричала на весь двір закричала на весь двір. А мужик продовжував ображати хворостиною собаку. Моя мати вискочила з під’їзду

Цей хлопчик не говорив. У садок його не водили, няньчилася прабабуся. Не говорить і не говорить, і в 2 роки, і в 3, і в 4, і в 5, і в 6 років. Дачі в сім’ї не було, і літніми теплими днями прабабуся виносила під вікна, в зелений садок, столик і пару стільців.

Хлопчик бігав, грався з прабабусею, або читав книжки. Не говорив, але читати вмів. Писав щось. Дитяча медсестра приходила і влаштовувала скандали.

— Його треба віддати в спеціалізований садочок, а потім у школу для розумово відсталих дітей.
— Та який же він відсталий, — сперечалася з нею прабабуся, — он книжки читає, рахувати вміє. Балакунів і так повно.

— Будете багато мучатися ви з ним, недоумкуватим, — відповідала медсестра.

Мені було років 11 і того літа завзята медсестра дошкуляла цій родині особливо сильно. А я вигулювала свою черепашку і чорного кота. Хлопчик підійшов до мене дуже тихо і погладив кота.

— Його звати Барсик, — сказала я, — а мене — Леся.

Чітко, всередині своєї голови я почула: «Артемка».

Ось так ми познайомилися. Наше спілкування виглядало досить дивно. Зазвичай говорила я, а він мовчав. Але іноді ми мовчали обидва. Зовні. Якось побачивши нас, що сидять у мовчанні навпроти одне одного, підійшла моя мама.

— Що ви робите, — запитала вона.
— Розмовляємо, — відповіла я.

— Добре, базікайте, — сказала мама і пішла займатися справами.

Артем напрочуд умів ладнати з усіма тваринами: собаками, котами і навіть моєю черепашкою. Він навчив Барсика давати лапу і команді «голос», не вимовивши вголос жодного слова. Його прабабуся на наш мовчазний діалог дивилася з видимим подивом.

— Ти його розумієш? — запитала вона
— Так, звісно, — відповідала я, — дуже добре чую, просто всередині голови.

Вона покрутила пальцем біля своєї скроні. А мені було все одно.

Якось нетверезий перехожий тягнув на повідку повз садок маленьку болонку. Песик відволікся на кота і став тягнути.

Мужик відламав гілку від клена і вдарив собаку. Артем прямо кричав усередині себе: «Не треба, ні!!!».

Я закричала на весь двір: «Перестаньте!». А мужик продовжував ображати хворостиною собаку. Моя мати вискочила з під’їзду.

Дядько відстебнув болонку з повідця і швидко пішов. Розгублений песик навіть не побіг за ним. Мама оглянула нас, скуйовджених і заплаканих, і сказала Артему:

— Вони тебе не чують, майже ніхто. Говори зовні.
— Як, не чують?, — прозвучало в моїй голові.

— Просто не чують і все, не вміють, не виходить у них. Треба говорити вголос. Ти хочеш цього собаку? Піди до батьків і скажи вголос: «Я хочу цього собаку, я буду з ним гуляти».

Шестирічний Артем взяв на руки маленьку болонку і поніс до під’їзду. З вікна першого поверху висунувся його батько — Ігор.

— Тату, — сказав Артем, — давай візьмемо собаку, його викинули, — Ігор упустив кухоль і вибіг на вулицю.

— Тату, — повторив Артем, — давай візьмемо собаку, — Ігор заплакав.

Собаку вони взяли. Перші три тижні Артем базікав безперервно. Згодом вгамувався…

Через багато років, гуляючи з маленьким сином, коли я раптом почула всередині своєї голови: «Мамо, дивись, кіт», я зовсім не здивувалася. Подивилася на здоровенного рудого кота і покликала: «кис, кис, кис».

А потім сказала синові: «Говори вголос, інакше тебе не почують». І він заговорив. І перестав розмовляти всередині.

Але іноді, досі, я його чую, навіть якщо він далеко. Маленький Артем навчив мене слухати.