Під чуйним керівництвом мами Олеся накрутила банок з огірками, помідорами, салатами, і баклажанною ікрою. Варення варити не стали, вирішивши, що простіше ягоди заморозити. Втім, як і частину овочів

— Машина вже стара, — доповів зітхаючи Максим. — Частіше в сервісі стоїть, ніж їздить. Та й грошей на її утримання вилітає… Сама бачиш…

— Бачу, — погодилася Олеся. — Сумно, звісно. Але ти ж сам розумієш, що нічого вічного немає. — Та я, власне, не поміркувати хотів, — скривився Максим. — А треба прямо зараз вирішувати, що робити!

Олеся знизала плечима:

— Максе, ну звідки ж я знаю, що робити? Я машину не воджу, удвох ми з тобою кудись на ній їздимо раз на рік по святах. Якщо тобі цікава моя думка, скажу, що зараз ця машина — одні витрати й жодної користі.

— У якому сенсі? — скипів Макс. — Я взагалі-то на роботу на ній їжджу! Це тобі добре — сіла на автобус, пів години поспала в ньому — і приїхала. А мені з пересадкою добиратися!

— Максе, — вона засміялася, — разом з пересадкою в тебе чотири зупинки виходить. І дві на автобусі. Якщо затор, то пішки швидше дійти.

— А якщо дощ? Сніг? Ураган?

— Так, таксі теж ніхто не відміняв. Форс-мажор буває рідко, цілком можна на таксі доїхати. Це ж не щодня. Та й напрокат зараз машину взяти без проблем.

— Ще скажи — самокат! Або велосипед! — Максим був обурений до глибини душі. — Я чоловік! Мені машина потрібна! У будь-якого нормального чоловіка має бути машина, щоб чоловіком себе почувати.

— Ну добре. Я вже зрозуміла, що варіант просто продати машину ми не розглядаємо. Що ти пропонуєш?

— Нову брати.

— Максе… — Олеся зітхнула. — Ти ціни зараз на машини бачив? Ми, взагалі-то дитину плануємо найближчим часом… А залазити зараз у кредит… Заради машини…

— Ні, кредиту не буде. За рік підзбираємо, продамо цю — і візьмемо якщо не нову, то хоча б минулорічну. Або дворічну. Я вважаю, що це нам цілком під силу.

Олесі ця ідея зовсім не подобалася, але врешті-решт вона погодилася з чоловіком. Тим паче, що, якщо через пару років у них вже буде дитина, машина, дійсно, буде потрібна.

Тому краще зараз продати стару, поки вона хоч якось їздить і купити щось новіше.

План був розроблений швидко. По-перше, ніяких зайвих розваг. Кіно дивимося вдома. На ковзанку йдемо у двір, де безкоштовно. Каву з собою варимо вдома і заливаємо в термочашку.

Гуляємо, здебільшого, в парку. Моніторимо безкоштовні заходи та концерти — якщо розваг все-таки захочеться.

Готуємо тільки вдома, обід на роботу беремо з собою в контейнері. І, звичайно, ніяких великих покупок без крайньої потреби.

Це, судячи з розрахунків, уже давало відчутну економію, але Олеся запропонувала спосіб, перевірений ще її батьками і бабусею. Дача. І город.

Судячи з цін не тільки на фрукти, а й на овочі, “шість соток” знову ставали досить вигідним проєктом. А, враховуючи, що на старій батьківській дачі росло багато плодових дерев і кущів, які щороку приносили величезний урожай — тільки зібрати — можна було дуже добре викрутитися завдяки ягодам і фруктам.

Звісно, основне навантаження лягло на плечі Олесі. Максим з’їздив з нею один раз і копав грядки, а далі… а далі вона сама практично щодня моталася на дачу на електричці. Добре, що їхати треба було всього півтори години та потім йти пішки близько кілометра — не надто далеко.

Батьки, які влітку жили на дачі, від городу відмовилися давно — не під силу, і зараз просити їх про допомогу Олесі було незручно. Максимум — попросити полити, якщо вона зовсім вже ніяк не могла вибратися.

Потім почався етап збору врожаю, і маленька дачна кухонька перетворилася на консервний цех. Під чуйним керівництвом мами Олеся накрутила банок з огірками, помідорами, салатами, і баклажанною ікрою. Варення варити не стали, вирішивши, що простіше ягоди заморозити. Втім, як і частину овочів.

Одне слово, весну і літо Олеся крутилася, розриваючись між роботою, дачею і домашніми справами. Їй було важко, але вона не скаржилася. Вона знала, заради чого це все робить і знала, що це всього лише на рік. Можна й потерпіти. Зате скоро у них буде нова машина.

Макс її оптимізму не поділяв. Він часто хмурився і щось підраховував, ворушачи губами.

— Замало поки виходить, — сказав він якось Олесі. — Треба ще тугіше затягнути паски.

— Як замало? — здивувалася вона. — За моїми підрахунками виходить дуже навіть багато. Ми економимо, я двічі велику премію отримала — всю до копієчки тобі віддала, щоб ти на рахунок поклав. У відпустку ми не їздили цього року. У кафе пів року вже не були — а раніше щотижня ходили. Ми ж кожну копійку бережемо! Давай подивимося, скільки в нас там.

— Ні, — скривився Макс. — Навіщо? Я ж кажу — не так багато там. А економія твоя працює далеко не так добре, як хотілося б. Ти мене тоді змусила тобі грядки копати — я спину зірвав, між іншим!

— Максе, — посміхнулася Олеся, — Навіщо ти драматизуєш? Я ж пам’ятаю все. Ти не зірвав спину, у тебе просто м’язи втомилися з незвички. Так, спина пару днів поболіла, і руки, і ноги. Це нормально. Ми міські жителі, офісні працівники, звичайно, нам важко з такими навантаженнями справлятися!

— Ось саме! Мені лікар те ж саме сказав! Що м’язи в мене слабкі! І їх треба тренувати. Тому я купив абонемент у спортзал на тренування з персональним тренером. На пів року. І в басейн теж.

Тільки тут я вирішив заощадити і персонального тренера знайшов на сайті, за оголошенням. Зрозуміло, що довелося трохи витратитися, але це ж моє здоров’я! Як ти можеш мене в цьому дорікати? Ти думаєш тільки про себе!

— Що? — Олеся навіть рот розкрила від подиву. — Пів року персональних тренувань? Басейн? Максиме, ти серйозно? Тобто, я на дачі бігаю то з граблями, то з лійками, то з банками, а ти в басейні плаваєш?

А коли я собі туфлі для роботи за дві тисячі купила, тому що старі зовсім розвалилися, ти мені скандал закотив, що мені довіряти не можна? Типу, я домовленостей не виконую!

Розтринькую замість того, щоб економити! А сам? І після цього не можна довіряти МЕНІ? Це Я думаю тільки про себе?

— Так туфлі — це забаганка, необов’язкова покупка. А зал і басейн мені лікар, взагалі-то, порекомендував!

— А мені лікар рекомендував щороку на море їздити. І де це все?

— Але ми ж домовилися…

— Ось саме! Ми ДОМОВИЛИСЯ. І я свою частину внесла, я вважаю. Далі — сам. Як хочеш.

— У якому сенсі — сам? Взагалі-то це спільне майно буде! Тобто, ти хочеш, щоб я один збирав, а при розлученні машину навпіл поділили?

— При розлученні? Навпіл? — Олеся задихнулася від обурення. Які цікаві думки блукають у голові її чоловіка, однак. Однак більше сперечатися вона не стала. Як і наступну премію не стала здавати в “скарбничку”.

Ось цього Макс їй пробачити не зміг і подав на розлучення.

Йому огидно було жити з людиною, яка думає тільки про себе.

***

Такою особистою історією поділилася наша читачка. Що скажете?