— Пілот я. Пілот літака, — так само спокійно і без нотки самозакоханості відповіла Іра. Андрій секунд на п’ять замовк, потім ще раз глянув на Ірину. — Несподівано… — Без усякої іронії сказав він. — Літак у мене невеликий французький, літаю на місцевих авіалініях, там і проживаю більшу частину свого часу, — немов виправдовуючись, продовжила Іра

— Краса ж яка! — зітхнув Андрій, набравши в легені чистого степового повітря. Ще раз глянув на озеро, що хлюпало синявою, — небо відбивалося в його воді. — Краса, — уже вголос промовив Андрій, залишаючи селище.

А в думках майнуло, навіть не майнуло, а так, десь у глибині душі відгукнулося: «А розділити ж цю красу й ні з ким».

Він об’їхав селище і, проїжджаючи повз зупинку, побачив молоду жінку з невеликою сумкою та курткою в руках.

— Мабуть, без квитка, — раз на кінцеву прийшла.

Він пригальмував: — У місто їду, сідайте.

Жінка подивилася в бік траси.

— Після вихідного автобус битком, тож сідайте, підвезу.

Жінка сіла спереду, поклавши на коліна сумку й куртку. Одягнена вона була просто: джинсова спідниця до колін, зелена футболка під колір очей. Злегка кучеряве волосся з пшеничним відтінком ледь прикривало засмаглу шию.

Андрій, задоволений, що взяв пасажира, виїхав на трасу. І взяв зовсім не через гроші, взяв, бо вдвох веселіше. Щоправда, з чоловіками простіше: розмова швидше клеїться і на чоловічі теми поговорити можна.

А улюблена тема в Андрія — машини. Їздив він на старенькій, але полагодженій ним як годинник. Легко й спритно мчала його ластівка по трасі.

— На відпочинку були у нашому селищі? — заговорив першим водій.

— Так, відпустка у мене була, вирішила відпочити, погода якраз чудова, — охоче вступила в розмову пасажирка й переклала куртку на заднє сидіння.

У прочинене вікно вривався теплий літній вітер з ароматом степових трав, і від потоку повітря волосся незнайомки розвівалося з одного боку, падаючи на щоку, і від цього вона здавалася якоюсь романтичною, загадковою.

— З вітерцем вас довезу. Чи може прикрити вікно?

— Ні, нехай відчинене, повітря тепле.

— Я взагалі люблю швидко їздити, але в межах розумного, — поділився Андрій, — у машині своїй впевнений. Я ж її сам по гвинтику можу зібрати й розібрати, до мене навіть друзі по допомогу звертаються, загалом, люблю машини, дорогу люблю, швидкість. А ви водите машину?

— Я? Ні, не воджу.

— Ну, жінкам і не обов’язково, — поблажливо сказав Андрій, — хоча є дами — непогано справляються. А взагалі, я думаю, чоловіки повинні жінок возити… до речі, як вас звати?

— Ірина, можна просто Іра.

— Дуже приємно, радий, що разом їдемо.

Андрій, дійсно, був радий, що поруч із ним чарівна жінка. Він не знав, заміжня вона, сама, але на душі у нього було добре.

І все в цей день зійшлося: ясне небо, дорога, теплий вітер, що проникав у машину і ця жінка — ще годину тому йому незнайома, а зараз, що сиділа поруч із ним на відстані витягнутої руки.

Ірина посміхнулася. Вона була настільки спокійною, — про таких кажуть, «врівноважені люди», — Андрій навіть подумав, що працює вона психологинею.

— У вас такий погляд…

— Який?

— Без паніки чи що, без тривожності. Ви, напевно, психологинею працюєте.

Іра засміялася. — Ні, зовсім не психологиня.

— А де ви працюєте, якщо не секрет?

— В авіакомпанії за кордоном.

Андрій глянув на пасажирку: — А-аа, зрозуміло, реєстрація квитків або огляд багажу, — щось у цьому роді. Я вгадав?

— Пілот я. Пілот літака, — так само спокійно і без нотки самозакоханості відповіла Іра.

Андрій секунд на п’ять замовк, потім ще раз глянув на Ірину. — Несподівано… — Без усякої іронії сказав він.

— Літак у мене невеликий французький, літаю на місцевих авіалініях, там і проживаю більшу частину свого часу, — немов виправдовуючись, продовжила Іра. — Вранці зі світанком на роботу, а ввечері вже вдома.

Андрій кивнув у відповідь.

Розмова вже не клеїлася. Тільки-но з гордістю говорив про машину, про дорогу, про швидкість, а тут виявляється інші швидкості, незрівнянні з тими, що на землі.

«Значить вона в небі, як птах літає», — подумав Андрій, не наважуючись продовжувати розмову.

У місті Іра попросила висадити біля автовокзалу. Вона відкрила сумку, щоб дістати гроші, але Андрій поклав свою долоню на її руку: — Навіть не думай, — чомусь сказав він на «ти», — я просто підвіз.

Вона вийшла з машини, на секунду забарилася, ніби хотіла щось запитати, але не наважилася, і ще раз посміхнувшись і помахавши йому, пішла в бік автовокзалу.

А він сидів у машині, не наважуючись повернути ключ запалювання і не міг зрозуміти, що з ним, звідки така скутість, наче зв’язали, наказавши нічого не говорити.

Він не міг пояснити собі, чому не продовжив розмову, чому не запитав, чи вільна вона в цьому швидкоплинному житті, де так важко зустріти свою людину.

Так, він їздить по землі, а вона літає в небі. Так, у них різні швидкості, але хіба це може бути перешкодою продовжити знайомство…

Але тут навіть справа не в посаді, він і сам не міг зрозуміти, чому так розгубився.

Він навіть не зрозумів, скільки хвилин просидів у машині, так і не від’їхавши від автовокзалу, як раптом у віконце постукали.

— Андрію, — сміючись, сказала Іра, — як добре, що ви не поїхали, я у вас куртку забула.

Андрій вискочив з машини, радісно розчинив задні дверцята, схопив забуту вітровку:

— Як добре, що ти повернулася! Я хотів запитати: а може нам зідзвонитися?

— Можна й зідзвонитися, — погодилася Іра, — і взагалі, мені сподобалося їздити з тобою.

— А небо?

— А що небо? — задумливо перепитала Іра. — Небо — це красиво, відповідально… і це моя робота. А щастя хочеться на Землі.

Чи доводилося вам у житті відмовлятися від власних стереотипів заради людини, яка вам сподобалася?

Справжнє щастя не має ні висоти, ні швидкості — воно просто є, коли зустрічаєш ту саму людину.