Після появи дитини я чула ці слова кожного дня…

Після появи дитини я чула ці слова кожного дня…

Повертаючись додому з роботи, він першою справою йшов мити руки і до дитини. Ігноруючи накритий стіл і соціальні мережі. Тоді я в другий раз закохалася в свого чоловіка.

“Нам треба відпочити” – усміхався він, брав на руки Андрійка і не відпускав, мурчав колискову, поки син не засне.
“Мaмі треба відпочити” – сонно бормотав він, встаючи вночі, міняючи пелюшку і підкладаючи мені наш скарб. Він терпляче чекав, поки син поїсть, і бережно перекладав Андрійка в ліжечко.
“Мaмі треба відпочити” – закaтував він рукaвa і годував малесенького сина з ложечки.

“Нам треба відпочити” – збирав він річного Андрійка на вечірню прогулянку, даючи мені можливість провести час в тиші.
“Нам треба відпочити” – шепотів він лукаво усміхненому синові, що вимагає книжку, і йшов розповідати придумані їм казки.
“Мамі треба відпочити” – він перевіряв уроки, на пальцях пояснюючи незрозумілі Андрійу речі.
“Нам треба відпочити” – шикнув він на Андрійка, що повернувся з випускного.

Варто прозвучати цим словам, як душу наповнювала незрозуміла ніжність, хвилями зігріваючи і кутуючи від побутових негараздів і втоми. На очі наверталися сльози щастя, яким хотілося поділитися з усім світом.

Був і третій раз, коли любов до чоловіка накрила мене з новою силою. Коли слово мамa було замінено на бабусю.

“Бабусі треба відпочити!” — Він погрозив пальцем нашому онукові, що розвередувався під час першої розлуки з мамою і татом, і став тихенько наспівувати йому колискову.

“Бабусі треба відпочити” – він підморгнув онуку і став збирати вудки, збираючись на ставок з первістком Андрійка.

“Бабусі треба відпочити” – з легкою докором у голосі, він простягнув онуку навушники, щоб його планшет не кричав на весь будинок.

До появи онуки він не дожив зовсім трохи. Діти забрали мене до себе, відмовилися залишати одну в будинку, що став порожнім. Вперше взявши на руки внучку, я розплакалася. Мені здалося, що ось-ось – і я почую такий рідний голос: “Бабусі треба відпочити!” Навіть оглянулася, з якоюсь дурною надією на розігравши уяву.

Вчора, вже на межі сну, я вловила шепіт Андрійка з вітальні: “Спи, хороша, спи. Це треба відпочити!” Я встала і тихенько відчинила двері: Андрійко гойдав доньку на руках, тихенько наспівуючи колискову. Ту саму. Татову.

Його з нами вже немає, але його слова “мамі треба відпочити” – живі.