Пів дня проводила на процедурах, решту пів дня борщі варила, котлети смажила, на вихідних з онукою гуляти ходила. І день у день вираз обличчя зятя ставав усе кислішим і похмурішим, та й Лера стала якось «не так» із матір’ю спілкуватися

— Дочка ридає, губи надуває, а мені просто остогидла така чорна невдячність. Чому я маю бути в ролі прохачки постійно? Чоловіка свого нехай тепер звинувачує.

Галина Йосипівна виливає душу подрузі. Привід — сімейні негаразди. Спочатку вона ображалася на доньку та зятя, тепер на неї ображені вони, пакують речі, звинувачують у тому, що жінка виставляє «на мороз» власну доньку й онуку.

— Я — байдуже! — патетично вигукує зять. — Я — чужий чоловік, але ви! А наша донька! І взагалі, як можна було на словах — одне, а на ділі — зовсім інше!

Галина Йосипівна виховувала Леру сама. Чоловік пішов до іншої родини, коли доньці було всього вісім років. Нова жінка була яскравою, красивою і досить забезпеченою.

Щоправда, забезпечували даму її батьки, але це мало що змінювало.

У Галини Йосипівни була двокімнатна квартира, куплена з чоловіком навпіл. Звісно, чоловік зажадав компенсацію за житло, яке залишав дружині.

А це, на хвилиночку, половина вартості двокімнатної квартири у Києві, хоч і в спальному районі.

На те, щоб зарахувати квартиру в борг по аліментах, чоловік не погодився: зарплата в нього була в конверті, за документами отримував сущі копійки, пристави розвели руками — тоді з цим ніхто, загалом-то, не боровся.

Галині Йосипівні довелося брати кредит на свою ж власну квартиру й платити її вдруге (з чоловіком теж платили, дванадцять років витратили).

Нормою для жінки стали дві роботи, а то й більше.

Іноді лише спати додому й приходила, хапала все, що могло принести гроші: вікна помити заможнішим сусідкам перед Великоднем — загорніть, беруся, під’їзд прибирати тимчасово нікому — я буду.

Точно так само було й на роботі, поступово звикли всі вже, що зайву роботу й підробітки насамперед пропонували Галині.

— На канікулах донька в моєї мами була під Києвом, на вихідні туди ж їхала. Кілька років я точно в такому ритмі жила, просто платила наперед, треба було щомісячний платіж якось знизити, щоб нам на життя вистачало, — згадує Галина Йосипівна той час.

— Еге ж, — хитає співчутливо головою подруга. — Я якось не бачилася з тобою кілька місяців у той час, а потім побачила й ахнула — одні очі залишилися від тебе.

— Ага, речі просто падали, — киває Галина Йосипівна головою. — А тоді ж, коли Лера зʼявилася, я страждала, що аж погладшала.

Лера росла слухняною і самостійною, прибере, поїсть, уроки зробить, ще й мамі приготує їжу. Загалом, у той час вони діяли єдиним фронтом. І не пропали — вижили, прорвалися, років за п’ять стало суттєво легше.

Тепер доньці Галини Йосипівни двадцять вісім років, вона чотири роки тому вийшла заміж. А перед самим заміжжям доньки Галина вирішила: квартиру залишить молодим.

Мама її на той час спочила, вона сама мала пенсію вже по інвалідності — далася взнаки робота на знос.

— Вирішила так: переїду в мамину квартиру, — продовжує жінка. — Там приятелька в мене, зі шкільних років ще, будинком культури завідує, вона пообіцяла, що на роботу мене візьме.

Дочка із зятем палко дякували, Лера навіть розплакалася. Зять (тоді ще майбутній) допомагав речі перевозити, квартиру мамину облаштовувати.

Прижилася на новому місці, працювала в тому самому будинку культури на половині ставки бухгалтеркою, плюс там же підробляла гардеробницею вечорами.

Грошей їй вистачало.

Галина Йосипівна спочатку навіть не замислювалася про те, щоб свою київську квартиру переоформити на доньку. Навіщо, Лера в неї єдина, заміж? Досить, була вже.

Та й самій до себе тільки було діло, який тут чоловік.

А потім подумки себе привітала з тим, що не стала дарчу на Леру робити. Бо помітила, що після появи на світ онучки (їй зараз два з половиною), якось інакше став поводитися зятьок ненаглядний, та й донька явно під його дудку пританцьовувала.

Через стан здоров’я Галині Йосипівні необхідно час від часу бувати в столиці, у лікарів.

Проходити обстеження, іноді на денному стаціонарі вона проходить курс лікування, іноді треба аналізи здати. На роботі без проблем дають лікарняний, і вона приїжджає у свою ж власну квартиру, вона зареєстрована в ній.

Невдоволене обличчя зятя жінка вперше списала на те, що в них із Лерою мала дитинка, всього півтора місяця їй було, спить погано, зять не висипається.

Потім приїхала й виявила вже й доньку з таким самим невдоволеним виразом.

— Ну, думаю, мало що, посварилися, сімейне життя, воно таке, — посміхається Галина Йосипівна.

— А ти не дзвонила перед цим? Не попереджала, чи що? — цікавиться приятелька.

— У тому й річ, що попереджала й дзвонила, — відповідає Галина Йосипівна. — Хоча, сама розумієш, могла б цього й не робити зовсім — я їхала до себе додому.

Нещодавно Галина Йосипівна вирішила полікуватися у відпустці, заодно й доньку завантажити трохи, допомогти їй із дитиною, Лера саме вирішила оформляти доньку в садок, комісію проходила.

Подзвонила, як завжди, приїхала, у дитячій оселилася.

Пів дня проводила на процедурах, решту пів дня борщі варила, котлети смажила, на вихідних з онукою гуляти ходила.

І день у день вираз обличчя зятя ставав усе кислішим і похмурішим, та й Лера стала якось «не так» із матір’ю спілкуватися.

— Слухайте, — якось за вечерею звернулася Галина Йосипівна до доньки та зятя. — Між вами щось не так? Чому ви мовчите, відповідаєте мені односкладово, чому вічно похоронні вирази обличчя? Посварилися?

— Між нами все так, Галино Йосипівно, — з кривуватою усмішкою відповів зять. — Якщо що й напружує нас, так це те, що ми живемо в комуналці. Ніколи не знаєш, коли Ви нагрянете.

Так, я розумію, що Ви дзвонили, але Ви не сказали, коли Ви назад збираєтеся? У нас, між іншим, тут живе своя окрема сім’я. І нам не дуже зручно, що Ви постійно приїжджаєте й залишаєтеся на тривалий термін.

Галина Йосипівна від такого нахабства аж задихнулася, а коли продихалася, сказала:

— У вас тут окрема сім’я? Я приїжджаю на невизначений термін? Чудово! Я переїжджаю на постійне місце проживання через два тижні. І щоб до цього моменту вашої окремої сім’ї в моїй квартирі не було.

Жінка вирішила, що з роботи звільниться, здасть квартиру під Києвом, не такі вже й маленькі гроші отримуватиме, їй вистачить.

Не вистачить — роботу знайде чи підробіток, не звикати їй – гарує все життя.

Дочка, звісно, теж у шоці, ридає, каже, що через те, що мама так повелася, вони з чоловіком і дитиною скочуються за межу бідності.

— Ти ж не казала, що віддаєш нам квартиру на час, ми не збирали кошти, як так можна, мамо?

— А до чоловіка свого ти питань не маєш? — питанням на питання відповіла Галина Йосипівна.

Загалом, збирають речі, шукають житло. Так, стосунки зіпсовані, але Галина Йосипівна сказала Лері, що з онучкою сидіти й час проводити не відмовляється, а невдячного зятя бачити не бажає.

Крапка.

Ось так і виходить: коли віддаєш останнє з добрим серцем, а тебе потім ще й роблять винною за власні незручності, інколи треба рішуче брати своє назад.

Бо не можна дозволяти, щоб той, хто стільки років вигризав кожен квадратний метр, перетворився на гостя у власному домі.

Як на вашу думку, чи мала Галина Йосипівна повне право на таку різку відповідь, чи все ж таки заради доньки варто було піти на поступки?