— По-перше, — відповіла мама колишнього зятя, підібгавши губи, — це не з вини мого сина Данило такий. У нашому роду всі здорові, як дуби, спадковість чиста. У мого сина он здорова дочка росте. А Ліза просто не береглася, коли дитину чекала. А треба було думати

— Дитині він помагає. Копійчиною, звісно. Але ж ти сама знаєш, люба, з такою дитиною одних грошей замало: аліменти платить, і на тому кінець — не бачиться, до себе не бере, ніби й немає його, — зітхає Інеса Романівна, витираючи кутиком хустинки очі. — І в Лізи життя немає, і в мене серце крається.

— Може, треба було все ж таки наважитися? Ну, я маю на увазі, другу дитинку, раз уже так зять колишній просив? — обережно хитає головою подруга.

— Наважитися? А що б це змінило? — гірко усміхається Інеса Романівна. — Лишилася б зараз із двома на руках. І не факт, що друге маля було б цілком здоровим. Якщо чоловік так повівся, то він би все одно знайшов привід хвостом крутнути. Тільки вигадав би щось інше, щоб себе виправдати. А тоді як?

Ліза й одного сина ледве тягне, сил немає. Справа ж не тільки в грошах, розумієш? А якби з двома? Я й так світу білого не бачу, а про дочку взагалі мовчу. Варитися в цьому щодня…

Лізі, доньці Інеси Романівни, нещодавно виповнилося тридцять сім. Хоча яке там святкування: і грошей зайвих немає, і від сина ні на крок не відійдеш.

З цих тридцяти семи років Ліза вже одинадцятий рік як мама, і три роки — як розлучена жінка.

А заміж виходила по великій любові. Два роки зустрічалися, останній рік уже дочекатися не могли, щоб на рушник стати, але Ліза в аспірантурі довчалася, тому й чекали.

Створили сім’ю, взяли в кредит однокімнатну квартиру, жили душа в душу. Батьків порадували, що скоро ті стануть дідусем та бабусею (в Інеси Романівни чоловіка вже немає, тож уся надія була на молодих).

А потім, коли Ліза вже носила дитинку під серцем і термін був чималий, трапилася біда. Грип, саме сезон лютував. Злягла вона з височенною температурою, з ускладненнями. А куди подінешся?

Сьомий місяць минав, лікувалася, як могла. Температура наче спала, аж тут раптом почалося… Поспішив хлопчик на цей світ раніше, ніж треба було.

Одне слово, все пішло не так, як мріялося: у немовляти-синочка виявилися серйозні проблеми — і з ручками-ніжками, і з голівкою.

Ліза, звісно, сподівалася «витягнути» сина. Та й лікарі надію давали: мовляв, займайтеся, багато чого можна виправити або хоч полегшити.

І донька Інеси Романівни взялася за це всім серцем. Несамовито. Звісно, ні про який садочок і мови не було, у внука — інвалідність. Як тільки декрет скінчився, Ліза просто звільнилася з роботи й сіла вдома.

Перші роки після появи онука Інеса Романівна на зятя натішитися не могла: і по дому помагав, і з малим возився, і гроші заробляв. Кредит за квартиру вони закрили, коли малому шість років виповнилося.

Саме тоді зять і почав просити дружину, щоб з’явилася в них інша дитина. Так і казав: не «ще одна», а «інша», тобто — здорова.

— Я хочу із сином грати в м’яча, в ігри, де треба думати, — казав він. — Або з донькою малювати, уроки робити. Лізо, ми, звісно, не кинемо Данила, будемо його любити й доглядати, але зрозумій — хочеться ж звичайної дитини, без лікарень і сліз.

Цю квартиру продамо, я ж працюю, підробітків не цураюся. Купимо двокімнатну, потім до трикімнатної доростемо. Невже тобі не хочеться, щоб дитина тебе «мамою» кликала, секрети свої розповідала? Щоб у садочок пішла, до школи, на свята…

Лізі, певна річ, хотілося б такого щастя, але…

— Вона то по лікарях, то в лікарні лежить, то годує з ложечки, то перевдягає, то масажі робить, — пояснює Інеса Романівна. — Коли їй ще про когось думати? Якби зʼявилася ще дитина — це ж як? Тягати на собі Данила, коли сама при надії? А що б вийшло з того? Знову на восьмому місяці все станеться? І що тоді?

Двоє на руках, і обидва потребують догляду? Це я ще мовчу про те, що в неї на душі. Вона просто надірвалася.

Від нервів, від самотності поруч із сином. Так-так, вона і в шлюбі була сама. Зять то на роботі, то на підробітках, а їй із ким слово мовити? З Данилом та телевізором?

Розмови ці виникали не раз і не два. Ліза пояснювала, просила не тиснути, благала почекати. Оптимістичні прогнози лікарів раз по раз розбивалися об реальність.

У Данила то одне, то інше, куди там ще немовля. Свекруха допоможе? А чого ж досі не помагала? Ах, вона Данила боїться на руки брати… Ну то знаєте, розраховувати на когось — справа марна, а я одна, мовляв, не потягну.

Потім сталося те, чого й боялися: зять зізнався, що зустрів іншу, і там уже чекають лелеку.

Свою частку в однокімнатній квартирі він готовий переписати на сина в рахунок аліментів, але помагати грошима все одно буде, він же все розуміє, не звір якийсь.

На тому й розійшлися. У колишнього зятя народилася здорова дівчинка, колишня сваха вся в новій сім’ї сина — ходить гуляти з онучкою, пишається, фотографії постійно в соцмережі викладає.

Колишній зять справді добровільно щомісяця перераховує гроші на Данила.

Правда, з поміткою «добровільні аліменти». Між ним і Лізою є нотаріальна угода по квартирі, все честь по честі.

— Але ж фізично його поруч із сином немає! — розводить руками Інеса Романівна. — Не помагає ні помити, ні перевдягнути, не вивезе візка на вулицю. Взагалі ніяк. Зрідка напише повідомлення: «Як справи?». І все. У нього тепер нова дитина. А в моєї дочки — «стара».

— А про що мені з ним говорити? — відмахується колишній від Лізиних прохань. — Він мене розуміє? Посидіти з ним у четвер увечері? Ти ж знаєш, у мене дві роботи й сім’я. Мені що, розірватися? Мама моя? У неї спина хвора, вона не може.

— А я, виходить, можу, так? Я ж залізна! — обурюється Інеса Романівна. — Один раз не витримала, висловила колишній свасі все, що про неї та її сина думаю. Так мене брудом і облили.

— По-перше, — відповіла мама колишнього зятя, підібгавши губи, — це не з вини мого сина Данило такий. У нашому роду всі здорові, як дуби, спадковість чиста. У мого сина он здорова дочка росте. А Ліза просто не береглася, коли дитину чекала. А треба було думати!

А по-друге, треба було думати про чоловіка, коли він просив нормальну дитину. Вона побоялася? Чудово, а хто тепер винен? Син хотів сім’ю, дітей, дружина відмовила — хіба це сім’я?

Народила б — і не була б зараз сама, без чоловіка, з хворою дитиною на руках. Є соціальні служби, зрештою, я не знаю… У будь-якому разі, мій син і квартиру залишив, і гроші платить. Чого ще від нас треба?

Ось так воно й повернулося. Чужа сім’я — темний ліс, кажуть люди.

Але чи можна виміряти совість квартирами та аліментами, коли рідна дитина лишається без батьківського тепла, бо не така, як усі?

А як ви думаєте, чи має право чоловік вимагати народження «іншої» дитини, коли дружина вибивається з сил із першою, і чи справедливо звинувачувати жінку в тому, що вона побоялася ризикнути знову?