Про свою біду Алла одразу розповіла мамі. І про суд теж. А мама несподівано зайшлася плачем: дізнається бабуся — буде нам на горіхи! Може, краще все ж таки пробачити? Ну й класичне: у вас же дитина, усяке в сімейному житті буває

— І що тепер? Терпіти заради норовливої бабці? Дурість якась! Тобі чоловік зрадив мало не в очі, а тобі кажуть проковтнути це? — дивувалася подруга Алли. — І скільки ти маєш це терпіти?

— Терпіти я, звісно, не збираюся, — відповіла Алла. — Напоказ виставляти розлучення не буду, тихенько орендую нам із донечкою квартиру, поки з нашою спільною не вирішимо, але мама все одно ридає й руки заломлює.

Мовляв, онуці чотири роки, вона ж бовкне, що ми з татом тепер живемо окремо. А я взагалі не розумію, чого так реагувати? Мати боїться бабусю? На здоров’я, а я тут до чого?

— Ну… матір теж можна зрозуміти. Вона ж за бабусею доглядає, а та й справді може спадок залишити комусь іншому.

— Може й залишити, від неї всього можна чекати. Мені той спадок — до лампочки. Прикро, звісно, але не смертельно. Руки й ноги маю, сама наживу, а у матері квартира є. Але залишатися з чоловіком, який фактично притяг коханку в наше ліжко, тільки заради бабусиної ласки — так собі ідея.

Аллу справді зрадили найболючішим чином.

У чоловіка був відгул, вона на роботі, маленька донечка в садочку. Раптом зателефонували звідти, сказали, що в дитини піднялася температура.

Алла до чоловіка не додзвонилася, побігла сама. Прийшли додому — а в їхній двокімнатній квартирі, за яку ще борги платити, чоловік на подружньому ліжку. З колегою.

Алла донечці очі рукою затулила, коханка швидко накивала п’ятами, а чоловік почав благати пробачення.

— Не пробачу. Та й навряд чи це вперше. Чоловіки, які вперше стають на слизьку дорогу, додому чужих жінок не водять — стережуться. А якщо це таки вперше, то жити з дурнем я тим паче не хочу. Документи на розлучення подала, квартиру ділитимемо, а чоловіка поки випровадила до свекрухи.

Про свою біду Алла одразу розповіла мамі. І про суд теж. А мама несподівано зайшлася плачем: дізнається бабуся — буде нам на горіхи! Може, краще все ж таки пробачити? Ну й класичне: у вас же дитина, усяке в сімейному житті буває.

Бабуся в Алли жінка літня й дуже сувора, хоча сама Алла називає це звичайним самодурством.

Так уже склалося, що дівчина завжди йшла всупереч волі своєї бабці, а от її мати — завжди пасувала.

Бабуся ростила доньку сама, рано стала вдовою і тримала її в їжакових рукавицях, просто розтоптавши будь-який прояв власного «я».

Бабуся і на роботі була великим начальником, підлеглих шикувала, а незгодних просто виживала з колективу.

— Її всі тихо ненавиділи й боялися, — каже Алла. — А вона впевнена, що поважали.

Свого часу мама Алли навіть заміж вийшла за вказівкою бабусі — за сина її подруги. Жили з бабусею, звісно, аж поки та подруга не пішла з життя й не залишила синові свою трикімнатну квартиру.

Тільки тоді сім’я вже з маленькою Аллою переїхала.

Та й то — бабуся ходила до доньки щодня: влаштовувала прочухана за немиті денця каструль, «пісочила» зятя за двері, що риплять, перевіряла в Алли уроки.

— Чи не через те мій батько за чарку взявся? — припускає Алла. — Але бабуся, навіть бачачи, що в сім’ї коїться лихо, розлучитися не дозволила: «У вас дитина, терпи». І мати терпіла.

Батька не стало за пів року до того, як Алла вийшла заміж. Але мама, хоч і сама вже теща та бабуся, продовжує тремтіти перед владною матір’ю.

Почалося з того, що бабуся одразу після весілля внучки переїхала до доньки — мовляв, вона стара, їй потрібен догляд. Свою двокімнатну квартиру вона люб’язно запропонувала Аллі, але та відмовилася.

Добре ж розуміла, яке життя на неї чекає: старенька не заспокоїться, буде приходити й перевіряти кожен куток.

Бабуся здивувалася, але швидко втішилася — здала житло в оренду, а гроші кладе на рахунок. Вона вважає, що доньку виростила, заміж видала, і тепер та зобов’язана її утримувати.

— А я вам спадок залишу, — каже бабця. — Квартиру і гроші в банку. Якщо будете добре поводитися.

Зрозуміло, що в це поняття «добре поводитися» розлучення внучки ніяк не вписується. Аллі на це байдуже, а от її мати, яка звикла, що бабуся вирішує все — від обіду до кольору білизни, — страшенно нервує й плаче.

— Ти уявляєш, що буде? — хапається мати за щоки. — Та Вероніка тільки на це й чекає! Я стільки років її терплю, мені її доглядати, а спадок отримає моя двоюрідна сестра? Навіть не знаю, як бути… Може, ви ще помиритеся? Ну помилився чоловік раз. От я, хоч твій батько останніми роками і був забудьком, а не розлучилася ж, зберегла тобі батька.

— Ти не мені батька зберігала, я вже доросла була, — відрізала Алла. — Ти бабусі берегла її нерви й пам’ять про її давню подругу. Мамо, я — не ти. Я перед нею стелитися не буду.

З бабусею в Алли завжди були іскри.

Старенька сварила доньку за те, що внучка надто зухвало дивиться чи говорить. І час від часу погрожувала:

— У-у-у, якщо й далі так піде, ви мене доведете! Не забувайте, у мене ще є племінниця, донька моєї покійної сестри. Якщо ви так до мене ставитеся, то я можу все Вероніці відписати!

— Тобі байдуже? — вмовляла доньку мати. — Ти про мене подумай! Це мені бабуся мізки виносить, а не тобі! Ну навіщо ти їй це сказала? Не могла промовчати? Я все життя мовчу. І не лише тому, що характер такий, а тому, що старість треба поважати.

— Я б на місці твоєї мами спокійно відправила бабусю… до Вероніки, — усміхається подруга. — Думаю, заради спадку та її не вижене. Принаймні одразу. А там або старенька зрозуміє, хто їй справді рідний, або мати твоя нарешті спокій знайде.

Алла з подругою згодна. Але мама слізно просить її передумати, тримати розлучення в таємниці й не гнівити бабусю.

Цю історію розповіла нам сама Алла, а ми лише трохи надали їй ладу, щоб ви могли відчути цю непросту родинну атмосферу. Кажуть у народі: «Чужим розумом довго не проживеш», але як важко буває розірвати коло чужої волі, коли воно затягувалося десятиліттями.

А як ви вважаєте, чи варто жертвувати власним спокоєм і гідністю заради примарного спадку та «тиші» в родині, чи краще один раз обрати себе і почати все з чистого аркуша?