— Пробачте мені, Ганно Костянтинівно, мамо… ми без вас би не впоралися, — сказала вона свекрусі, коли вони всі трохи заспокоїлися. — Я більше ніколи не буду вас звинувачувати. Бути матір’ю та бабусею — дуже складна праця, і мені ще багато чого потрібно у вас навчитися

— Вітю, я, звичайно, не можу вирішувати за вас, але ви певні, що в такому віці варто наважуватися на дитину? — запитала Ганна Костянтинівна сина.

Її невістці нещодавно виповнилося сорок, і днями з’ясувалося, що вона при надії вдруге. Новина стала несподіванкою для всіх. Особливо для свекрухи, яка добре пам’ятала, як ріс старший онук.

Лариса, невістка Ганни Костянтинівни, була кар’єристкою. Вона працювала у банківській сфері й завжди на перше місце ставила роботу.

Сім’я була для неї радше необхідністю, «бо так жили всі». Принаймні, Ганна Костянтинівна думала про невістку саме так.

Син Ганни Костянтинівни, Віктор, навпаки, був сімейним, домашнім і не прагнув до вершин трудового олімпу. Він працював на гарній посаді, мав середню зарплату і вважав, що гроші — не головне.

У їхній родині основним джерелом доходу була робота дружини.

Саме Лариса оплачувала дорогі покупки, поїздки до моря, навчання сина у приватній школі. Вона багато працювала і вважала, що має право гарно відпочивати.

Тому Лариса частенько зривалася у відпустку на самоті, залишаючи сина, Матвія, на чоловіка та бабусю з дідусем.

Такий стан справ не подобався свекрусі.

— Поїдь із дружиною, поки вона не знайшла собі чоловіка десь на стороні, — сказала вона якось.

— А як же Матвійко? — запитав Віктор про сина.

— Ми з ним побудемо тиждень-другий. Заради збереження вашої родини, — запевнила Ганна Костянтинівна. З того часу Матвій частенько гостював у бабусі та дідуся.

Спершу його привозили на вихідні, потім хлопчик залишався на кілька днів, а згодом став жити в них місяцями. Школа, куди його віддали, була поруч із будинком бабусі, і Лариса вважала, що хлопчикові так комфортніше.

Подружжю було зручно, що хлопчик під наглядом. Ганна Костянтинівна не працювала, та й її чоловік, приходячи з роботи, із задоволенням займався з онуком, робив із ним уроки та грався.

Коли Матвієві виповнилося чотирнадцять, Ганна Костянтинівна могла впевнено сказати, що вони виростили онука самі. Хлопчик був прив’язаний до бабусі та дідуся більше, ніж до матері, і неохоче повертався додому.

Він звик скрізь їздити з бабусею.

Вони з дідом брали його на дачу, у щорічні мандрівки, у санаторії… водили його на гуртки й зустрічали зі школи. Коли дідусь пішов із життя, Матвій дуже переживав, і Ганна Костянтинівна знаходила втіху у вихованні онука, а він допомагав їй по господарству й охоче виконував усі прохання.

На шістнадцятиріччя Ганна Костянтинівна подарувала улюбленому онукові невеликий мотоцикл, а на вісімнадцятиріччя планувала купівлю житла зі своїх особистих заощаджень.

Лариса та Віктор тим часом займалися власним життям. Під впливом дружини Віктор змінився. Він уже не так прагнув до родини, віддаючи перевагу самотності.

Батьки знали, що Матвій у надійних руках, і дбали про себе. Міняли автівки, облаштовували квартиру, подорожували, заводили породистих собак і шукали себе в різних хобі.

Наприклад, нещодавно в Лариси з’явилася ідея-фікс: вона захопилася альпінізмом і накупила собі й чоловікові спорядження.

— Ми поїдемо в гори, — мріяла вона, змушуючи чоловіка відвідувати уроки скелелазіння. Він частенько відмовлявся, воліючи проводити час у кав’ярні з друзями. Але Лариса наполягала на своєму.

— Небезпечне заняття, Ларисо… Може, час спокійніші розваги знайти? — запитала свекруха. Вона не розуміла, що може змусити жінку в сорок років лізти на гору, ризикувати життям і здоров’ям.

— Та годі вам, Ганно Костянтинівно! Ми на розвідку вирушимо, а потім і вас з Матвієм візьмемо. Ніколи не пізно щось нове почати. Це гострі відчуття, адреналін! Що ви за своє життя бачили? Море, та рідну вулицю. Нудно живете.

— Ні, вже якось без мене. І Матвія не дам, у нього життя попереду, які там гори…

Поки Лариса мріяла, сталося так, що доля піднесла новий сюрприз. Жінка виявила, що чекає дитину.

— Не вийде нам цього року вирушити в гори… лікар сказав, що тим, хто чекає на дитину, не можна, — журилася вона. — Ну нічого, малюк зʼявиться і поїдемо. Відкладемо на рік.

— А немовля ви з ким залишите? — напружилася Ганна Костянтинівна.

— З вами, — знизала плечима Лариса.

— Ні, Ларисочко. Я вже не в тому віці, щоб другого виховувати.

Лариса кивнула, але про себе подумала: «Це ми ще подивимося».

А свекруха того вечора поставила запитання синові про вік.

— Я не фахівець, але, по-моєму, ця дитина не буде на користь нікому, — сказала Ганна Костянтинівна.

— Мамо, це не тобі вирішувати. Лариса почувається добре, лікар не побачив жодних обмежень чи ризиків. Зараз медицина не та, що раніше. І в п’ятдесят дають раду з дітьми.

— Привести дитину у світ можна і в шістдесят, це не фокус. Фокус виховати, на ноги поставити…

— Ну, ми не плануємо поки що на той світ. Ще поживемо, — відмахнувся Віктор.

Ганна Костянтинівна зітхнула. Вона не була прихильницею переривання очікування дитини, скоріше хотіла дати зрозуміти, що вибір мати чи не мати дитину і подальше її виховання — відповідальність батьків, а не бабусі.

Але Лариса сприйняла слова свекрухи як особисту образу.

— Я вважаю, що в твоєї матері почалося вікове погіршення в голові.

— Вона ще не стара.

— Тоді чому вона говорить такі жахливі речі?! Як можна відмовитися від власного онука?

— Ларисо…

— Що Ларисо? Я взагалі не бажаю після цього спілкуватися з твоєю матір’ю. Нехай живе сама й не розраховує на нашу допомогу.

Віктор не став передавати матері слова дружини. Але Ганна Костянтинівна відчула настрій невістки і так.

Лариса перестала відвідувати свекруху, не спілкувалася з нею телефоном і на будь-які спроби зближення відповідала відмовою.

— Що відбувається, Вікторе? — зрештою, не витримала Ганна Костянтинівна. Матвій був уже в тому віці, коли сам вибирав, де жити.

Він їздив до батьків час від часу, і йому вистачало цих візитів. А бабуся залишилася сама по собі. Її ніхто в гості не кликав.

Дійшло до того, що Ганна Костянтинівна заслабла, і Лариса не пустила Віктора до матері, щоб той відвіз їй продукти.

— Ти принесеш додому заразу. Ні. Нехай замовить доставку. Мені не можна хворіти, — сказала вона. На допомогу, як завжди, прийшов онук.

Він доглядав бабусю, поки вона лежала з температурою. Готував для неї бульйони та приносив чай із медом.

— Ти мій золотий, що б я без тебе робила? — милувалася Ганна Костянтинівна, дивлячись на Матвія. Вона не розуміла, чому Віктор став настільки відчуженим у шлюбі з Ларисою, і тихо раділа, що онук вдався в неї, а не в матір.

І, проте, вона розуміла, що з немовлям сама не впорається.

Їй не хотілося знову проходити те, що вона вже проходила. І якщо раніше в неї був помічник в особі чоловіка, то тепер розраховувати доводилося тільки на себе.

І все ж, хотіла вона того чи ні, Лариса привела дитину у світ. На виписку бабусю не покликали, але Ганна Костянтинівна все одно приїхала. Вона не могла пропустити такий момент у житті родини.

Вона придушила в собі гордість, купила букет, подарунки для новонародженого й вирушила в гості до сина.

Віктор візиту матері зрадів, а Лариса була надто знесилена після того, як дала життя дитині, щоб обурюватися.

До того ж вона розуміла, що допомога свекрухи в той момент була дуже потрібна. Тому зробила вигляд, що всі образи прощені.

— Ми не проти, якщо ви в нас погостюєте, — великодушно сказала вона.

Ганна Костянтинівна не встигла відповісти. Їй видали цілий список справ.

— Нам треба зробити суміш і прокип’ятити дитячі пляшечки. А ще треба попрасувати пелюшки… — Лариса лягла, роздаючи вказівки свекрусі. Віктор не був хазяйновитим. У будинку панував безлад.

«Треба було приїхати раніше, прибрати в квартирі. Це неподобство», — подумала Ганна Костянтинівна, бачачи, в які умови привезли немовля.

Лариса здебільшого лежала й скаржилася на самопочуття, а на плечі Ганни Костянтинівни лягли всі турботи про дитину.

— Сьогодні треба покупати малюка. Вітя, допоможи своїй матері. Або нехай Матвій це зробить! — командувала молода матуся. — А ще мені просто необхідний свіжий сир! Вікторе, віддай сина Матвію! А сам їдь на базар!

Так тривало кілька днів. Матвію набридло, і він першим поїхав додому, до бабусі. Він був підлітком і міг залишити все, а в Ганни Костянтинівни був розвинений материнський інстинкт.

Вона не могла кинути немовля на недбалу матір і непідготовленого батька.

У підсумку вона прожила з Ларисою та Віктором два місяці.

За цей час Ганна Костянтинівна дуже схудла й постаріла. Їй доводилося вставати серед ночі, гуляти з дитиною й виконувати всі функції її батьків.

Віктор одразу ж сказав, що йому треба висипатися й працювати, тому допомоги від нього не було. Лариса ж, бачачи, що свекруха ідеально виконує свої завдання, на третій місяць «обрадувала» Ганну Костянтинівну своїм рішенням.

Замість того, щоб відпустити її додому, вона заявила:

— Із наступного тижня я виходжу на роботу.

— Як?! — остовпіла свекруха.

— Нічого вдома сидіти, і так занадто довго байдикую. Треба працювати, заробляти гроші.

— А дитина?

— Що дитина? Із ним усе добре, він уже не новонароджений. Спокійний, розвивається добре.

— Ви шукатимете няню?

— Навіщо? У нас є гарна бабуся.

Ганна Костянтинівна подивилася на невістку, поклала онука в ліжечко й мовчки вийшла.

— Ні, я не розумію, що не так із твоєю матір’ю! Я похвалила її, а вона пішла! — кричала в слухавку Лариса. Вона зателефонувала чоловікові, щоб розповісти йому про те, що трапилося.

— Я не знаю, Ларисо. У мене нарада, і мені ніколи думати про те, що у вас, жінок, у головах.

— Ось так завжди! Усі проблеми вирішувати мені! Навіщо взагалі потрібна сім’я, якщо всі турботи лягають на жіночі плечі?!

Лариса не знайшла нічого кращого, ніж подзвонити Матвію.

— Синку, ти потрібен мамі. Приїжджай.

Матвій приїхав. Але на вимоги матері перевезти речі додому відповів відмовою.

— Я не буду кидати бабусю.

— Невже ти більше любиш її, ніж мене?! Але чому?!

— Тому що вона про мене піклувалася, поки ви з батьком думали про себе.

— Ось як заговорив?! Жодної поваги!

— А у вас є повага до нас? Хто вас узагалі просив наважуватися на цю дитину, якщо вона нікому не потрібна?!

— Забирайся, — процідила Лариса. Вона подумала, що свекруха налаштувала сина проти неї, й вирішила не допускати цю злу жінку до другої дитини.

Материнство давалося Ларисі нелегко.

Вона зрозуміла, що не дає ради. Її рідна мати одразу відмовила їй у допомозі, бо жила далеко і мала хворі ноги. Поміркувавши, Лариса вирішила найняти няню для сина.

Після недовгих пошуків вона знайшла жінку, яка здалася їй підхожою, й одразу ж вийшла на роботу, скинувши із себе тягар материнства.

Але про своє поспішне, непродумане рішення вона невдовзі пошкодувала.

Повернувшись додому після роботи, Лариса виявила, що їх обікрали. Але не це було найстрашнішим. Вона зрозуміла, що віддала дитину шахрайці і не знала, що з ним, і де його шукати.

Зникнення сина стало ударом для Лариси. Вона була готова рвати на собі волосся.

— Це ти винен! — Віктор не міг повірити в те, що трапилося. — Ти!

— Я?! Ні, це все через твою матір! Вона винна в тому, що сталося з нашим сином! Вона змусила мене піти на такий крок і довірити дитину невідомій тітці! — Лариса билася в істериці.

Дійшло до того, що Віктору довелося викликати швидку допомогу, щоб заспокоїти дружину.

Єдиним виходом стало підключення до пошуків знайомих покійного чоловіка Ганни Костянтинівни.

Коли жінка дізналася про те, що трапилося, її мало не схопив удар. На щастя, поруч був Матвій. Він вчасно зорієнтувався і вжив необхідних заходів. Бабусі вдалося прийти до тями й узяти себе в руки.

Саме її зв’язки та знайомства дали плоди.

Дитину знайшли на іншому кінці міста. Жінка, яка гуляла, побачила візочок із малюком у парку біля лавочки й звернулася до поліції. Дитина не встигла постраждати, зате наробила галасу.

Коли малюка повернули додому, Лариса не мала сил з’ясовувати, хто правий, хто винен, а Ганна Костянтинівна бажала тільки одного — щоб цей жах закінчився, і ніхто не постраждав.

На щастя, за камерами вдалося вистежити шахрайку-няню. Жінку знайшли й притягнули до відповідальності.

Цінності повернути не вдалося, але Лариса зрозуміла, що головна дорогоцінність — це не каблучки й сережки, а її діти. Вона довго обіймала Матвія, просила в нього пробачення за все.

А потім кілька ночей не спала, сидячи біля ліжечка молодшого сина. З роботи вона звільнилася, взявши повноцінну відпустку для догляду за дитиною.

— Я занадто багато проґавила, — сказала вона начальниці. — Час надолужити втрачене.

Тільки втративши, Лариса зрозуміла, що насправді є головним у її житті.

— Пробачте мені, Ганно Костянтинівно, мамо… ми без вас би не впоралися, — сказала вона свекрусі, коли вони всі трохи заспокоїлися. — Я більше ніколи не буду вас звинувачувати. Бути матір’ю та бабусею — дуже складна праця, і мені ще багато чого потрібно у вас навчитися.

— Сподіваюся, що в тебе все вийде, — відповіла Ганна Костянтинівна. — Ніколи не пізно почати. Доля дала вам із Віктором другий шанс, не проґавте його.

— Ні за що, — сказала Лариса, збираючи альпіністське спорядження в коробки, щоб усе продати.

Вона передумала йти в гори. Вражень і гострих відчуттів їй і так вистачило.

«Екстримом нехай займаються інші. Усьому свій час і місце», — вирішила вона, а Віктор її підтримав.

Те, що трапилося, згуртувало їхню родину й послужило тим самим струсом, який змінив життя кожного члена сім’ї. Вони стали більш терпимими та близькими одне до одного, навчилися цінувати те, що мали.

— Тепер ти повнолітній, синку, — сказала бабуся Матвієві. У цей святковий день уся сім’я святкувала день народження юнака.

Ганна Костянтинівна дотрималася слова й подарувала йому житло.

Але Матвій поки що не був готовий з’їжджати від бабусі, і квартиру вирішили здавати.

— Нехай у тебе все складеться.

— І невістку нам хорошу! — побажав Віктор.

— Дякую, тату, але я поки що одружуватися не хочу. Треба спочатку на ноги стати, а вже потім про дружину та дітей думати. До того ж у мене і так є про кого подбати.

Ганна Костянтинівна посміхнулася. Вона подумала, що правильно виховала онука, й пишалася ним.

***

Добре, що все закінчилося щасливо і родина об’єдналася. Як каже народна мудрість: краще пізно, ніж ніколи…

А ви, наші читачі, чи знаєте історії, коли кризові ситуації допомагали людям змінити свої пріоритети і нарешті зрозуміти, що для них є справді важливим?