Прийшла двоюрідна сестра з чоловіком, прийшла сусідка Ганна, яка вже три дні нічого не їла, щоб більше на ювілеї влізло. Всього вісім душ. Стефанія накрила стіл — страви були такі гарні, що хоч на виставку. Але на душі було порожньо. Найголовніших людей не було

Стефанія Богданівна готувалася до свого ювілею так, ніби збиралася приймати щонайменше делегацію з Ватикану. Шістдесят п’ять років — це вам не жарти, це дата, яка вимагає розмаху, кришталю на столі та салату «Олів’є», нарізаного ідеальними кубиками в один міліметр.

Два тижні вона вичищала квартиру так, що бідні мухи на підлозі лапи ламали, бо слизько було від мастики.

Жінка вже бачила в думках, як діти з онуками стоять під стіночкою, кажуть зворушливі тости про «найкращу в світі маму», а вона, милостиво киваючи, приймає дари.

У понеділок вона набрала сина Тараса. Привітаннями себе не обтяжувала, одразу «в лоб»:

— Чекаю тебе на ювілей. З жінкою та дітьми. Двадцять третього, о шостій вечора. Щоб без запізнень, бо холодець перекисне!

Тарас на тому кінці слухавки замовк, мабуть, збирався з духом. — Мамо, я не зможу, — відказав він обережно. — У нас на цей день плани, які не можна відкласти.

— Які плани? — Стефанія Богданівна відчула, як у грудях починає клекотіти вулкан «Етна». — Невже щось може бути важливіше за рідну матір, яка тобі дала життя?

— Мамо, давай не починати, — голос сина звучав стомлено, наче він щойно вагон вугілля розвантажив. — Я привітаю тебе по телефону.

— По телефону? — Жінка не повірила своїм вухам, аж окуляри на ніс сповзли. — Ти це серйозно? Батько б у труні перевернувся!

— Так, мамо. Серйозно. Я не приїду.

Він відключився. Стефанія Богданівна стояла посеред стерильної вітальні, стискаючи телефон в руці. Та як він тільки сміє? Вона ж йому і пелюшки прала, і кожну копійку на інститут відкладала!

Не гаючи часу, вона набрала доньку Оксану. Та відповіла лише після десятого гудка.

— Мамо, добрий день, — голос доньки був такий насторожений, ніби вона з податковою розмовляла.

— Оксано, ти ж хоч приїдеш на мій ювілей? Бо твій брат, бачте, «великий пан», часу не має.

— Я не зможу, — Оксана важко зітхнула. — Вибач, мамо.

— Теж «невідкладні справи»? — Стефанія єхидно засміялася. — У вас що там, таємна змова проти матері? Чи ви в один гурток записалися «Як довести бабусю до сказу»?

— Ніякої змови, — Оксана відповіла твердо. — Я просто не хочу приїжджати. Все одно все закінчиться скандалом: то я дітей не так одягла, то суп у мене рідкий, то чоловік мій не так дихає.

— Це я влаштовую скандали? — Стефанія Богданівна перейшла на ультразвук. — Ах ти ж невдячна дитина! Та я ж для вас…

— Ось саме про це я і кажу, — донька гірко хмикнула. — До побачення, мамо. Зі святом.

Тиша в трубці була такою важкою, що аж у вухах заклало. Стефанія сіла на диван. Обидва відмовилися. Значить, точно змовилися! Вирішили бойкотувати матір у такий день!

Вона згадала їхню останню зустріч. Тарас приїхав із дружиною, то Стефанія просто «по-дружньому» зауважила, що невістка в цій сукні схожа на ковбасу в сіточці, а зачіска в неї така, наче її корова лизнула.

Син чомусь спалахнув, нагрубив… Хіба ж це сваряться? Це ж правда! Оксані теж дісталося за виховання онуків: ну хто дозволяє дітям їсти чипси, коли є домашній сир? Але ж діти нині такі ніжні пішли — слова не скажи.

Свято було на межі зриву, але Стефанія згадала, що запросила ще далеку рідню: брата Степана з дружиною, племінників, сусідку Ганну з третього поверху. Ті підтвердили, що будуть. Ну що ж, хай хоч вони подивляться, яка вона ідеальна господиня.

Двадцять третього гості почали збиратися. Брат Степан привіз дружину і двох дорослих синів-бугаїв. Племінники бачили тітку раз на рік, пам’ятали її як сувору жінку, у якої в хаті навіть тапочки стоять по лінійці.

Вони не знали її «перченого» характеру, бо бачилися рідко.

Прийшла двоюрідна сестра з чоловіком, прийшла сусідка Ганна, яка вже три дні нічого не їла, щоб більше на ювілеї влізло. Всього вісім душ. Стефанія накрила стіл — страви були такі гарні, що хоч на виставку. Але на душі було порожньо. Найголовніших людей не було.

Гості сіли, озирнулися. Брат Степан, чоловік прямий, одразу помітив неладне.

— А де Тарас з Оксаною? Щось я їхніх автівок під під’їздом не бачив.

— Не змогли, — Стефанія Богданівна стиснула губи так, що вони в ниточку перетворилися. — Зайняті дуже. Кар’єру будують, світу білого не бачать.

Степан подивився на сестру довгим поглядом. Він добре знав її звичку всіх «шикувати» і кожному вказувати на помилки. Зрозумів усе, але промовчав.

Родичі підняли келихи, почали сипати черговими побажаннями: здоров’я, многая літа, Божої ласки. Слова були правильні, гарні, але якісь пластмасові. Вони говорили не з улюбленою сестрою, а з офіційною родичкою, яку треба привітати, щоб потім не вислуховувати образ до наступного Великодня.

Стефанія слухала і відчувала гіркоту. Це були «не ті» люди. Вона чекала, що онук залізе на стілець і розкаже віршика, що Тарас обійме за плечі…

А замість цього сиділа з братом, який налягав на холодець, і сусідкою, яка потайки загортала цукерки в серветку.

— Тітко Стефо, а як там Тарас? — запитав старший племінник, жуючи буженину. — Давно його не бачив.

— Добре все, — відрізала вона сухо. — Працює.

— А чого ж не приїхав? Ювілей же такий!

— Зайнятий, я ж сказала!

Всі враз замовкли. Атмосфера стала натягнутою, як струна на бандурі. Ювілей без дітей — це як весілля без музики. Ніби й гості є, і столи ломиться, а радості катма.

О дев’ятій вечора гості почали потроху збиратися. Дякували за гостинність, хвалили господиню, обіцяли дзвонити. Стефанія проводжала їх, механічно посміхаючись, наче заведена лялька.

Брат Степан затримався в дверях. — Стефо, може, подзвониш дітям сама? — сказав він тихо. — Помиріться вже. Життя ж таке коротке…

— Це вони мають дзвонити! — жінка гордо підняла підборіддя. — Я — мати!

— Ти вперта як віслюк, — Степан похитав головою. — Все життя намагаєшся всіх під себе підім’яти, кожному оцінку поставити. А потім дивуєшся, чого це люди від тебе розбігаються.

— Йди вже, Степане, — Стефанія Богданівна відчинила двері. — Дякую, що прийшов.

Брат пішов, зітхнувши. Жінка зачинила двері й притулилася до них спиною. Тиша в квартирі стала такою гучною, що аж у вухах задзвеніло. Квартира була велика, порожня і страшна у своїй ідеальній чистоті. На столі — гори брудного посуду, недоїдений торт…

Вона пройшла до вітальні, вимкнула телевізор. Сіла на диван. Ювілей пройшов. Були гості, були дарунки. Але не було тепла, не було любові. Прийшли ті, кого вона просто не встигла ще допекти своїми зауваженнями.

Ці люди приїхали з ввічливості до «статусної» родички. Вони не знали її справжньої, не чули її щоденного «ти не так робиш». А рідні діти, які знали її як облуплену, — відмовилися. Вони просто втомилися бути вічно «не такими».

Стефанія Богданівна сиділа в темряві й вперше за багато років подумала: а може, то не діти «погані»? Може, це вона сама вибудувала цей мур із вічної критики та бажання все контролювати? Вона хотіла як краще, а вийшло, що залишилася зовсім одна на своєму ідеально начищеному святі.

Вона встала і почала прибирати зі столу. Гіркі сльози капали в раковину разом із мильною піною. Свято закінчилося. Квартира знову стала схожа на музей — гарно, чисто, але жити в ньому нікому.

Телефон лежав на столі. Стефанія взяла його, подивилася на екран. Можна було набрати Тараса… або Оксану… сказати «пробачте»… Але гордість — та сама стара іржава гордість — не дала натиснути кнопку.

«Я — мати, вони мають перші прийти», — звично прошепотіла вона, витираючи сльози кухонним рушником.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Шістдесят п’ять років. Поважний вік. А під ковдрою — тільки холод і усвідомлення того, що її «правота» коштувала їй найдорожчого.

Кажуть у народі: «Гірка правда краща за солодку брехню», але якщо та правда випікає все живе навколо, то чи є в ній сенс? Часто ми так захоплюємося вихованням дорослих дітей, що не помічаємо, як перетворюємося на самотніх наглядачів у власному порожньому домі. А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи повинна мати завжди «гнути свою лінію», бо вона старша, чи іноді варто прикусити язика заради того, щоб діти хотіли повертатися до рідного порога?