Приношу канапки, а їх хтось з’їдає. Хто з вас це робить? Зізнавайтеся! Колеги, що сиділи у великому приміщенні, відірвалися від екранів комп’ютерів і весело розреготалися. — Значить, твої канапки найсмачніші в цьому офісі! — вигукнула Настя, старший менеджер із продажу. — Мій гороховий суп, наприклад, ніхто не краде. Та й макарони з підливою завжди лежать недоторканими

— Та що ж це таке! — почувся роздратований голос Каті. Вона визирнула з офісної їдальні і, насупившись, оглянула всіх співробітників. — Щоразу одне й те саме! Приношу канапки, а їх хтось з’їдає. Хто з вас це робить? Зізнавайтеся!

Колеги, що сиділи у великому приміщенні, відірвалися від екранів комп’ютерів і весело розреготалися.

— Значить, твої канапки найсмачніші в цьому офісі! — вигукнула Настя, старший менеджер із продажу. — Мій гороховий суп, наприклад, ніхто не краде. Та й макарони з підливою завжди лежать недоторканими.

— Я серйозно! — знову підвищила голос Катя. — Хто з вас це робить? Може, нам скинутися і купити цій людині ковбаси й хліба? Раз уже йому так подобаються мої перекуси!

— Так, річ не в продуктах! — почувся глузливий голос Віталія, менеджера із закупівель. — Напевно, ця людина просто лінується робити собі обіди. Це ж треба встати раніше і докласти якихось зусиль. Не всім це до душі!

— Ага, от ти й попався! — крізь зуби процідила Катя. — Це ти береш мої канапки?

— Я? — здивувався Віталій. — У мене взагалі алергія на глютен. Таку їжу мені їсти небезпечно! Але от якби ти стала готувати їх із безглютенового хліба, тоді б я задумався…

— Ха-ха! Дуже смішно! — іронічно відповіла Катя, і весь офіс знову залився сміхом.

— Тепер мені доведеться їхати в кав’ярню, а вона далеко звідси. Не сидіти ж тепер голодною до вечора? Якщо запізнюся, прикриєте мене перед керівництвом. Усе-таки це ви винні, що крадете мої обіди, — закинувши сумку на плече, засмучена Катерина вийшла з офісу. Вона могла б замовити їжу, але їй хотілося вийти й провітритися, перестати злитися на злодія.

У цій фірмі Катя працювала вже чотири роки. Раніше в їхньому офісі було всього десять осіб.

Але нещодавно компанія розширилася і переїхала в іншу будівлю. Об’єднавши кілька відділів разом, керівництво вирішило посадити в спільний кабінет аж двадцять п’ять осіб.

Нове приміщення було просторим, тому туди помістилися абсолютно всі співробітники.

Щоб колеги не відволікалися від роботи й не гаяли часу на поїздки в кав’ярні в обідню пору, генеральний директор розпорядився зробити із сусіднього офісу щось на зразок кухні.

У новій їдальні поставили столи, стільці, холодильник, мікрохвильовку й навіть електричну плиту, щоб кожен охочий зміг собі щось приготувати.

У цій кухні було досить затишно, і співробітники із задоволенням пили там каву й перекушували.

Раніше Катя ніколи не носила із собою їжу на роботу.

Щоб заглушити голод, їй було достатньо лише випити чаю або з’їсти якесь печиво. Але останніми місяцями в неї з’явилися проблеми зі шлунком. Лікар сказав, щоб вона обов’язково їла кілька разів на день невеликими порціями.

Брати із собою супи чи другі страви Катерина не дуже хотіла. Вона робила легкі канапки й зберігала їх в офісному холодильнику. Спершу цей домашній фастфуд ніхто не чіпав, але два місяці тому все змінилося.

Щодня Катині канапки зникали. Іноді вона навіть запечатувала їх скотчем у контейнері, але голодний колега все одно примудрявся викрасти їжу жінки.

Якось Катя пішла до генерального директора й попросила його встановити камеру в їдальні.

Мовляв, з’явився злодюжка, потрібно з’ясувати, хто це.

Керівник із задоволенням погодився це зробити, але коли співробітники збунтувалися, він відмовився від Катиної ідеї. Ніхто з колег жінки не хотів стеження. Вони боялися, що сьогодні начальник поставить камеру в їдальні, а завтра вона вже висітиме над головою кожного менеджера.

Так Катя й продовжила страждати від злодія, який викрадав її канапки.

Сидячи в кав’ярні, жінка всерйоз задумалася, як можна було врятувати ситуацію. Їй уже набридло обідати в усяких закладах. По-перше, на це йшло занадто багато грошей.

А по-друге, найближчий ресторан був занадто далеко від офісу, і поїздки в заторах забирали в жінки купу часу.

У підсумку Катя поміркувала і дещо придумала.

Одного дня Катерина знову приготувала на роботу канапки, але замість котлети вона поклала на хліб котячий корм зі смаком яловичини.

— Подивимося, як тобі це сподобається, дрібний злодюжко, — посміхаючись, проговорила жінка і поклала їжу в контейнер.

Цілий день Катя просиділа в офісі, чекаючи криків із їдальні. Напевно, тому, хто скуштував її котячі канапки, не сподобалася б така своєрідна їжа, і він би себе виказав.

Але, на подив Катерини, ніхто з колег не став обурюватися через котячий корм у хлібі.

Обід жінки знову зник із холодильника й кимось був мовчки з’їдений. Очевидно, цей незнайомець навіть не помітив підміни.

— Я вже не знаю, що робити, — засмутилася Катя. Вона розповіла колезі про історію з кормом і вирішила спитати в неї поради.

— Хочеш сказати, хтось із наших з’їв котячий корм і не помітив цього? — розреготалася Валя.

— Тсс, — прошипіла Катерина. — Тільки нікому не кажи про це. Подумають ще, що я божевільна. Просто вже не знаю, як відучити цю людину від моїх канапок.

— Так, а навіщо ти поклала туди котячий корм? Було б набагато ефективніше, якби ти напхала їх проносним засобом, — продовжуючи сміятися, сказала Валентина.

— Слухай, а це ідея! Як я раніше про це не здогадалася?

— Ти тільки обережніше, — тихо промовила Валя. — Раптом у людини алергія?

— Ну й що! — фиркнула Катя. — Нічого чужу їжу красти. Буде йому наукою!

Наступного дня Катерина знову приготувала свої фірмові канапки. Вона поклала на хліб товстий шматок ковбаси, а також додала побільше соусу.

Перш ніж покрити все це діло другим тостом, Катя щедро полила його рідким проносним. У нього не було ні запаху, ні смаку, тому жінка була впевнена, що злодюжка нічого не помітить.

Помістивши обід в офісний холодильник, Катерина підморгнула Валі й стала чекати, коли її канапка знову опиниться в чиємусь шлунку. Але, на подив жінки, і цього разу від її страв нікому не стало зле.

Ніхто з колег не став бігати в туалет і навіть не поскаржився на погане самопочуття.

— Та як таке можливо?! — дивувалася Катя.

— Може, твої канапки не їдять, а просто викидають у смітник? — припустила Валя. — А що? Є такі шкідливі люди. От, не сподобалася людина, і вони їй постійно шкодять.

— Навіть не знаю, кому я так насолити могла… — задумалася жінка. — У такому разі мені простіше їздити в кав’ярню, хоч це і накладно буде.

Наступного дня Катерина вже не стала брати із собою обід. Все одно його хтось викидав. Навіщо переводити продукти?

Але коли Катя увійшла в офіс, то одразу зрозуміла, що всі два місяці її канапки таки з’їдали, а не викидали у смітник.

— Що сталося? — запитала Катя, помітивши метушню серед колег.

— Ти що, не чула? Сашко потрапив до лікарні! — сказала одна зі співробітниць.

— Що за Сашко?

— Та наш новий айтівець, — кивнула в кут приміщення жінка, — той, що з густою шевелюрою.

— А, Олександр Петрович? А що з ним?

— У реанімації він.

— Ого, — здивувалася Катя. — А через що? В аварію потрапив?

— Та ні. Він, здається, отруївся. Прийняв нові ліки, а вони викликали алергію.

Коли співробітниця фірми вимовила цю фразу, по спині Каті пробіг холод. Вона раптом згадала слова Валі, яка попереджала її про можливість такого результату.

Жінка одразу кинула погляд на подругу. Та сиділа в шоці й, не рухаючись, теж дивилася на колегу.

Підійшовши ближче до Валентини, Катя прошепотіла:

— Це що, через мій бутерброд?!

— Хто його знає, — так само тихо відповіла Валя.

— А якщо він помре? Мене ж посадять!

— Тьфу на тебе! Ніхто не помре! Що ти таке плетеш? — сказала Валентина і додала. — А якщо це станеться, то я теж піду під суд, як співучасниця. Адже це я порадила додати проносне…

Увесь цей тиждень подруги страшенно переживали, що піддали такій небезпеці життя Олександра Петровича.

Але скоро вони почули гарну новину. Айтівець оговтався і навіть пішов на поправку.

— Фух, слава Богу! — видихнула Катя, коли зрозуміла, що її не посадять. — Я така рада, що все закінчилося нормально.

— А я-то як рада! — кивнула Валя. — Хоча досі сумніваюся, що Сашко через нас потрапив до лікарні. Хто знає, може, він узагалі не чіпав твої канапки, а потрапив до лікарні через свої ж препарати?

— Усе може бути. От вийде на роботу, і спитаємо його, — тихо сказала Катя. — Або не спитаємо…

Але Олександр так і не прийшов в офіс. Виписавшись із лікарні, чоловік звільнився. Одна з колег сказала, що він знайшов роботу в іншій компанії. Але Катя була впевнена, що Сашко не повернувся через усе, що сталося.

Айтівець прекрасно розумів, що потрапив у реанімацію через обід колеги. Чоловік просто не хотів зізнаватися, що це він був тим самим злодюжкою.

Після його звільнення в Катерини більше ніколи не зникали канапки, і вона спокійно продовжила носити їжу із собою. Але й таких експериментів із проносним жінка більше ніколи не збиралася робити.