— Приповз, як побитий собака, підібгавши хвоста… Хай і гріх так про рідного батька казати, але інакше я просто не можу, — ділиться Інна з подругою. — І мама йому все пробачила, уявляєш? — Після всього, що було?! Добре, зраджував, завів на стороні жінку, дитину там нажив — хоча й це вже десь за межею нормального

— Приповз, як побитий собака, підібгавши хвоста… Хай і гріх так про рідного батька казати, але інакше я просто не можу, — ділиться Інна з подругою. — І мама йому все пробачила, уявляєш?

— Після всього, що було?! Добре, зраджував, завів на стороні жінку, дитину там нажив — хоча й це вже десь за межею нормального, — хитає головою подруга. — Але ж яке розлучення в них було! Твій тато тоді ж постарався віджати в матері все, до останньої нитки!

— Отож-бо й воно! Ділив «спільно нажите» так, що ледь не за ложки з виделками бився, — гірко киває Інна. — Я вже мовчу про те, що квартиру своєї матері він за дарчою відписав тому, новому синочку. А ту нерухомість, яку він купив у новому шлюбі (заради неї продав тітчину квартиру і виплатив іпотеку), зараз, мабуть, ділитиме з другою дружиною.

Або й не ділитиме… Бо дивлюся я на нього — рішучості й сил судитися там уже явно не стільки, скільки було під час розлучення з нашою мамою. Одне слово, притягнув свій пухкий зад, діабет, простатит і торбу з лахами.

А мама тепер нам із братом заявляє: «Ну це ж ваш батько, треба вміти прощати. Він же не з вами розлучався, а зі мною, ви ж від цього не постраждали».

— Ага, не постраждали! Ти після свого розлучення по орендованих квартирах поневіряєшся, а брат на двох роботах спину гне, щоб іпотеку тягнути і дружину в декреті з немовлям утримувати. Оце називається «не постраждали»?!

— І я ж про те саме! — злісно відказує Інна.

Жінці зараз тридцять шість років, молодшому братові — тридцять один. Жила собі звичайна родина: батько, мати, двоє дітей. Квартирне питання в цій сім’ї давно було закрите — мали простору трикімнатну квартиру.

До того ж мама з татом завжди гордо заявляли родичам, що й про дітей вони подбали: бабусина двокімнатна чекала на Інну, а однокімнатна квартира бабусиної сестри призначалася братові.

— «Йому, звісно, поки однокімнатна, але ми за рік-другий її продамо і купимо синові двокімнатну. Поки є сили і ми працюємо — виплатимо за неї борги, щоб діти вже точно були в рівних умовах», — такі благородні плани не раз і не два озвучував саме батько.

Зрештою, юридично все належало батькові. А та трикімнатна, заради якої мама свого часу продавала власне спадкове житло в райцентрі, була оформлена як спільна власність подружжя.

— Звісно, мама тоді й не думала якось юридично фіксувати свій внесок, — продовжує Інна. — Трикімнатну купували кооперативну, продавали заради неї нашу двокімнатну з прохідною кімнатою, мама ще своїх грошей докладала, брали в хорошому районі Києва.

Це було більше двадцяти років тому, ніхто й подумати не міг, що татові на старості літ біс у ребро штурхоне.

А біс штурхонув батька, як з’ясувалося пізніше, ще за два роки до того, як уся ця історія випливла назовні.

А випливла вона за пару місяців після того, як Інна вийшла заміж. Батьки тоді ще були разом, так зворушливо танцювали на її весіллі, зображуючи міцну й щасливу сім’ю.

Хоча мама нічого не зображувала — вона щиро вірила, що вони сім’я. Двадцять вісім років у шлюбі, дітей на ноги поставили, стільки всього разом пройшли.

А батько… той — так, відверто прикидався, бо чудово знав, що його коханка вже чекає від нього дитину. Тато довго виглядав просто блискуче як на свої роки, до того ж працював на керівній посаді.

А влада, як відомо, завжди додає чоловікам привабливості. Пасії батька, з якою він крутив таємний роман цілих два роки, було двадцять сім. Дівчина виявилася лише на рік старшою за саму Інну.

Інна з молодим чоловіком щойно повернулися з весільної подорожі, а тут така новина. Як виявилося, мама ще пару тижнів нічого їй не казала і братові суворо заборонила — щоб не псувати доньці та зятю медовий місяць.

Батько ж гордо оголосив, що в нього велике кохання, скоро буде дитина, а стара дружина… ну, стара, одним словом.

— Здавалося б, — гірко всміхається Інна, — він же весь у шоколаді: дві квартири має. Зустрів кохання всього свого життя? Чудово! Збери валізи й іди собі з миром, є ж куди.

Або віддай мамі ту бабусину двокімнатну в обмін на її частку у спільній квартирі. Та Бог з нею, з тією тітчиною однокімнатною квартирою, хай би вдавився! Але ж ні, татусь вирішив, що гідний кращого і більшого.

Батько заявив, що ділитиме абсолютно все.

Якраз незадовго до весілля він завбачливо продав свою машину, співаючи пісень про те, що купуватиме новішу модель. Інна підозрює, що татусь таким хитрим шляхом просто уникнув поділу автівки, гроші тихцем перевів коханці — і все, втрися, стара дружино.

— І ділив усе, не дивлячись ні на що! Ні на те, що син ще жив із мамою, ні на те, що мамина частка в тій трикімнатній була значно більшою за його власну, — злиться Інна.

— Він навіть телевізори ділив, які в нас у трьох кімнатах і на кухні стояли — вираховував їх по діагоналі в дюймах! Аби тільки піти в нове щасливе життя таким собі завидним женихом із солідним приданим.

Інна тоді жила на території чоловіка — у нього була своя двокімнатна квартира.

Брат швиденько перевівся на заочне, пішов працювати, винайняв квартиру, бо їхня мама після розлучення змогла купити лише скромну однокімнатну, та й то десь на околиці.

Про моральний стан матері годі й казати.

Інна згадує, що квітуча п’ятдесятирічна жінка ніби за одну мить постаріла років на десять.

— Зате татусь цвів і пахнув поруч із молодухою, гордо візочок із новим синочком парком возив. Я їх бачила…
Інна бачила, але спілкуватися з батьком категорично відмовилася. Він сам усе для цього зробив.

Мабуть, побоюючись, що в разі чого «старі діти» претендуватимуть на його майно, батько переписав ту бабусину двокімнатну за дарчою на свого сина від другої дружини.

Однокімнатну продав, додав гроші від поділу їхньої з мамою квартири — вийшла непогана сума. Нову трикімнатну купував уже з молодою дружиною.

За ці роки брат Інни встиг одружитися, влізти в іпотеку за однокімнатну квартирку і дочекатися народження сина. Сама вона два роки тому розлучилася. Тепер живе на орендованій квартирі, бо куди їй із донькою-підлітком іти?

У мамину тісну квартирку? На кухні спати чи на головах одна в одної сидіти?

І от нещодавно Інна дізналася, що блудний татусь повернувся до «старої» дружини. І та його… прийняла.

Повернувся він змарнілим, хворим. Уже років три як страждав від тяжкого діабету, додалася ще й аденома, попереду операція. Батько не працює, сидить на інвалідності.

Очевидно, старий чоловік для другої дружини став… надто старим. І вона, не довго думаючи, завела собі серцевого друга, ледь не відкрито запропонувавши чоловікові розлучення.

Синові батька від другого шлюбу зараз десять років, він залишився з матір’ю. А ділити трикімнатну квартиру з новою дружиною батько не хоче: мовляв, я ж їй аліменти маю платити, а з чого? З пенсії по інвалідності?

Ми з нею домовилися, що мою частку в тій квартирі я перепишу на сина в рахунок майбутніх аліментів.

— Дуже навіть не бідний хлопчик виходить, — гірко усміхається подруга Інни. — Подарована двокімнатна квартира плюс половина трикімнатної. А ваша мама буде тепер лікувати простатит цього гульвіси просто так, за велике спасибі?

— Та хай вона робить що хоче, — втомлено каже Інна. — Але я сказала, і брат мене підтримав, що батька в нас немає. Він для нас помер ще десять років тому. Якби не татусь, я б після свого розлучення спокійно жила б у власній квартирі, а не працювала б по ночах, щоб якось вижити.

І брат би зараз не горбатився на двох роботах, не бачачи білого світу. До матері ми обоє тепер — ні ногою. Якщо вона хоче бути такою святою — хай прощає. А ми не зобов’язані.

Біда тільки в тому, що мама тепер дуже наполегливо вимагає, щоб діти забули все погане. Мовляв, батько ж не з ними розлучався, він їм не зраджував і завжди хотів спілкуватися, тільки от діти, бачте, самі відвернулися.

— Якби батько вам ті квартири залишив, ви б із ним мило спілкувалися! — тепер мама звинувачує рідних дітей у меркантильності. — За нерухомість ви б йому пробачили і наше розлучення, і всю ту брудну дільбу!

Ось так воно часом буває в житті: найважчі рани залишають не чужі люди, а ті, хто мав би захищати нас найбільше. І межа між умінням прощати та втратою власної гідності часом буває дуже тонкою.

А як ви вважаєте: чи справді можна (і чи варто) прощати зраду та жадібність рідної людини лише тому, що це батько?