— Приєднуйтесь до трапези, пригощайтеся шашликом, — люб’язно запропонувала вона. — Я ж сама це все не подужаю. — Та, мабуть, не відмовлюся, — зам’явся чоловік. — Я зараз рибки в’яленої принесу. Тамара безтурботно розсміялася, голос її задзвенів, мов срібний дзвіночок. Кирило, який саме примчав на берег на велосипеді, похмуро насупився, побачивши, як батько випиває з чужою жінкою

Негаразди в родині Михайлюченків таки довели їх до розлучення.

— Йди з хати, Сергію, — суворо й безапеляційно наказала господиня, огрядна Катерина, і винесла на ґанок величезний баул — здоровезну гору якогось лахміття, замотану в старе покривало і зав’язану у вузол.

— І куди ж я піду? — розгублено пробурмотів Михайлюченко.

— А це вже не мій клопіт, а твій, — холоднокровно відрізала жінка.

І щоб пришвидшити процес вигнання непотрібного чоловіка з двору, вхопила той вузол і просто викотила його за ворота.

— І на сінник навіть не думай лізти! І в корівник теж, — додала вона навздогін. — Я скрізь нові замки понавішувала. Так що ходу в мої володіння тобі більше немає!

Сергій приречено схилив голову і поплентався за ворота.

Хата, у якій він прожив із дружиною (тепер уже колишньою) стільки років, ніколи йому не належала — Катерина отримала її в спадок ще від свого діда.

А сказилася благовірна через те, що Сергій ось уже третій рік поспіль безуспішно шукав роботу. Школу, де він раніше працював кочегаром, закрили, бо дітей у селі поменшало. Іншої роботи в їхній глибинці вдень зі свічкою не знайдеш.

От якби Сергій замолоду добре вчився, та здобув якусь путню професію з нормальним дипломом, а не тільки дівчатам очі мулив, то, може, й не було б зараз таких проблем. Але сталося як сталося: тепер він виявився геть непотрібним у власній сім’ї.

Попереду на нього чекав баул, сумний похід до берега річки, де стояв його старенький човен (єдине майно, яке дружина поки що фізично не могла відібрати), та гіркі, сповнені безвиході думки про туманне майбутнє.

— Тату… — раптом пролунав згори тоненький голосок.

Сергій підняв голову і побачив свого сина, дванадцятирічного Кирила, який зажурено дивився на нього з крутого берега.

— Де ти тепер житимеш? Прямо в човні? Мамка казала, що продасть його.

Сергій тільки шморгнув носом, покинувши розв’язувати свій вузол. Він уже й так зрозумів, що всередині нічого путнього немає. Дружина накидала туди старого одягу, з якого він давно виріс, та вкриті віковою пилюкою, діряві черевики. Ні ножа, ні каструлі, ні навіть сірників — жодної речі, потрібної для виживання, вона, звісно ж, не поклала.

— От тому я і буду в цьому човні жити, поки він мій, — заявив Сергій. — А ти чого прийшов? Мати прислала шпигувати?

— Та ні, — дзвінко відповів малий, збігаючи вузенькою стежкою вниз. — Я теж вирішив з дому піти. Там нудно, тільки мухи гудуть, а в тебе тут — справжня пригода! Давай землянку вириємо чи якийсь курінь збудуємо?

— А їсти ти що будеш, будівнику? — гірко всміхнувся чоловік, лагідно скуйовдивши синові волосся.

Сина він любив до нестями. Була ще старша донька, Людочка. Та позаторік поїхала до міста вчитися на медсестру. І там же, ледь закінчивши перший курс, примудрилася вискочити заміж за якогось сільського хлопчину і вже навіть завести донечку. Так і осіла в тому селі жити, тож у рідних краях з’являлася вкрай рідко.

— Рибу будемо ловити і на багатті смажити!

— Як той Робінзон Крузо?

— Ага!

— Уся ця романтика, синку, хороша тільки в юності. А я вже, вважай, дід. Ну який із мене, хай йому грець, Робінзон?

Мені б на теплій печі лежати та старі кістки гріти…

— То я збігаю додому по вудку? — миттю зметикував малий. — А мамі, як спитає, скажу, що на риболовлю зібрався.

— Давай, — зрадів Сергій. — Тільки пішки не йди, бери велосипед. І вкинь у пакет дві ложки, виделки й ножик. Ну, той, що мені дядько Іван подарував, у шкіряному чохлі. Солі прихопи, чаю. Сірники візьми обов’язково. І хліба хоч пів хлібини. Тільки гляди, щоб мати не засікла! І відерце якесь невеличке візьми. Мовляв, рибу туди складатимеш.

— Зрозумів. А що ще взяти?

Малий ганяв додому туди-сюди, як заведений: то одне треба було привезти, то інше. Молодець хлопчина!

Навіть стару москітну сітку притягнув. Завдяки їй Сергій натягнув між деревами такий-сякий намет, зверху закидав його старими штанами та кофтами з баула — і вийшов непоганий курінь.

— Увечері, як стемніє, ще зганяю по подушку й ковдру, — діловито повідомив Кирило, зазираючи всередину.

— Тату… — раптом протягнув він. — Я оце додому забігав, так мамка там… гуляє. До неї гості прийшли: тітка Марія, тітка Рая. Музику на всю хату врубили, танцюють і настоянку п’ють.

— Та ти що? — щиро здивувався Сергій. — Свято влаштувала. Певно, жаліється тим жабам на мене, який я поганий. А ті підтакують, як завжди.

Першу ніч просто неба Сергій переночував напрочуд спокійно. З їжею цього разу пощастило: Кирилко притягнув йому чималий шмат пирога з куркою та картоплею (нишком поцупив зі столу). Хоч як хлопчина просився заночувати в курені, Сергій таки вмовив його повернутися додому.

А вже наступного дня все село гуло: Сергій Михайлюченко живе в старому човні на березі річки!

Удень Сергій ловив рибу. Смажив її на вогні, сушив, нанизавши на мотузку під пекучим сонцем.

Місцеві чоловіки, жаліючи бідолаху, потроху зносили на берег усілякий дрібний крам. Так у Сергієвому «господарстві» з’явилися погнуті алюмінієві каструлі та старий чайник без кришки.

А згодом на березі почала з’являтися Тамара Рябініна. Нібито випадково.

Була вона жінкою молодою, всього тридцять шість років. (Сергій був трохи старший. Але жінки є жінки — поки сорок не стукне, молодицею вважається).

З чоловіками їй хронічно не щастило: обидва виявилися страшенно ревнивими, ледве відхрестилася від них. А ревнувати, правду кажучи, було до чого: шийка в Тамари лебедина, личко точене, «породисте». Тендітна, мов та лялечка — з вигляду нізащо не скажеш, що багатодітна мати.

— Ох… — гучно, на повні груди, зітхнула вона і потягнулася, піднявши вгору тоненькі руки. — Сергію Олексійовичу, а ви б не могли мені трохи підсобити? Клацніть мене пару разів на мій телефон, будь ласка.

Сергій, який саме бовтав ноги в прохолодній річковій воді, відклав вудку і неохоче підійшов.

— Ви б он туди, далі понад берегом пройшлися, там краєвиди значно гарніші, — буркнув він.

Тамара дістала з плетеного кошика солом’яного капелюшка, кокетливо наділа його і надула губки:

— Сфотографуйте мене так, щоб я вийшла красивою, — промуркотіла вона.

— Ага.

Хотів був Сергій бовкнути, що вона й так гарна, та вчасно прикусив язика. Нема чого тут компліментами розкидатися. Тим паче перед незаміжніми жінками. А то причепиться, як той реп’ях до кожуха. Ходи потім, шкір зуби до неї все життя.

— Ви що, справді тут і ночуєте? А не боїтеся гадюк чи якогось дикого звіра?

— Знаєте, мені здається, що страшнішого звіра, ніж «ваш брат» жіноцтво, у природі не існує.

— Ну навіщо ж ви так про всіх жінок? Не всі ж такі категоричні, як ваша Катерина. Я б, наприклад, на її місці нізащо в житті вас із хати не вигнала!

— А мене ніхто й не виганяв, я сам пішов, — гордо збрехав Сергій.

Ледь помітна усмішка торкнулася Тамариних уст. Вона дістала з кошика наїдки і почала розкладати їх на покривалі, розстеленому просто на траві. Тут тобі й наливочка, і шашлики ще теплі, і салат з огірочків у півлітровій баночці.

— Приєднуйтесь до трапези, пригощайтеся шашликом, — люб’язно запропонувала вона. — Я ж сама це все не подужаю.

— Та, мабуть, не відмовлюся, — зам’явся чоловік. — Я зараз рибки в’яленої принесу.

Тамара безтурботно розсміялася, голос її задзвенів, мов срібний дзвіночок.

Кирило, який саме примчав на берег на велосипеді, похмуро насупився, побачивши, як батько випиває з чужою жінкою. Він різко розвернув кермо і помчав геть.

— О, у мене теж такі самі шибеники ростуть, — кивнула вслід малому Тамара.

— А я вже взагалі-то дідом став, онучку маю, — похвалився Сергій, вгризаючись у соковитий шматок м’яса.

— Як же вам пощастило! Я взагалі вважаю, що діти — це наше найбільше багатство, а не якийсь там тягар, — невідомо до чого видала Тамара.

Її швидко розморило. Міцне напій і літня спека зробили свою справу. Тамара розляглася на траві, легковажно розкинувши руки й ноги. Її світла сукенка трохи задерлася, оголивши гострі коліна.

Сергій відвернувся до річки. На його переконання, порядна жінка не повинна отак вигинатися перед чужим чоловіком. А то розляглася тут, бачте.

«Даремно я з нею пив», — нила нав’язлива думка.

— От поясніть мені, Сергію… Давайте вже на «ти» перейдемо, — вальяжно протягнула Тамара. — Чому наші чоловіки так знецінюють жінок із дітьми? Ну що в мені не так? Я красива, доглянута. Не маю жодних матеріальних чи житлових проблем. А мужики все одно носом крутять. Ні, погуляти вони, звісно, перші в черзі, а от як до діла — одружуватися не хочуть. Беруть заміж молодих і бездітних. Але чим я гірша?!

Сергій лише важко зітхнув.

— Ой, Сергію, а збігайте, будь ласка, до крамниці. Візьміть іще пляшечку такого ж червоненького. І мандаринів якихось купіть. Гроші я вам зараз дам.

— А може, вже досить пити? — обережно поцікавився чоловік.

— Та ви що! Я ж майже нічого не випила. Та й вивітрилося вже все на такому сонці. Ідіть-ідіть, не сперечайтеся!

Сергій відчув, як ззаду, просто за пояс штанів, йому спритно запхнули купюру.

Тамара просиділа на березі до самісінького вечора, геть зруйнувавши всю Сергієву романтику самотнього життя. І відтоді внадилася приходити туди щодня.

По селу поповзли масні чутки.

Побачивши здалеку самотню Тамарину фігуру у сукенці, що майорить на вітрі, і з незмінним кошиком у руках, Сергій починав нервувати.

«Знову вона преться! Доведеться кидати обжите місце і шукати нове. Піду жити в картоплю! А що? Місце хороше, біля городів. І з голоду не помреш — картопля ж навколо».

— Сергі-і-ію! — вився над річкою солодкий жіночий голосок. — Ау-у! А в мене сьогодні найніжніші тефтельки! Просто ідеально пасують до того столового винця, що я принесла!

— Ви ж так зіп’єтеся скоро. А діти ваші як же? Вони де зараз?

— Та з бабусею залишилися, не переймайтеся ви так. Ох, який ви турботливий чоловік, одразу видно — справжній сім’янин у минулому. На першому місці завжди діти, а не кохання.

— Яке ще кохання?!

Сергій не на жарт стривожився. Ця жіночка явно накидала йому на шию зашморг.

Тамара розстелила скатертину на траві й заходилася витягати з кошика наїдки. Діяла вона напрочуд енергійно і впевнено.

— Я не буду ні їсти, ні пити з вами, дуже дякую, — твердо заявив Сергій.

— Це ще чому?

— Та тому, що я вас сюди не кликав і приходити не просив.

— Але ж берег спільний, він вам не належить!

Аж тут на кручі з’явився Костянтин Шваб, власник місцевої пилорами. Підкотив аж на своєму новенькому джипі, витягнув шию і почав пильно розглядати Тамару з Сергієм.

Сергій одразу згадав місцеві плітки: люди брехали, ніби Тамара — коханка цього самого Шваба. І, судячи з усього, так воно й було. Бо обличчя в Кості, який підглядав за ними згори, невдоволено перекосилося, а кулаки міцно стислися.

— А це, мабуть, по вашу душу гості приїхали, — ущипливо підмітив Сергій.

Тамара озирнулася. На її обличчі заграла самовдоволена посмішка.

— А, це Костик. Не звертайте на нього уваги. Він тільки те й робить, що ходить навколо та слинку пускає… А заміж не кличе, — якось невпопад відповіла вона, нарізаючи свіжий багет. — Відкрийте, будь ласка, пляшку.

Сергій тільки-но взявся за штопор, як раптом побачив на березі… свою дружину. (Щоправда, вже колишню).
Катерина теж підійшла до самісінького краю кручі і, витягнувши шию та роззявивши рота, витріщилася на них.

— О, а це, певно, ваша колишня завітала, — усміхнулася Тамара. — Слухайте, ну які ж безсовісні люди пішли, га? Ми їм нібито й не потрібні, а вони все одно мають нахабство сюди припхатися. Хіба їх хтось запрошував?

Тамара потягнулася за келихом, але Сергій спробував його в неї відібрати.

— Та як можна пити в такій ситуації?!

— А ви праві. Годі вже ходити кружляннями, збирайте речі і гайда до мене жити!

— Таке враження, що ви сюди вже п’яненька прийшли!

Нарешті з високого берега вузенькою стежкою до них спустився Шваб. Він по-хазяйськи всівся поруч, анітрохи не ніяковіючи, привітався із Сергієм так, ніби Тамари тут і близько не було, і, примружившись на сонце, завів світську бесіду:

— Чудова погода сьогодні, еге ж? Саме те, що треба для романтичного пікніка. А про вас уже все село язиками плеще. Вам не соромно тут крутити шури-мури у всіх на очах?! Живете в гріху, та ще й молоді поганий приклад показуєте!

— Правильно, Костику, кажеш! — раптом верескнула з кущів нагорі Катерина.

Вона погрозила звідти кулаком:

— Посоромився б! Вже дідом став! А йому все ще свербить у п’ятдесят років…

— Кому п’ятдесят?! — щиро обурився Сергій. — Мені всього сорок пʼять!

— Старий дід! У такому віці вже пора за розум братися, підсумки життя підбивати, а не за чужими спідницями бігати!

— Так я ж і взявся був! Якби ти, Катю, мене з хати не вигнала…

— Та хто тебе гнав?! Ну подумаєш, гримнула зопалу, міг би й у кумів перекантуватися день-два! Ні, йому ж простіше одразу нову бабу завести!

Катерина випросталася на повен зріст, вперла руки в боки і гаркнула так, що навіть незворушний Шваб здригнувся:

— Ану бігом додому я сказала!!!

Сергій, підганяємий нервовою дружиною, покірно поплентався додому. Але йшов він радісний, з широченною усмішкою від вуха до вуха.

Тамара, допивши рештки вина з келиха, важко зітхнула і подивилася в безхмарне небо. Шваб, який увесь цей час не зводив з неї очей, підсунувся ближче, задивляючись на її гострі колінця.

— Признавайся, Тамарочко, ти ж сюди навмисне приходила, на зло мені? Хотіла, щоб я приревнував? Ну що ж, тобі це вдалося.

— Ну так ти ж мене заміж не кличеш… Чого ж мені, такій красивій, пропадати на самоті? Пішов Сергій — значить, не судилося. Але я тут чула, що Льоня Мельник із дружиною розлучається…

— То тепер за ним бігатимеш? Він же старий, лисий і геть беззубий!

— Головне, щоб людина була хороша. А зуби ми йому вставимо, як треба буде. Одразу після походу в РАЦС.

— Заладила зі своїм РАЦСом… — надувся Шваб. — Ну добре, вмовила. Одружуся я з тобою. І всіх твоїх дітей усиновлю…

Ось таку кумедну й чисто сільську історію надіслав нам наш читач. У народі кажуть: «Милі сваряться — тільки тішаться». Іноді чоловікам і справді треба трохи пожити «на березі», щоб дружини зрозуміли їхню цінність, а суперники нарешті наважилися на рішучий крок.

А у вашому селі чи містечку траплялися такі шекспірівські пристрасті з щасливим кінцем?