Робила все, щоб Петро проводив із доньками якнайбільше часу, влаштовувала сімейні обіди щотижня, готувала те, що вони люблять. Завжди першою вітала зі святами. Але Марійка та Ганнуся ставилися до мене як до злодійки, що вкрала в них батька

Я добре знала, що ніколи не стану мачухою його дорослим донькам. Але в глибині душі все ж таки жевріла надія стати хоч крапельку своєю у його родині…

— Батько вдома?

Я впізнала її голос миттєво. Кілька секунд мовчки тримала слухавку, сподіваючись, що Ганнуся бодай привітається зі мною. Де там!

— То батько є чи немає? — нервово повторила вона.

— Ще не повернувся з риболовлі. Має бути після шостої, він попереджав, що…

— Я передзвоню пізніше.

Не дослухала, не попрощалася — просто кинула слухавку. І так щоразу. Знаєте, я почувалася якимось бездушним автовідповідачем.

Минув уже майже рік від нашого весілля, а я все ніяк не могла звикнути. А може, просто й досі сподівалася налагодити бодай якийсь місток до його дівчат.

Ганнуся торік закінчила університет, знайшла хорошу роботу, збиралася заміж. Марійка вже два роки керувала відділенням банку. Освічені, інтелігентні, самодостатні жінки, але щодо батька і мене вони виявляли якусь дивну, майже запеклу впертість.

Коли ми розписалися, жодна з них не знайшла хвилини, щоб зайти й привітати. Ми не робили пишного весілля — запросили тільки найближчу рідню. Ніхто не прийшов…

Ще тоді мені б насторожитися, але ж щастя так п’янило! Хіба часто жінці випадає зустріти свою долю і створити сім’ю, коли за плечима вже шістдесят років?..

— Я вже вдома!

Голос мого Петра перервав сумні думки. Він поставив відро з уловом і ніжно поцілував мене. Як завжди після риболовлі, від нього пахло річкою та тютюном — такі вони, маленькі радощі чоловіка у поважному віці.

— Подивися, яких красенів я приніс! Приготуємо шикарний обід. Завтра дівчата прийдуть за коропом.

— До речі, Ганнуся дзвонила… — знехотя мовила я.

— І що? Зайдуть до нас? Як вони там, з’їздили в гори? — Петро знімав взуття, весь сяючи від задоволення.

— Не знаю. — Я знизала плечима, намагаючись не видати образи. — У неї, як завжди, не було часу сказати мені бодай кілька слів.

— Ніночко, — зітхнув Петро, — мені здається, ти до неї просто прискіпуєшся… Вона ще не звикла до тебе, от і все…

— Добре, — засміялася я, — дзвони своїм принцесам! А я придумаю, що робити з рибою.

Мені й так усе було ясно. І я не помилилася.

Наступного дня, як тільки Ганнуся та Марійка переступили поріг, мене ніби крижаною водою обдало від їхніх поглядів. Розмова не клеїлася, хоч Петро зі шкіри пнувся, щоб розрядити атмосферу.

Доньки мене просто не помічали. Розмовляли між собою, наче мене й не було в кімнаті.

— Купив новий телевізор? — запитала Марійка.

— Так! — Петро задоволено всміхнувся. — Плаский екран, великий такий.

— Він же дорогущий! А ти майже не дивишся телевізор.

Ганнуся з Марійкою перезирнулися і, як за командою, подивилися на мене. Знаєте, краще вже в ополонку впасти, ніж опинитися під таким поглядом!

— Заспокойтеся. Треба ж якось старим розважатися! — намагався віджартуватися Петро.

— Хм… — Ганнуся відсунула тарілку. — Ти ж і так багато витратив: ремонт у ванній зробив, новий холодильник купив…

— З мамою ти був економнішим, — криво усміхнулася Марійка.

Я відчувала, що довго так не витримаю. Адже ні в кого не виникло сумнівів, у чий бік летіли ці колючки.

— Принесу десерт. Бачу, риба не дуже сподобалася. — Я встала і почала збирати тарілки. — Шкода, а я ж за рецептом вашої мами готувала…

У кімнаті запала тиша. Чути було тільки стукіт посуду. Жодна з доньок навіть не поворухнулася, щоб мені допомогти.

Тільки на кухні в мене здали нерви. Сльози самі покотилися по щоках. Ну що я їм зробила? Я ж познайомилася з Петром через шість років після того як не стало його дружини Раїси!

Він був такий самотній, а їм, за великим рахунком, було не до батька — своє молоде життя вирувало. Я від самого початку намагалася знайти з дівчатами спільну мову, навіть догоджала їм.

Робила все, щоб Петро проводив із доньками якнайбільше часу, влаштовувала сімейні обіди щотижня, готувала те, що вони люблять. Завжди першою вітала зі святами. Але Марійка та Ганнуся ставилися до мене як до злодійки, що вкрала в них батька!

— Ніночко, ти маєш зрозуміти… — Петро ніжно обійняв мене, коли вони пішли.

Я з полегшенням похилила голову йому на плече. Якби він тільки знав, як мені боляче від їхньої холодності! Але я не хотіла ятрити йому душу, знала, як він пишається своїми дівчатами.

— Ганнуся та Марійка дуже любили Раю, — продовжував Петро, пригортаючи мене до себе.

— Все розумію… — Я вивільнилася з його обіймів. — Але погодься, це не виправдовує їхніх уїдливих слів про гроші, телевізор чи ремонт. Тим паче, обговорювати наші витрати!

Я одразу пошкодувала, що сказала це. Мене не обходили Петрові гроші. Я не була для його доньок загрозою в матеріальному плані.

Мала свою чудову трикімнатну квартиру, яку тепер здавала, і це було суттєвим додатком до нашого спільного бюджету.

Літо ми проводили на моїй дачі, а Петрова садиба залишилася в повному розпорядженні доньок. Тож будь-які натяки на моє марнотратство були, м’яко кажучи, недоречними.

Може, моєю помилкою було те, що я намагалася задобрити їх дорогими подарунками? А дівчата бачили в цьому якийсь підтекст… Хай там як, але чим далі, тим більше зростала стіна між нами.

— Вибач, — я винувато подивилася на зажуреного Петра. — Мені треба було від початку зрозуміти, що в мене немає шансів на перемогу в цій нерівній боротьбі. Я одна проти люблячого батька і двох дорослих доньок…

— Ну що ти таке кажеш, рідна?! Я ж так тебе кохаю! А дівчата… Вони ще просто надто молоді, щоб усе зрозуміти…

«Ну, не такі вже й молоді, і поводяться цілком свідомо», — з гіркотою подумала я, а вголос мовила: — Так-так, звісно. Все буде добре…

— Зробити тобі ванну з піною та сіллю? — полегшено зітхнувши, запропонував чоловік.

— Зроби, будь ласка…

Так, любов може багато чого перемогти. Петро був найкращим чоловіком у світі. Про такого я мріяла все життя: ніжний, дбайливий, романтичний. Але я не могла позбутися відчуття, що нас розділяє невидима стіна.

Для мене — ванна з сіллю, а для них — вечірні розмови за зачиненими дверима, довгі поради щодо купівлі квартири для Марійки чи вибору ресторану для весілля Ганнусі. І все це — без мене.

Я залишалася чужою і зайвою.

Того вечора Петро тихенько підійшов до мене і дістав із-за спини величезний букет тюльпанів та коробку моїх улюблених цукерок.

— Вітаю, кохана!

Він усе ж таки не забув… А я вже грішним ділом думала, що доведеться обрати інший день для свого народження. Весь день його не було вдома — Петро був поглинутий підготовкою до весілля молодшої доньки.

Ресторани, меню, закупівлі — мало хіба клопоту перед такою подією? Він збився з ніг, а мене навіть не просив допомогти.

Я пропонувала спекти торт, але чоловік м’яко відмовив, мовляв, не варто возитися. А я ж розуміла — мене просто не підпускають до сімейних справ.

— Ганнуся з Романом мене підвезли, а то б ще пізніше повернувся, — сказав чоловік. — Досить поратися біля плити, ми їдемо в ресторан.

— Ганнуся з Романом? — я аж заціпеніла. — Як? Вони підвезли тебе до самого будинку і навіть не зайшли? Ганнуся ж знає, що в мене сьогодні день народження!

— Ніно, не переживай. Всі знають, як ти ставишся до того, що я проводжу багато часу з дівчатами. Ми не хотіли тебе засмучувати в такий день.

— Засмучувати? Думаєш, привітання від твоєї доньки мене б засмутило? — голос мій затремтів. — Як ти смієш казати, що я якось не так сприймаю твоє спілкування з ними?! Та я роблю все можливе, щоб підтримати вас! Це твої діти не пускають мене у своє життя!

— От бачиш, ти сердишся! — Він спробував мене обійняти.

— Не серджуся, — твердо сказала я, відсторонюючись. — Просто, вийшовши за тебе, я так і не стала частиною твоєї сім’ї. Ти розриваєшся між мною і ними.

— Не бери все так близько до серця. Ти або злишся, або плачеш — як тоді, коли Марійка про телевізор запитала.

— Неправда! — підвищила я голос. — Вони мене терпіти не можуть!

— Не кажи дурниць! — роздратовано кинув чоловік. — У них зараз складний період у житті, а ти тут істерики влаштовуєш!

— Складний період?! І він триватиме рівно стільки, скільки я буду поруч із тобою? — я вперше говорила з Петром таким тоном. — Дякую за ресторан, але мені не хочеться!

Я кинула на стіл коробку цукерок і пішла до спальні. Тієї ночі я не стулила очей. Невже він справді вірить у те, що каже? Бачив же, як я хотіла стати потрібною його дівчатам!

Звісно, я не могла замінити їм матір, але ж подружитися…

Я не могла мати дітей. Коли мій перший чоловік помер, я залишилася зовсім одна. З Петром у мене знову з’явився шанс. «Може, варто потерпіти? — думала я, перевертаючись із боку на бік.

— Але ж я ні в чому не винна! Я зробила все, щоб знайти спільну мову з цими пихатими панянками, а вони дають мені зрозуміти, що в їхньому житті немає місця для мене. А найгірше — Петро навіть не намагається хоч якось змінити ситуацію».

День за днем я вперто намагалася пробити стіну відчуження. Насилу, але пристосувалася до зверхності Ганнусі та Марійки. Спокійно відчиняла їм двері, коли вони кидалися обіймати батька, оминаючи мене, наче меблі.

Могла промовчати весь недільний обід, прислухаючись до їхнього шепоту на іншому кінці столу. Я навчилася бути невидимою. Тільки одне було вище за моє розуміння — позиція Петра.

Він спокійно сприймав таку поведінку доньок і зовсім не помічав моїх сліз, які я крадькома витирала.

Моє терпіння вичерпалося. Так далі тривати не могло.

— Вітаємо… Бажаємо… Даруємо…

Родичі обступили щасливих молодят у ресторані.

— Доню, ти в мене справжня королева! — з розчуленням мовив Петро.

— Будь ласка, батьки, станьте ближче до молодих. Отак — ліворуч і праворуч. Посміхніться! — скомандував фотограф.

— Шкода, що мама не дожила до цього дня, — сумно сказала Марійка.

Я розуміла її почуття. Але я, як чужа, стояла десь у задньому ряду, і ніхто не запропонував мені стати поруч із чоловіком. Петро обіймав доньку і навіть не помітив, що мене немає на знімку.

Мені не було місця поруч із ними… я так і залишилася зайвою. І зараз мені дали це чітко зрозуміти.

Тихенько відійшла від гостей. Ніхто й не помітив, що я зникла. Дивилася здалеку, як мої «близькі» сміються і веселяться.

«Я програла Ганнусі та Марійці твоє кохання, Петре, — подумала я. — Програла шанс на щастя. Свій останній шанс…»

Тихо відчинила двері й вислизнула з ресторану. Я знову була одна — як тоді, після смерті першого чоловіка. Але зараз серце боліло значно дужче.

Додому, у свою трикімнатну, я поки повернутися не могла — там жили чужі люди. Добре, що можна було пожити на дачі, там є всі умови. Вирушу туди завтра вранці. А сьогодні переночую у подруги…

Цікаво, чи буде хтось шкодувати, що я пішла?

Я покрутила на пальці обручку. Спробувала зняти. Вона зісковзнула легко, наче була на розмір більшою…

***

Знаєте, у народі кажуть: «Насильно милим не будеш», але як же боляче, коли людина, яку ти кохаєш, не може чи не хоче захистити твій спокій перед власними дітьми. Буває, що ми так сильно прагнемо стати частиною чийогось світу, що забуваємо: наше власне серце теж потребує захисту та поваги.

А як ви вважаєте, любі наші читачі, чи можна побудувати щастя з чоловіком, якщо його дорослі діти категорично не приймають нову дружину, чи така стіна рано чи пізно все одно зруйнує шлюб?