— Розділив майно, проміняв мене на молоду дівку, наговорив гидоти, а тепер прийшов із цінною пропозицією! Тепер, коли я маю свою квартиру, свою дачу, свою машину, а в нього — малий син, аліменти на довгі роки і старенька мама, якій треба дупу мити. Ні, Галю, як би ми не ладнали зі свекрухою, тепер вона для мене чужа людина

— На що тільки наші чоловіки не підуть, аби на чужому горбі в рай виїхати! — Галина, давня коліжанка Дарини, аж сплеснула руками, почувши останні новини.

— Ну, скажу тобі чесно, це вже навіть не дно. Це якась прірва! А я ж про твого Віктора була кращої думки, навіть після вашого розлучення…

Дарина ледь усміхнулася, повільно помішуючи ложечкою чай. Знаєте, вона теж колись думала про свого колишнього чоловіка краще. Навіть тоді, коли він грюкнув дверима.

Бо ж розлучення — справа житейська, усяке в людей буває. Ну, занудився чоловік у законному шлюбі, кар’єра раптом пішла вгору, гривні кишеню обтяжили, відчув себе таким собі господарем життя.

Вирішив, що тепер гідний лише юної та дзвінкої, а дружина… А що дружина? Вона вже своє відцвіла, на порозі жіноча осінь, мовляв, ніякого натхнення від неї.

Вони ж із Віктором були разом іще зі студентської лави. Обом зараз по п’ятдесят чотири, двоє дорослих дітей: доньці двадцять дев’ять, синові — двадцять шість.

Діти вже давно звили власні гніздечка, та й батьків, по суті, давно не існувало як єдиного цілого.

Розійшлися вони шість років тому.

— Ми ж разом на ноги ставали, кожну копійчину до хати несли, — з легкою гіркотою згадує Дарина.

— Скільки всього перебули! Пам’ятаєш ті лихі дев’яності? Бувало таке, що й у холодильнику миша вішалася. На сніданок — смажена картопля, на вечерю — порожні макарони, добре, якщо з ложкою олії.

Все думали: ось зараз перетерпимо, наживемо добра, діти на ноги стануть, видихнемо і будемо разом на старості літ у садочку чай пити. Ага, дочекалася.

А вісім років тому Віктора несподівано підвищили. Та ще й як!

Перестрибнув одразу кілька сходинок: був звичайним заступником начальника відділу, а сів у крісло заступника генерального директора.

Дарина тоді так щиро раділа, так пишалася! Вона ж завжди знала, що він у неї розумний, завзятий і талановитий. Виявилося — дарма раділа.

Чоловік почав змінюватися якось непомітно. Якраз тоді діти стали зовсім самостійними: син із хлопцями винайняв квартиру, щоб жити окремо від батьків, підпрацьовували після лекцій.

Донька теж уже мала серйозні стосунки, до весілля йшлося.

А Дарина… Дарина тоді світу білого не бачила. На її плечі лягла тяжка ноша — догляд за старенькими батьками.

Вони з рідною сестрою чергувалися, щоб якось витягнути це все, але біда не ходить одна. У хату постукала страшна хвороба. Мама і тато згасли майже одночасно, з різницею в якихось тридцять днів.

— Проґавила я свого чоловіка, — сумно всміхається жінка.

— Мені просто було не до того. Та й знаєш… якби я навіть помічала оті його зміни, хіба стало б мені легше від його зради?

А він на її тлі тоді аж світився. Вона — змарніла, виснажена горем і лікарнями, розчавлена проблемами. А він — цвіте і пахне. Оновив гардероб, почав купувати дорогі парфуми.

Так, працював більше, часто затримувався допізна — ну як же, великий начальник!

Аж поки цей «великий начальник» не посадив дружину за стіл і не видав, що він, бачте, зустрів іншу. А їхні стосунки, мовляв, себе вичерпали.

Ще й дорікнув, що Дарина перестала за собою стежити, змарніла, тож треба відпустити його «по-доброму», цивілізовано.

Найбільше жінці боліло те, що чоловік ударив її під дих у найважчу хвилину, коли підтримка була потрібна як повітря. Змарніла?

А хто б не змарнів, ховаючи найрідніших людей одного за одним?!

— Зрозумій, я ще молодий чоловік, я подобаюся жінкам, і вони мені теж, — казав він тоді рівним голосом.

— Дітей ми виростили. Я тебе обдирати до нитки не збираюся.

Дарина зрозуміла. Сиділа, мов мішком прибита, і тільки кивала. Оговтувалася довго, але коли дихати стало легше, раптом виявила: життя триває. І воно дуже навіть непогане.

За обопільною згодою трикімнатна квартира в місті дісталася їй, а Віктору — розкішний заміський будинок. Машин у них давно було дві.

Велику квартиру Дарина одразу продала, купила собі затишну двокімнатну.

Батьківську хату під Києвом вони із сестрою продавати не стали — просто зробили два окремі входи.

Тепер приїжджають туди відпочивати, влаштовують родинні свята. У кожної свій простір, але на каву зібратися разом — простіше простого.

Частину грошей Дарина віддала дітям: доньці допомогла зробити перший внесок за іпотеку, син собі однокімнатну взяв. Жінка нарешті прийшла до тями.

Змінила роботу, зайнялася собою. Виглядає зараз так, що ота вікова осінь десь заблукала по дорозі, вона її й не помітила.

Навіть ловить на собі захоплені чоловічі погляди, і на побачення сходити для неї тепер — взагалі не проблема.

А що ж колишній?

Свою дачу він продав, купив для себе і своєї юної німфи просторі апартаменти. Розлучниці на момент їхнього розлучення було двадцять п’ять. Довгонога, тонка і дзвінка. Була.

Зараз уже не така тонка, у них росте синок, йому пішов п’ятий рочок. Молода дружина не працює, сидить удома. Але, як дійшли чутки до Дарини, зараз у них усе дуже складно через колишню свекруху.

Жінка старенька, за неї страшно, потребує догляду.

— Моя колишня свекруха живе аж за Бояркою, — веде далі Дарина.

— Ми з нею завжди непогано ладнали. Вона до мене ніколи не чіплялася, а свого сина, коли він ішов до тієї молодої, взагалі дурнем назвала. Непогана вона жінка, але ж тепер — це зовсім не мій клопіт.

І тут почалися дива.

Колишній раптом узявся ставити вподобайки на Даринині фото в соцмережах. Почав вітати зі святами, з 8-м Березня, надіслав квіти на день народження у квітні.

А нещодавно взагалі напросився в гості. Мовляв, ми ж не чужі люди, у нас діти спільні, онуки будуть…

Дарина заварила йому чаю. І тут якось непомітно розмова стала дуже відвертою.

Віктора прорвало: зізнався, що думає… про розлучення! Бо з молодою дружиною немає про що поговорити, вона його не розуміє, а найгірше — терпіти не може його матір.

Ще й на роботі крісло під ним захиталося, того й гляди попруть із високої посади, а молода через це влаштовує істерики.

— Ех, — зітхав Віктор, гріючи руки об чашку чаю.

— Малого шкода, звичайно. Але нічого, якось вирощу, буду допомагати. Тільки от… Було б куди піти, я б і хвилини не думав. Даринко, а ти… не думала про це?

— Про що? — Дарина ледь чаєм не поперхнулася.

— Про те, що нам би варто почати все спочатку. Я наробив дурниць, але ж ти зрозумій: голова закрутилася від успіху. Якби ти тільки змогла пробачити… І мама… Їй допомога потрібна, а ви ж так добре ладнали!

Моя нинішня кістьми лягає, щоб мама з нами не жила. Чого тільки в житті не буває, Дарино. Я зараз так часто згадую, як нам із тобою було добре…

Виставила вона колишнього чоловіка за двері швидко і рішуче.

Донька, коли почула цю історію, тільки похитала головою: тато сам собі яму викопав. А йти йому є куди — бабуся ж у двокімнатній живе, не так і далеко на роботу їздити.

— Ти тільки уяви! — обурюється Дарина.

— Розділив майно, проміняв мене на молоду дівку, наговорив гидоти, а тепер прийшов із цінною пропозицією! Тепер, коли я маю свою квартиру, свою дачу, свою машину, а в нього — малий син, аліменти на довгі роки і старенька мама, якій треба дупу мити.

Ні, Галю, як би ми не ладнали зі свекрухою, тепер вона для мене чужа людина. І колишній чоловік — такий самий чужий. Притисло козака? Треба було раніше думати, коли він чекав, що моя старість ось-ось на порозі з’явиться!

***

Цю життєву історію надіслала до нашої редакції читачка, і вона справді залишає по собі глибокий слід. Життя часто розставляє все по своїх місцях, нагадуючи, що щиру відданість і родинне тепло неможливо проміняти на скороминущу ілюзію щастя.

А як ви гадаєте, любі читачі: чи здатна людина по-справжньому усвідомити свою провину, шукаючи шляху назад, чи це лише спроба сховатися у затишній гавані від життєвого шторму?