— Розлучений, з тими аліментами, з однокімнатною халупою, маминою дачею і старим дідусем-авто! Я себе не на смітнику знайшла, нехай Лариса шукає братові когось простішого, — відгукувалася про невдалий роман Марійка. Та що там відгукувалася, вона всім у подробицях розказала, який то «не принц» той Георгій

— Я, знаєш, ніколи не думала, що доведеться когось із кимось зводити, — ділиться Лариса з подругою, перебираючи в руках чашку кави. — Мені самій не до душі, коли хтось намагається тебе з кимось познайомити. Здається, це ж завжди виглядає неприродно, правда?

— Ой, не кажи! Я як згадаю свій досвід, то сміх бере, — відповідає подруга. — Мені тоді двадцять чотири було, а моя мама вже мало не за голову хапалася: «У тебе вже два роки хлопця немає, а тобі ж заміж час!»

Жах, як вони з її колегою, тіткою Оленою, намагалися звести мене з її синочком. І вдома нас самих залишали, мовляв, він кран приїхав лагодити. Або піду я з мамою до тітки Олени нібито комп’ютер налагодити, а там стіл накритий, тітка Олена з сином, а комп’ютера й близько нема — тільки його особистий ноутбук. Смішно й шкода тих старань.

Подругам, до слова, вже по тридцять п’ять, і та давним-давно заміжня. А той «синочок» тітки Олени чудово сам собі дав раду: вдруге одружений, має трьох діток від різних жінок.

Але, як то кажуть, не зарікайся. Не так давно й Ларисі довелося приміряти на себе роль свахи. Щоправда, вона робила це не зі своєї волі — її дуже просили.

Півтора року тому Лариса, мама двох дітлахів — десяти й п’яти років, — влаштувалася на нову роботу. Колектив наче й непоганий, керівництво лояльне, зарплата офіційна.

Не надто велика, звісно, але в родині Лариси головний годувальник — чоловік, він має власну невелику справу, а вона, так би мовити, його підмога.

Місяців зо два вона входила в курс справ, бо робота була не зовсім за фахом, налагоджувала зв’язки з колегами. Працівники — здебільшого люди за сорок.

Є, звісно, дві дівчини, які тільки почали кар’єру, є й передпенсійного віку, але більшість — одного віку.

Коли Лариса вже освоїлася, то почала прислухатися до розмов у відділі. Про що говорять жінки? Про сім’ї, діток, готування, вбрання.

А ось одна співробітниця, звуть її Марійка, — лише про сукні, погоду та природу.

— А кому їй готувати? — прояснила ситуацію одна з колег, коли вони залишилися наодинці з Ларисою. — Живе сама, ні кота, ні дитини. Самотня, їй же тридцять вісім уже. Навіть одружена не була.

Лариса аж здивувалася: жінка ж симпатична, струнка, така цікава. Згодом виявилося, що Марійка живе недалеко від них із чоловіком, тож вони частенько стали ходити разом із роботи.

Це було зручно, коли чоловік Лариси встигав раніше забрати молодшого сина з садочка, а донька вже й так була вдома.

— Та якось так сталося: спершу мама була надто сувора, потім вона хворіла, а тоді потяг поїхав. Та й де знайомитися? У маршрутці чи на зупинці? Нині так не знайомляться, а по клубах я не ходжу.

Ой, а в тому інтернеті, сама знаєш, таке можна знайти на свою голову… Кажуть, на роботі люди знайомляться, але у нас — сама бачиш, ні з ким, — засмучено зітхала Марійка.

Жінка зізнавалася, що дуже хоче родину, розумного чоловіка поруч, може, ще й дитину б встигла завести, але де ж вони, ті нормальні чоловіки?

Якось Лариса, майже біля самого свого будинку (Марійці ще кілька хвилин було йти), побачила, що її чекає двоюрідний брат на машині.

Тітка з дачі передала овочів і яблук, а чоловік Лариси, як на зло, поїхав із сином на змагання до доньки.

Кузен Лариси — чоловік цікавий, сорок років, був одружений, має сина, якому десять. Платить аліменти, живе у власній однокімнатній квартирі, яку купив уже після розлучення, працює, лихих звичок не має.

І він також час від часу, підморгуючи тітці, казав, що ніде зараз із жінками знайомитися: по розважальних закладах не вештається, а на роботі у нього самі лише чоловіки.

Марійка наступного ж дня причепилася до Лариси: хто такий, звідки, скільки років, де живе, ким доводиться, чим заробляє.

Було видно, що чоловік їй «запав у душу».

А за кілька днів колега навіть перестала вдавати, що це не важливо, й прямо попросила Ларису якось посприяти, щоб вони з Георгієм (так звали брата) «знайшли одне одного». Це поставило Ларису в глухий кут.

— Як я йому скажу? — ошелешено відповіла вона. — Ось це — Марійка, ось номер телефону, давайте знайомтеся?

— Ой, ну навіщо так прямо, — скривилася Марійка. — Ти ж казала, що тітка переживає, що син не одружений. Ну, якось можна тонше. Він мені зовнішністю сподобався, ти йому моє фото покажи, я тобі перешлю, ну, може, сходимо в кіно парами, ну, не знаю…

Лариса фото Марійки Георгію показала. І в кіно парами сходили. Георгію зовнішність Марійки сподобалася, а далі Лариса вже відсторонилася — не до того їй.

Яке ж було її здивування, коли після двох тижнів відпустки вона побачила на роботі косі погляди — так дивляться, коли за твоєю спиною гуляють плітки. А Марійка ледь кивнула їй на знак вітання.

Клубок розмотався доволі швидко.

Марійка, у якої з Георгієм стосунки не склалися, подала колегам інформацію так, ніби це Лариса вмовляла її познайомитися з братом, мовляв, «пропадає чоловік без жінки».

Вона, так би мовити, зіграла на випередження, побоюючись, що Лариса першою розповість усю історію. Дуже нерозумно зіграла.

— Розлучений, з тими аліментами, з однокімнатною халупою, маминою дачею і старим дідусем-авто! Я себе не на смітнику знайшла, нехай Лариса шукає братові когось простішого, — відгукувалася про невдалий роман Марійка.

Та що там відгукувалася, вона всім у подробицях розказала, який то «не принц» той Георгій.

Лариса, звісно, у брата розпитала.

Той лукавити не став і сказав, що після другої зустрічі вони з Марійкою вирішили не продовжувати спілкування.

— Просто запити в неї високі, — посміхнувся родич. — Вона вже почала умови ставити: мою квартиру здамо, на дачу до мами я — не частіше разу на місяць, сина бачити — раз на два тижні вистачить, і мені треба змінити роботу на ту, де зручніший графік і вища зарплата.

Знаєш, для пані її віку, та й узагалі, вимоги надто високі. І швидкість. Вона попереду паровоза біжить, твоя Марійка.

— Не моя, — відповіла Лариса.

— Знаю. Але… з однією такою я вже розлучився і дуже радий, що так сталося, — всі нерви вимотала. Зате тепер подібний типаж бачу за версту.

— Ось так, — розводить Лариса руками. — І що це було? Ну, гаразд, не вийшло, це ж діло таке. Але навіщо ж паплюжити людину на весь світ? Я б і слова нікому не сказала, навіть якби першою дізналася, в чому річ.

— А мені цікавіше інше, — сміється подруга. — Вона реально себе оцінює? Симпатична, але скільки їй років? Де вона в тридцять вісім знайде чоловіка без минулого? А про те, яка у Георгія машина і квартира, де й ким він працює, вона ж знала до знайомства. Одне слово, була в тебе приятелька на роботі й немає її більше.

Лариса погоджується: усе так.

***

Так часто буває: ти хочеш людині добра, а вона замість подяки чи тихої відмови обирає образи та гучні плітки.

Справді, краще, ніж кажуть у народі, й не скажеш: ніколи не підробляй свахою, якщо тебе не просили, бо потім крайньою будеш.

Наша Лариса урок засвоїла. А ви, любі читачі, чи доводилося вам колись виступати в ролі «звідника»? І чим це для вас закінчилося?