— Розумієш, Катерино, є такі жінки, вони ніби манять, але для життя вони не придатні, Катю… — Ось значить як! Значить, такі як Томка — для любові, а я — щоб борщі варити? — Катю, та для якої любові! Ну що ж ви, жінки, все так перекручуєте, га? Провів один раз — уже любов. Поцілував — уже женитися треба

Додому Іван із Катрусею йшли нарізно.

Вона дріботіла трохи попереду, а він плівся слідом, не знаючи, з якого боку підступитися. — Катрусю, ну чого ти, — заводив він уже вдесяте. Катря мовчала, лише сопіла носом, щосили стримуючи сльози, які так і норовили застелити очі. — Катю, ну…

Іван нарешті наздогнав дружину, спробував обережно взяти її під лікоть, але та різко смикнула рукою і ще впертіше прискорила крок.

— Ну, Катрусю, чуєш, ну що я такого накоїв, га?

— А то ти сам не знаєш?

Тут греблю прорвало. Всі сльози, які вона так старанно ховала весь вечір, хлинули одним потоком. Катря заходилася плачем, крізь який годі було розібрати хоча б слово.

— Ану ходи сюди, сядемо на лавку, — Іван м’яко потягнув її до перелазу. — Ти чого? Кажи нормально… На ось хустку, витрися. Давай, заспокоюйся.

— Хо-ходив там, як той індик пихатий, — схлипувала Катруся, витираючи почервонілий ніс. — ТТТома те, ТТТома се… А вона… сидддить, королівна міська, а ви, як ті дурні, навколо неї танцюєте!

Катря знову заридала, закриваючи обличчя руками.

— Ну, Катрусю, ну що ти видумала, справді. Навіщо мені та Томка здалася, я ж тебе одну кохаю, дурненька…

Ще довго вона плакала на його плечі, а Іван, як міг, намагався загладити провину. — Катю, зрозумій… ну є такі жінки, як би тобі пояснити… манкі, чи що. Ти не подумай, у мене і в думках нічого не було, просто… інстинкт якийсь чоловічий, будь він неладний. Все, втри сльози.

Катруся ніби заспокоїлася, принаймні вигляд такий зробила. Сказала, що не тримає зла, але в голові в неї засіла міцна заноза.

Всю ніч вона не стулила очей, згадуючи, як її Іванко та інші чоловіки в’юнилися біля тієї Тамари, наче там медом було намазано. А як музику ввімкнули, то Іван — який зроду не танцював — раптом коником застрибав, мало не з штанів вистрибував разом із кумом. Катря думала, що вони там і поб’ються за право запросити ту гостю.

Позорище яке… Ледве до кінця досиділа. Зінка свого Олексу ще раніше додому за шкибарки потягла, стусанами прискорюючи крок. А Катря не стала соромитися, ревнощі на людях показувати не хотіла.

У Кулешів же на новосіллі були — свято велике. Ота Томка, двоюрідна сестра господаря, з міста приїхала. І що в ній такого? Красуні й кращі бувають, он та ж Зінка — і з лиця гожа, і фігура — вогонь.

А ця? Худа, як та тріска, ну нафарбована по-міському, очі підведені, стрічка біла у волоссі… Сукенка коротка, ледь коліна прикриває. Манікюр отой… Та хіба зараз у когось пилочки чи лаку немає? Не в середньовіччі ж живемо.

Не спиться Катрусі, хоч ти що… Наступного дня Іван повернувся з роботи, зайшов у хату і завмер на порозі.

— Матір Божа, це що за диво? Стоїть Катря посеред хати, очі долів опустила.

— Кааатю… сталося щось?

Вона глянула на нього, і Іван ледь не гепнувся на порозі.

— А це що таке? — вигукнув він і раптом як зарегоче на всю хату. — Тьху ти, прости Господи, Катрусю, та що це за вигляд? Маскарад же ніби взимку був!

Ех, Катря кулею вилетіла з кімнати, тільки її й бачили. Впала на ліжко й зайшлася гірким плачем. Вона ж ту зачиску кляту цілу годину крутила, половину волосся видерла, поки начісувала. Поясок від сукні у косу вплела, намалювалася, як та Томка, хотіла чоловікові сподобатися, а йому… смішно!

— Ти чого, Катрусю? — Нічого, відчепись. — А діти де? — У мами.

— Катю, а може це… на річку сходимо? Прогуляємося трохи, га? На човні покатаю, як колись… Ходімо, Катю. Тільки ти це… вмийся і розчешися по-людськи.

Трохи згодом, вислухавши всі образи дружини, Іван серйозно мовив: — Розумієш, Катерино, є такі жінки, вони ніби манять, але для життя вони не придатні, Катю…

— Ось значить як! Значить, такі як Томка — для любові, а я — щоб борщі варити? — Катю, та для якої любові! Ну що ж ви, жінки, все так перекручуєте, га? Провів один раз — уже любов. Поцілував — уже женитися треба…

— Ось воно що… — знову схлипнула Катря.

— Слухай, Катрусю, ти в мене часом не чекаєш маля, га? Плачеш уже котрий день…

— Та розумію я все… Красива та Томка, куди вже нам до неї. Ми вже материнство пізнали, дівочу легкість розгубили, чоловікам своїм приїлися, а тут така пава… Образливо, Ваню. Теж хочеться лебідонькою проплисти, щоб мужики очей не відводили. Думаєш, приємно було бачити, як ти там перед нею хвоста пушив? Якби не я, то ти б…

— Стій, Катерино! А то зараз такого наговориш, що й за рік не розгребемо. Невже ти думаєш, що я з тобою живу, а сам на лівий берег дивлюся? Ех, Катю… не чекав я від тебе такого. Ну так, було діло — задер носа, як той індик.

То стадний інстинкт був. Ти думаєш, Льоха чи Андрій інакше? Думаєш, якби дружин поруч не було, вони б одразу зраджувати побігли? Катю… ти не розумієш, не люблять чоловіки таких жінок… ну, в сенсі, не одружуються з такими.

— З якими? Про Томку ніби не скажеш, що вона якась гуляща, — Катря витерла очі.

Оце вона, жіноча солідарність: щойно суперницю в ній бачила, а вже захищати кинулася.

— Та ні, не гуляща, — спокійно відповів Іван. — Просто до життя вони не пристосовані.

— А ти звідки знаєш?

— Та всі так кажуть, Катю. А якщо й шлюб беруть, то все одно потім розходяться. Знаходять собі жінку до душі, господарську, з якою і на бенкет, і в світ.

— Без любові, чи що?

— Та чому ж без любові, Катерино. Зустрів, полюбило серце, одружився, дітей на ноги поставили — і живеш собі в мирі. Ти в мене, Катрусю, найкраща, наймудріша, найкрасивіша і найкоханіша. Нащо мені хтось інший? А що танцював… так пісня ж яка була душевна!

Іван тихенько затягнув пісню. —  Слова ось, Катю, слова які щирі!

— Угу, тому ти й розстрибався так «щиро».

— Катрусю, ну годі вже дутися. «Не одружуються з такими», — думав Іван вночі, дивлячись у стелю. — «Бояться їх мужики. Оженишся на такій красі, а потім очей не стулиш — усе думатимеш, де вона й з ким. Та й самому треба паном бути біля такої… Тамари.

Он Сашко Соловей узяв собі красуню — три роки промучився, сам від ревнощів згорав і її замучив. Розійшлися. Повернувся в село, одружився з простою дівчиною — мила, добра, діточок йому під серцем виносила, живуть собі в злагоді».

Була… Була й у Івана своя таємниця.

Як у війську служив, познайомився з Вірою. Така була — глянеш, і дихати забуваєш. Сам собі не вірив, що така краса йому належить. Від ревнощів спати не міг — усе марилося, що поки він у казармі, вона там із кимось іншим.

Вона ж присягалася, що ніхто, крім Івана, не потрібен. Хотів розписатися одразу, щоб уже напевне… Але вона сказала, що хоче все як у людей: от відслужить, поїдуть до батьків, весілля відгуляють.

Матері по секрету написав, фотокартку надіслав… Велів нікому не казати, сюрприз, мовляв. Хоча справа була не в сюрпризі. Катря ж його в армію проводжала… Ну як проводжала — дівчисько зовсім, шістнадцять років.

Він і не сприймав її всерйоз. А вона листи йому писала: про школу, про ферму, про те, як його маму бачила. Як та її невісткою назвала, а вона почервоніла й утекла. Писала, що чекає і ні з ким не гуляє… А Іван від ревнощів помирав… до тієї, іншої.

Побачив його командир якось у звільненні з Вірою. Викликав до себе, ніби у справах, а сам між іншим запитав, хто це така. А потім — чи то збіг, чи то зла доля — перестав у звільнення пускати, придирався до всього, наряди позачергові сипав…

А згодом побачив їх Іван разом. Віру й командира. Битися поліз, дурний… Командир його зупинив, по-чоловічому пояснив правду життя:

— Куди ти лізеш, хлопче? Навіть мені така не по зубах. Погуляв із такою кралею — і досить. Не буде тобі з нею життя. Їдь додому, за те, що мені в пику дав — прощу, а як будеш далі дуріти — будеш ще служити рік. Влаштую так, що батьків не скоро побачиш. А як маєш клепку в голові — на місяць раніше додому поїдеш. Слово офіцера.

Зробив Іван усе, як веліли. Образа в серці жила до самого повернення додому.

— Не тримай на мене зла, хлопче, — сказав тоді командир. — Бачиш, і сам я не встояв, і не втримав… Не зміг. Знайшла вона собі перспективнішого.

Приїхав Іван додому, глянув — а Катруся вже як та ягідка розквітла. Невже це та сама дівчинка з тонкими косичками? Почав залицятися до неї, поки хтось спритніший не перехопив. Своєю Катрю вважав, заміж покликав, чекав, поки технікум закінчить. Найкраща вона в нього.

І не згадував навіть про ту Віру до цієї ночі… Та й завтра не згадає. Було та й мохом поросло. Ех, бреше Іванко, сам собі бреше. Не шкодує ні про що, але буває… як нахлине, то мусить вмитися холодною водою, щоб відпустило.

А ще подивиться на малечу, на Катрусю свою — і як уявить, що міг би жити без них, то серце так защемить, що світ стає немилий. «Ні, Катрусю, не треба тобі ревнувати. Просто… розпушив хвоста перед Томкою, буває. Чоловіки — вони ж як павичі», — думає Іван, обіймаючи свою Катрю, що мирно сопе поруч, і засинає.

Сниться йому сон, ніби йде він уздовж залізничної колії, а по обидва боки — красуні небачені: і актриси закордонні, і поетеси, і та Віра, і Томка гонорова… Всі махають, кличуть. А він не звертає уваги. Він шукає ту, одну-єдину.

Побачив свою Катрю — стоїть осторонь, білу хустинку в руках мне. Підійшов, узяв за руку, і пішли вони своєю дорогою.

Трава по пояс! І добре так, наодинці з минулим, бродити в полях, ні про що не турбуючись, по васильковій, синій тиші… Усміхається Іванко, щасливий. Бредуть вони з Катериною васильковим лугом. І така там благодать, що й словами не передати.

Знаєте, кажуть у народі: «Не шукай вроди, а шукай згоди», бо справжня любов — це не яскраві вогні чужого міста, а тихе світло у вікні рідної хати.