— Розумієш, ма… Вона ніби й нормальна. І я її люблю. Коли в мене щось виходить, вона хвалить. Трошки, але хвалить. А як не виходить, одразу каже: «Ти що, дурний?». І весь час пророкує, що я двірником буду працювати, якщо іспити не здам. А ще порівнює з іншими учнями! Мовляв, он Петрик прийшов повним нулем, а тепер інтеграли лускає

— Я до неї більше не піду, — сказав Сашко, впустивши рюкзак біля порога і примостившись поруч прямо на підлозі. Величезні кросівки з яскравими шнурками (Господи, коли він встиг відростити той сорок другий розмір?!) стирчали в різні боки.

Олена трохи подумала — і присіла поруч на лінолеум. — Не підеш до бабусі… А чому так, синку?

Сашко скривився.

Певний час Олена думала, що він взагалі не відповість. Вона, звісно, багато чого про підлітків читала — коли своє власне росте, мимоволі стаєш трохи психологом, аби зрозуміти, що там коїться в тій малій голівці.

Усілякими активними справами та чоловічими розмовами з сином займався Микита, а от тонкі ситуації, де потрібна делікатність, завжди діставалися Олені. І зараз вона відчувала: справа саме така — тонка й крихка.

Бо, по-перше, настрій у хлопця на нулі, а по-друге — бабуся.

Сашкові скоро чотирнадцять. Минулого року він якось різко пішов у ріст, витягнувся, став на голову вищий за маму. А разом із ростом прийшла й гормональна буря.

Перепади настрою — то ще квіточки; Сашкові то хотілося з реготом гасати з друзями по футбольному полю, то закритися в кімнаті, залізти під ковдру й просто лежати, дивлячись у стіну.

Останній місяць почалися проблеми з пам’яттю.

— Мамо, я сам у шоці, — казав Сашко. — Нам учитель щось розповідає, і поки він доказує фразу, я вже забуваю, про що була перша частина!

А навантаження ж серйозне — сьомий клас, «лафа закінчилася», як каже батько. Обсяг матеріалу виріс у рази. Особливо з математикою стало сутужно. Саме тому Сашко й ходив до бабусі.

Ірина Василівна сорок років відтрубила в школі вчителькою математики. Вийшла на пенсію, але справу не покинула: стала репетитором. І репетитором, треба сказати, чудовим — до неї везли «складних» дітей з усього міста.

З онука вона, звісно, грошей не брала, займалася з ним тричі на тиждень «з любові».

Олена помітила, що останнім часом Сашко повертався від неї геть засмучений, але не могла второпати, що не так. Аж ось він нарешті видихнув:

— Розумієш, ма… Вона ніби й нормальна. І я її люблю. Коли в мене щось виходить, вона хвалить. Трошки, але хвалить. А як не виходить, одразу каже: «Ти що, дурний?». І весь час пророкує, що я двірником буду працювати, якщо іспити не здам.

А ще порівнює з іншими учнями! Мовляв, он Петрик прийшов повним нулем, а тепер інтеграли лускає. А Ганнуся була як я, але взялася за розум і тепер відмінниця. А в мене в цей момент усе в голові перегоряє.

Вона злиться, каже, що знає, як краще… Я втомився. Не можу більше.

— Зрозуміло, — Олена обняла сина за плечі. — Добре, я з бабусею поговорю. Давай на тиждень перервемо заняття, сподіватимемося, вона мене почує.

Зі свекрухою в Олени були специфічні стосунки. Ніби й непогані, але… такий собі насторожений нейтралітет. На самому початку Микита швидко й чітко поставив маму на місце, коли та спробувала вчити невістку господарству.

— Олена сама вирішує, як виглядає наша квартира і що ми їмо, — сказав він тоді Ірині Василівні. — Ти живеш у себе, ми до тебе не ліземо. Свекруха тоді надулася й три тижні не озивалася, але згодом відійшла.

Олені подобалася в Ірині Василівні цілеспрямованість і професіоналізм, але зовсім не подобався її чорно-білий погляд на світ. Для свекрухи не існувало напівтонів.

Олена ж усе життя знала: у «сірій зоні» людина перебуває значно частіше. Про це вона й Сашкові казала:

— Я не вимагаю від тебе бути відмінником. Мені хочеться, щоб ти був щасливим і знайшов справу до душі.

Свекрусі Олена зателефонувала того ж вечора.

— Ірино Василівно, доброго вечора… Сашко найближчий тиждень до вас не прийде.

— Вітаю, Олено. Це ще чому раптом?

— Йому зараз складно, знаєте, підлітковий вік, перебудова організму… — почала була Олена, але свекруха перебила: — Та лінь це звичайна, от і все! Він просто не старається! Розбираємо приклад за шостий клас, найпростіший — а він нічого не пам’ятає! Жах!

«Жах» — то було улюблене слово Ірини Василівни.

— Це не лінь, — твердо відказала Олена. За свою дитину вона могла й зуби показати. — Сашко сам переживає, що в нього не виходить. Тому давайте наступного тижня він відпочине, набереться сил.

— Сил на комп’ютерні ігри в нього вистачає!

— А потім, — продовжувала Олена, — ми повернемося до занять, але тільки раз на тиждень. Оцінки в нього пристойні, тож не варто заганяти дитину туди, куди вона зараз зайти не може.

— Ну-ну, — хмикнула свекруха. — Ви з Микитою просто потураєте його байдикуванню!

— Не всім бути надлюдьми, — відчуваючи, як закипає, промовила Олена.

Сваритися остаточно вона не хотіла, тому швидко згорнула розмову. Увечері все розповіла чоловікові.

— Мама в своєму репертуарі, — зітхнув Микита. — Зробимо так: щоб її не ображати, нехай лишається те одне заняття. А Сашкові ми тихенько наймемо іншого репетитора. Мамі ні пари з вуст, бо це буде смертельна образа! Але я думаю, за якийсь час йому стане легше. Пам’ятаю себе в його віці…

— Як ти взагалі вижив? — усміхнулася Олена.

— Ну, батько мене захищав. Теж її осаджував, коли вона хотіла мене знаннями з ранку до ночі годувати. Справимося, Оленко. Люди не міняються, але ми можемо змінити обставини.

Так і зробили. Знайшли спокійного репетитора, з яким Сашко займався раз на тиждень, і ще раз — ходив до бабусі. Зі сторонньою людиною хлопцеві виявилося значно легше.

Той репетитор не кричав, не соромив і не пророкував кар’єру двірника, якщо Сашко не розумів тему з першого разу. Без постійного стресу Сашко почав краще запам’ятовувати матеріал і робити менше помилок.

Ірина Василівна, звісно, вважала це своєю особистою перемогою.

— А я казала, що з ним просто треба суворіше! — повчала вона. Ніхто її не переконував. Репетитор, з яким Сашко відзаймався три місяці, так і залишився маленькою сімейною таємницею. З бабусею хлопець займатися не припинив, щоправда, тепер їй більше не дозволяли тиснути на нього та ображати.

— Не всім бути геніями, — нагадувала Олена свекрусі. Та зітхала, але погоджувалася. Врешті-решт, у родині запанував довгоочікуваний спокій.

Іноді найближчі люди в прагненні дати нам «найкраще» забувають про те, що найважливіше — це просто підтримка та віра в наші сили.

А як ви вважаєте, чи виправдана така «маленька брехня» заради спокою в сім’ї та здоров’я дитини, чи чесність у стосунках із батьками має бути понад усе?

Можливо, і у вашому житті були випадки, коли доводилося шукати обхідні шляхи заради миру з рідними?