— Що? Бабуся, ти на годинник дивилася? Дві години ночі! — Але ти ж на роботі, любий. На дзвінок відповів. А я турбуюся. У мене на картці велика сума грошей…

Для Варвари Семенівни день розпочався невдало. Зі солодкого сну її вирвав телефонний дзвінок. Приємний чоловічий голос на іншому кінці дроту повідомив:

— Я є співробітником “Приватбанку” Ви подали заявку на кредит.

Жодної заявки жінка не подавала, а подібні дзвінки отримувала регулярно і з різних “банків”. Але не о 7:30 ранку!

Навіть якщо ти шахрай, будь людиною, дай поспати! Варварі Семенівні хотілося сказати багато чого, вона навіть почала говорити, але вставні щелепи все ще плавали у склянці з водою, тож дикція була нечіткою.

Чітко вийшла лише фраза:

— Гори в пеклі!

Нею пенсіонерка й обмежилася та дала відбій. Вона спробувала заснути, але не вийшло!

Зляканий дзвінком Морфей повертатися не побажав. У нього з Варварою Семенівною останнім часом стосунки були складними.

Поки жінка працювала, все було гаразд. О сьомій ранку дзвонив будильник, Варвара Семенівна, чортихаючись, вставала, збиралася на роботу і йшла на автобусну зупинку.

Потім їхала у переповненому автобусі 40 хвилин до рідної контори, далі розпочинався робочий день. Після його закінчення ці ж 40 хвилин до дому, магазин, кухня, вечеря.

А потім телевізор. Звичайно, Варвара Семенівна знала, що розумні та успішні люди читають книги, а не успішні та дурні дивляться телевізор.

Але на розумні книги, які вимагають осмислення, сили вже не залишалося.
Чи то справа телевізор!

Увімкнув о 19:00 і дивись, як чергову добру і працьовиту дівчину кинув з дитиною негідник. Але світ не без добрих людей!

До останньої серії він розорявся, його всі кидали, а її, горду, гарну, успішну покохав красень-чоловік! Варвара Семенівна навіть зродилася з героїнями серіалів. Тим більше, що актриси були одні й ті самі.

Сьогодні ця худа блондинка-співачка, завтра-робоча на фабриці, післязавтра-модельєр. А ось та, невисока чорнява дівчина, в минулому серіалі була художницею, а в новому вже адвокат.

І в обох жести, міміка, інтонації в кожному серіалі одні й самі. Просто знайомі люди, майже рідні.

Серіали закінчувалися о 23:00. Все! Можна митися, чистити зуби та спати.

І краще не затримуватися, бо о сьомій годині задзвонить будильник. Варто було донести голову до подушки, і Варвара Семенівна провалювалась у міцний сон без сновидінь.

Перше, що зробила жінка, вийшовши на пенсію, відключила будильник. Поспішати було нікуди.

Тепер Варвара Семенівна вставала о 9, 10, 11 годині, але й засинала іноді тільки під ранок. Сон її був чуйний і прокидалася вона від дрібниць. І вже більше не засинала.

Саме так і сталося цього ранку. Жінка заснула о 5:00, а дзвінок розбудив її о 7:30.

Весь день Варвара Семенівна почувала себе розбитою, гнівалася на дрібниці, все валилося в неї з рук. О 23:00 жінка лягла спати. Сон не йшов.

Намагалася заснути три години, Варвара Семенівна, рішуче ввімкнула світло і взяла телефон. То який там входить о 7:30? Жінка набрала номер і сказала старечим шамкаючим голосом:

— Любчику, ти мені сьогодні вранці дзвонив…

— Що? Бабуся, ти на годинник дивилася? Дві години ночі!

— Але ти ж на роботі, любий. На дзвінок відповів. А я турбуюся. У мене на картці велика сума грошей…

Голос у трубці став приємним і чоловік запитав:
— Яка саме?
— Ну, ви ж банк, самі знаєте.

— Я не маю поблизу документів.
— А я не можу говорити! Раптом ти шахрай? Я скажу, і втрачу грошей. Звідки мені знати?

— Ні-ні, що ви! Я — співробітник банку.

— Тоді скажи, де знаходиться ваш офіс?

— На проспекті Лесі Українки.

“Ну звичайно. У якому місті немає проспекту Лесі Українки? Як правило, це центральна вулиця та офіс банку по будь-якому є. У нашому місті навіть два” — подумала Варвара Семенівна, але вголос сказала:

— Правильно.
— Ну, ось бачите. То яка у вас сума на картці?

— Один мільйон.
— І Ви хочете захистити свої заощадження?

— Звичайно, хочу!
— Для цього мені треба знати номер картки.

— Зараз скажу… Ой, здається, у мене гроші на телефоні скінчилися. Завтра вранці передзвоню.

— Так покладіть з картки!
— Не вмію, любий. Вранці внучку попрошу…

Варвара Семенівна натиснула на відбій. За хвилину телефон брязнув. Співрозмовник поклав на нього 100 гривень. Телефон задзвонив.

— То який номер?
— Який номер? Куди ви дзвоните, юначе? — Варвара Семенівна більше не шамкала і була сповнена подиву.

— Номер картки який? Банківській?

— На мою думку, ви шахрай. Я негайно дзвоню до поліції.

У трубці пролунали короткі гудки.
“Один-один, — подумала Варвара Семенівна. — А ось тепер ти спробуй, засни”.

Жінка поклала голову на подушку і поринула у міцний сон без сновидінь.