– Що поїсти? Знову нічого путнього не приготувала? Що ти робиш цілими днями вдома

– Що поїсти? Знову нічого путнього не приготувала? Що ти робиш цілими днями вдома?

Докори та невдоволення від свого чоловіка Ольга чула щодня. То не допрасувала сорочки, то не встежила, що хліб вдома закінчився, а то й зовсім була винна у нестачі грошей у сімейній скарбничці.

Здавалося, він і забув зовсім, що вона народила йому двох дітей, що зараз у декреті і фізично не може покинути все та вийти на роботу.

Іноді вона починала виправдовуватися, мовляв, зате і в магазин встигли з сином зайти, і смачний борщ приготувала, і поли намила, але він ніби не чув цих слів, а знаходив нові й нові причини причепитися, залишити її винною.

Часто, засинаючи, Ольга захлиналася в сльозах, їй було дуже прикро, що її коханий чоловік, ще недавно милий і такий благородний Олексій перетворився на домашнього монстра.

Він звинувачував її в тому, в чому просто не можна звинувачувати матір з немовлям на руках – що вона не приносить дохід у сім’ю і йому доводиться себе у всьому утискати і терпіти безгрошів’я. Мама Ольги часто телефоном чула заплаканий голос дочки чи слова розпачу.

Сину ще не було й півтора року, а молодій мамі вже було дуже соромно, що вона засиділася з ним. Звичайно, сором цей був нав’язаний її чоловіком. Якось мама Ольги запропонувала дочці:

– Олю, якщо така у вас важка ситуація, і Олексій не заспокоїться і не відчепиться від тебе, давай я допоможу? Я виробила стаж, можу дозволити собі піти на пенсію та посидіти з Данилом, – запропонувала мама та продовжила:

– Сили є, все буде гаразд. А ти йди працюй. І тобі легше буде, хоч кудись із дому йти будеш виходити.

– Мам, та ти що? Хіба тобі хочеться? Данило у нас такий жвавий, за ним не виженеш! Я сама так втомлююся, увечері, коли його укладаю і сама валюсь з ніг, засинаю напівсидячи з ним. А в тебе ще вік.

– Послухай, доню, якщо я запропонувала, то все добре обдумала. Впораюся, не сумнівайся і не переживай.

Увечері Ольга зважилася на розмову з чоловіком та розповіла йому про пропозицію мами. Він демонстративно зрадів, ніби давно чекав саме на це рішення. А наприкінці заявив:

– Іди працюй, отримуй свої копійки, хоч трохи допоможеш сім’ю тягнути, бо я вже один не впораюся.

Дійсно, до декрету Ольга працювала в судовій системі, що звучить дуже напрочуд, але насправді зарплата її не дотягувала навіть до середнього рівня. Це бентежило її вже давно, але робота подобалася, тому міняти її не хотіла. Та й підвищити зарплатню весь час обіцяли.

– Тепер він дорікатиме мені ще й зарплатою, сміятиметься в дні зарплати над сумами, які поповнюватимуть наш бюджет, – думки про це не давали спокій Ользі. Треба щось думати.

І вона навсправжки зайнялася пошуком нової роботи. Обдзвонювання близьких подруг практично не дало результату: в організаціях, де вони працювали, кадри не були потрібні.

Але від однієї з них вона дізналася, що в обласних структурах влада платить набагато більше, ніж у місцевих, єдиний мінус – потрібно пройти серйозний конкурс, скласти справжній іспит за всіма законами та правилами, з якими має працювати.

І Ольга наважилася. Вона пошукала вакансії та обрала найближчий конкурс. Дізнавшись у подруги, що на цих конкурсах запитують і що потрібно вивчити, вона взялася за справу.

Чоловіку про своє рішення вона вирішила не говорити, боялася, що своїми шпильками він в черговий раз знецінить її старання, виключить шанси на перемогу і вона здасться, не спробувавши.

Конкурс проходив у кілька етапів. Спочатку був тест на знання законодавства – його Ольга пройшла бездоганно, ночі без сну не минули даремно.

Потім мав бути тест на комп’ютерну грамотність. З ним було складніше. Ольга завжди зверталася до чоловіка, якщо не могла вирішити проблему програми, що зависла, або не знала, як відкрити потрібний файл.

Однак, мінімальний поріг вона все ж таки переступила, а значить попереду чекає найголовніше – співбесіда з керівництвом, від якої залежало, візьмуть її на нову роботу чи ні.

У день співбесіди хвилювання охопило її. Вона не могла думати ні про що, все плуталося, руки й ноги тремтіли. На конкурс прийшло кілька десятків людей. І всі такі важливі, у строгих костюмах.

«І це на три оголошені посади. Господи, я не маю шансів», – думала Ольга, стоячи біля вікна і чекаючи виклику в залу для розмови.

– А ви з якого департамента? – запитала її невисока мила дівчина, явно теж учасниця конкурсу.

– Я? Ні з якого. Я сама по собі, – невпевнено відповіла Ольга, – Ви прийшли просто з вулиці на конкурс? І за вас ніхто навіть слова не замовив?

– Так, саме так, – усміхнувшись, відповіла Ольга. – А що, так хіба не можна?

– Та ні, звичайно ж! Просто сенс ваших старань, якщо у вас немає жодного шансу? Ті, хто обійме ці посади, давно визначено. А ми ось проходимо процедуру, щоб у кадровий резерв потрапити, – дівчина показала жестом на пару осіб жіночої статі, що стояли неподалік.

Ольга зрозуміла, що все, що вона робила до цього – ці безсонні ночі, ці закони та постанови, які снилися їй у той недовгий годинник, що вона переставала готуватися – все було дарма, і ніхто її тут не чекає.

І надія довести чоловікові, що вона чогось варта і досягла найпрестижнішого місця роботи з великою зарплатнею, танула на очах.

«Та хто вони такі, ці люди, які сидять у комісії, подивитись їм у вічі, та й плюнути в їхній бік», – такі думки крутилися в голові Ольги. І тут вона чує своє прізвище.

Начебто всі сили Всесвіту підтримали її на той момент. Вона йшла в зал настільки впевненою ходою, що, здавалося, якби двері перед нею були зачинені, вона не побоялася б штовхнути їх ногою, щоб увійти.

Комісія складалася із дев’яти осіб. Усі з розумними обличчями навперебій ставили запитання. Хтось намагався завалити та перевіряв пізнання законодавства, хтось цікавився особистим життям та можливістю поєднувати нелегку державну службу та двох дітей.

На будь-які питання вона відповідала впевнено і зухвало, начебто це вона їх приймала на роботу і демонструвала, якого рівня майстерність потрібна від співробітника. Раптом один рожевощокий чоловік років сорока несподівано запитав:

– Ольго, а скільки б ви хотіли отримувати? Який рівень зарплати вас би влаштував?

І тут вона теж не загубилася:

– Думаю, тисяч двадцять п’ять для початку мені було б достатньо, – впевнено відповіла вона йому.

Чоловік записав собі щось у блокнот і продовжив спостерігати за тим, як вона справлялася з усіма незручними, іноді дивними питаннями, які майже завжди вимагали чіткої розгорнутої відповіді. Коли вона вийшла із зали, у натовпі пролунало:

– Її не було майже годину, що там із нею робили? Невже й нас так довго мучитимуть?

Ольга не стала затримуватись тут більше ні на хвилину. Вона йшла з цієї величної будівлі, впевнена, що тут вона більше не з’явиться.
Чоловік не знав, де вона була. Це був лише її день, і лише її невдача.

***

На годиннику було три хвилини на десяту, коли, догодовуючи сина ранковою кашею, Ольга відповіла на дзвінок з незнайомого номера.

– Пані Ольга, вітаю! Ви учора були на конкурсі. Єгор Андрійович хотів би зустрітися з вами особисто. Сьогодні у другій половині дня вам було б зручно?

– Так, звичайно, – Ольга, яка нічого не розуміє, вже записувала номер кабінету та ім’я свого майбутнього роботодавця.

Вийшло! Голова паморочилася від несподіваного щастя та передчуття чогось нового та світлого у її житті. Вона побігла мити голову і дзвонити мамі, щоб домовитися щодо Данила.

***
– Отже, ви хотіли б змінити роботу, Ольго, – чоловікові явно подобалося спілкування з жінками. Він отримував задоволення від кожної фрази і не поспішав із розмовою.

Ольга виглядала блискуче – струнка, з кирпатим носом і сміливими завитками на волоссі. Макіяж був скромний, але він підкреслював всі її переваги – розумний глибокий погляд, худорляве обличчя з вираженими вилицями, чуттєві губи.

Рум’янець був фінальним акордом у її образі, хоча наполегливість і непідробний інтерес обличчя протилежної статі і так вганяли її в фарбу. Вона давно не відчувала такого бурхливого інтересу до своєї персони і вже зневірилася в собі.

Але діалог із керівником такого високого рангу струснув її, повернув у правильне русло. Вона – розумна та приваблива жінка, перед якою відчинені всі двері, і лише їй вирішувати, до якої саме увійти.

Ольга провела у кабінеті Єгора Андрійовича понад дві години. Розмова була цікава і зовсім не про роботу. Здавалося, він хотів дізнатися про неї все, паралельно розповідаючи про себе, про свої досягнення та заслуги.

– Ольга, а ви ж заміжня. Принаймні, в анкеті так написано. Чому не носите обручки?

– Вона мені стала завеликою, боюся загубити, – не розгубилася Ольга і грайливо усміхнулася своєму опонентові. Так, вона працюватиме тут!

Додому вона просто летіла на крилах щастя, ноги не торкалися асфальту. Дорогою вона забігла на старе місце роботи і подала заяву про звільнення.

І їй навіть пообіцяли, що звільнять максимально швидко. Увечері, коли чоловік прийшов додому з роботи, він зазвичай почав задирати Ольгу:

– Ну що, коли ти вже виходиш на роботу, коли приноситимеш свої копійки?

– Я звільнилася, – впевнено заявила Ольга.

– У сенсі? Ти що, божевільна?

– Я працюватиму в державній адміністрації. Сподіваюся, ти радий за мене?

Чоловік зненацька замовк. Могло здатися, що він навіть засмутився, що у дружини так вдало все склалося. Можливо, тепер у нього не буде приводів посміюватись і чіплятися.

Можливо, вона складе конкуренцію йому і за професійним успіхом, і за рівнем зарплати. Але Ользі було байдуже. Вона відчувала справжню ейфорію від своєї перемоги.

За кілька днів Ольга вже вийшла на нове місце. Новий колектив, нові завдання, нове життя. Все це купою закрутило Ольгу в одну мить.

Єгор Андрійович був найголовнішим із низки її керівників, але вона була спокійна при звуку його імені. З ним вона точно домовиться, якщо треба.

А він, своєю чергою, не забував про співробітницю, яку прийняв на роботу зовсім недавно. Він викликав її до кабінету з кожного можливого приводу.

Але Ольга розуміла, вона подобається йому, він жадав спілкування з нею, розпливався в усмішці, коли бачив її, проходячи коридором. Йому подобалася присутність цієї жінки у його робочих буднях. А вона купалася в його увазі і потихеньку виростала із зашуганої дівчини в впевнену левицю.

Він почав їй писати. Писати багато і часто, намагаючись впровадитися в її життя якомога глибше, щоб відчувати кожну думку, знати кожен рух.

Працювати було неможливо. Він займав її час. Іноді інші співробітники щось питали у Ольги, а на її обличчі завжди горів загадковий рум’янець, і вона з усім своїм розумним виглядом відповідала щось не зовсім зрозуміле, але обіцяла все уточнити.

Рівень напруги зростав з кожним днем. Відвертість листів це підігрівала. Це просто не могло далі так продовжуватись. Але після роботи Ольга, як і раніше, бігла додому до своїх дітей та чоловіка.

І Єгор Андрійович пішов у наступ. У чергову зустріч у кабінеті він запропонував Ользі вийти за межі робочих буднів та побачитись у неформальній обстановці.

– Я дуже хочу з тобою побути наодинці, але ресторан не те місце. Ну ти ж розумієш, я людина при посаді, та ще й одружений. Мене багато хто знає, нас можуть побачити, і будуть плітки та інші неприємності. Вони вдарять не тільки по мені, мені вони не страшні. Але ти ще зовсім зелений співробітник, тобі ці скандали та інтриги навіщо? Давай придумаємо щось інше.

– Ні, щось інше не піде, – відповіла Ольга, розуміючи, на що він натякає. – Я теж заміжня, але посидіти з чоловіком у ресторані можу собі дозволити. А якщо ти мене соромишся, то ти – не моя історія.

Не ставши навіть слухати відповідь свого боса на її різкий випад, Ольга демонстративно вийшла з кабінету, наголосивши на граційній ході і гучному цоканні підборів. Цей прийом вона майже забула у шлюбі, але в юності він часто був містком для виконання чоловіком будь-якого її бажання.

І справді, результат не забарився. Її зітхач зміг стримати себе рівно до наступного ранку.

“Я не можу так. Що ти зі мною робиш? Всі думки зайняті лише тобою! Відповідай мені. Ресторан значить ресторан”. Смс такого змісту посипалися на її телефон.

Їй подобався цей чоловік. Але ще більше їй подобалося, що вона зводить його з розуму. Їй була потрібна ця терапія, як повітря. Вона повертала її до життя, давала цей необхідний кисень.

Того дня вона лише написала йому: Я подумаю. І давай трохи попрацюємо, бо мене скоро звільнять за невиконання посадових обов’язків.

– Я не дозволю цього зробити. А крім мене це ніхто зробити не зможе, повір. Призначай день, з мене найкраще місце у місті.

Вона не відповіла йому. Але свого досягла. Окрилена своїми успіхами на любовній ниві, вона перестала думати про наслідки, щось приховувати, і вдома часто залишала телефон на найвиднішому місці.

Чоловікові до неї немає справи, він останнім часом якось поринув у себе: начебто не дошкуляв її своїми докорами, але й не радів її успіхам. Так, просто був десь поряд.

Цього вечора вона була захоплена виробами зі старшою дочкою. Аж раптом з іншої кімнати з розлюченим виглядом і червоним обличчям вбіг її чоловік.

– Що це таке? – у його очах була небачена лють, а в руках її телефон.

Вона побачила, що на екрані було відкрито листування чату з Єгором Андрійовичем. Так, вона була настільки впевнена в байдужості чоловіка, що не видаляла ці повідомлення.

А іноді перечитуючи їх, ловила себе на думці, що їй це приносить задоволення. Пароль на телефоні Ольги був, але був настільки простим і очевидним, що його знали навіть діти.

У той момент перед очима жінки промайнуло все, що було в них із чоловіком протягом життя. А було, справді, багато хорошого. Як вони подорожували різними місцями, як раділи народженню донечки, чекали сина, як разом вирішували проблеми та шукали виходи з найскладніших ситуацій, як раділи вихідним дням та можливості погуляти за ручку по набережній. Багато чого.

Вона знала, чоловік не пробачить зради. У родині його батьків, бабусь та дідусів зрад не було. І він був упевнений, що у його сім’ї їх також не буде.

Але ж зради й не було. Так, флірт. Це розуміла лише вона. Але як йому пояснити? Як довести, що вона не винна перед ним?

Ольга знову повернулася в стан тієї розгубленої дівчини, яка вічно виправдовується. Вона не знала, що буде далі, але, дивлячись в очі чоловіка, розуміла, що нічого доброго. Олексій кинув телефон дружини на диван і лише запитав:

– Чому, Олю?

Не чекаючи відповіді, він швидко одягнувся і стрімко вийшов із квартири, голосно грюкнувши вхідними дверима.

“Він більше не прийде”, – ця думка блискавкою промайнула в її голові, і в одну мить усередині стало нестерпно порожньо і тужливо. А може, все ж таки вона була не права, коли думала, що байдужа йому?

Вночі вона не могла заснути і ближче до світанку почула шум у замковій свердловині. Іде. Вона схопилася з ліжка, поспіхом накинула халат і, трохи поправивши зачіску, вийшла його зустрічати.

Він увійшов спокійний, неквапом роззувся і попрямував до неї.

– Поговоримо? – сказав Олексій і взяв Ольгу за руку.

Вона покірно кивнула, і вони пройшли до кімнати.

– Я зрозумів, я був неправий стосовно тебе. Це я припустив таке, що ти пішла шукати уваги іншого чоловіка. Вибач мені. І давай почнемо все від початку. Я хочу бути з тобою. Я тільки зараз зрозумів, що можу втратити тебе. Я зрозумів, що кохаю тебе більше за життя.

Ольга, яка звикла до чоловіка, який практично ніколи не виражав своїх почуттів, була вражена цими єдино вірними словами, які зміг знайти її коханий чоловік. Вона кинулася йому на шию і заплакала. Хвилину тому вона думала, що втратила чоловіка і зруйнувала сім’ю, але зараз вона відчувала абсолютне щастя, і її серце забилося з новою силою.

***
Наступного дня Ольга прийшла на роботу раніше, ніж звичайно, і відразу зайшла до боса.

– Єгоре Андрійовичу, доброго ранку. Хотіла сказати вам: усе, що було між нами, – помилка. Я прошу дати мені спокій і бачити в мені тільки відповідального працівника. Обіцяю, ніхто не дізнається про те, що було, і я до вас ставитимуся з глибокою повагою. Я зрозуміла, що кохаю свого чоловіка, дорожу своєю сім’єю і не хочу наражати на небезпеку найдорожче, що є в мене. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.

– Доброго ранку, Ольга. Я тебе почув. Нехай буде так. Сьогодні потрібно підготувати звіт до завтрашньої наради, постарайся до обіду зробити, щоб я встиг перевірити та внести свої корективи.

Він подивився на неї так глибоко і чуттєво, що у будь-якої іншої жінки серце пішло б у п’яти. Але в серці Ольги це вже не озвалося. Вона більше не хоче грати в такі небезпечні ігри, адже програш дуже дорогий.