Що ти до Віті чіпляєшся, мамо, він же справою займався? Ну так, пил цементний, клей пахне, то пішла б погуляла, з подругами поспілкувалася. – З якими подругами, Любо? Вже мого віку всі віддали Богу душу давно, остання була Галина Іванівна. Так узимку теж відійшла у вічність, хоч і молодша за мене була

Віктор, ледь стримуючи роздратування, повільно розмішував у відерці термосуміш. За стіною його теща Ірина Олександрівна відпочивала після обіду, невдоволено покректуючи. Дзвінок мобільника перервав його думки та процес змішування – дружина телефонувала з роботи.

Віктор місяць тому пішов на пенсію і робив ремонт на дачі, ось піч вирішив полагодити.

– Вітю, ну як там у вас справи, як мама?

– Нормально твоя мама, після обіду відпочиває, – як Віктор не старався, але Люба по голосу одразу вловила: – Вітю, ви що, посварилися? Слухай, я, звісно, розумію, але в мами вік, ти вже якось стримуйся!

– Любо, ну як стримуйся, пічку ж треба полагодити, а вона мені – Вітю, ти спеціально це затіяв, коли я відпочиваю? Чим це смердить так отруйно? Ніби я її отруїти вирішив, а я ж для всіх стараюся! Похолодає, так вона перша попросить – Вітюшо, протопи пічку! Ось і треба щілини замазати, а вона невдоволена.

– Та знаю я, як мама може висловитися, тим паче тепер, з віком, ти тримайся, я сьогодні після роботи приїду.

Взагалі у Віктора з тещею нормальні стосунки, її є за що поважати – головним агрономом була в колгоспі. Багато чого в житті бачила. Та й зараз їй уже під дев’яносто, а вона і приготувати щось може, і себе доглядати не лінується.

А сьогодні як лягла після обіду, так і не встає, все якусь надуману свою образу плекає. Віктор вже й піч підмазав, дверцята топки й заслінку поправив, а теща його Ірина Олександрівна все лежить, навіть дивно! Зазирнув до її кімнати, пересилив себе.

– Як у вас справи, Ірино Олександрівно?

А вона до стінки відвернулася: – Добре, Вітенько, дякую за турботу!

Увечері Люба одразу до мами в кімнату.

– Мамо, що сталося, ти ж себе нормально почувала? Що ти до Віті чіпляєшся, він же справою займався? Ну так, пил цементний, клей пахне, то пішла б погуляла, з подругами поспілкувалася.

Ірина Олександрівна, крекчучи, розвернулася, обличчя жалюгідне, засмучене.

– З якими подругами, Любо? Вже мого віку всі віддали Богу душу давно, остання була Галина Іванівна. Так узимку теж відійшла у вічність, хоч і молодша за мене була. Мені б до лікаря, Любо, недобре мені щось!

– Мамо, ну ти ж не хочеш сказати, що від цієї суміші вогнетривкої тобі погано? Що в тебе болить? – розпитувала її Люба, особливо не вірячи, що мамі недобре.

Мама завжди на ногах, при ділі, товариська, та й зі здоров’ям у неї все непогано, лікарі кажуть – серце таке, що всіх нас переживе.

– Я тобі кажу – до лікаря мені треба, Любо! Не була я давно, все в мене болить, ви що, матір до лікаря звозити не можете, ось значить до чого дійшло? – обурилася Ірина Олександрівна.

І Люба зрозуміла, що, мабуть, і справді треба їхати.

Вранці поїхали до місцевої поліклініки при районній лікарні, благо недалеко.

Ірина Олександрівна майже всю дорогу мовчала. Сиділа на задньому сидінні й міцно тримала двома руками свою палицю.

До будівлі поліклініки Люба вела маму попід руку, так невпевнено вона ступала, що у Люби раптом промайнуло – невже і справді?

Та ні, мама до ста років проживе, хіба з нею може щось трапитися? Вона ж у нас міцна!

Хвилювання Люби досягло апогею, коли дільничний лікар Леонід Іванович довго слухав маму, міряв тиск, пульс і температуру. І, похитуючи головою, похмуро примовляв:

– Ось тааак, значить, ну, ну, ось адже як! А на що ви скаржитеся, дорога Ірино Олександрівно? – запитав, піднявши густі, чорні із сивиною брови Леонід Іванович.

– На все, докторе! Все болить!

– А точніше, що саме? – Леонід Іванович примружився, дивлячись на пацієнтку.

– Ось, наприклад, ноги, – раптом несподівано охоче почала Ірина Олександрівна. – З ними ж треба щось робити, що далі то буде?

– Коли далі? Ви ж на своїх ногах прийшли, ну болять вони у вас, ви їх мажете, чим прописано, так у всіх болять! Вам скільки років? – Леонід Іванович розгорнув карту, а Ірина Олександрівна порожевіла і зніяковіло опустила очі в підлогу.

– Та вам вісімдесят вісім, я двічі перечитав і очам своїм не повірив! – здивувався Леонід Іванович, а Ірина Олександрівна при цьому ще більше порожевіла.

– А ви чудово виглядаєте, судини ніг у вас нарікань не викликають, та ви, Ірино Олександрівно, ще ого-го! Серце у вас добре, тиск у нормі, в легенях хрипів немає. Голова майже ніколи не болить, кажете? Вчора боліла, але швидко минула? Так ви цілком здорова, міцна ще жінка!

Від цих слів Ірина Олександрівна й зовсім розцвіла, вона підняла свої кисті рук і кокетливо показала Леоніду Івановичу:

– А ось що з пальцями, ви тільки подивіться, докторе, це ж артрит!

Леонід Іванович почервонів і поклав свої руки на стіл:

– Та в мене в мої п’ятдесят шість пальці більше покручені, ніж у вас, голубонько Ірино Олександрівно! І сумувати вам нема про що!

Потім він до Люби обернувся.

– А вас я вітаю, у вас, мабуть, чудова генетика, а у вашої мами все чудово. У мене ще є пацієнти, а вам я раджу поспішити, автобуси тут рідко ходять, он біля лікарні стоїть, чекає пасажирів – ви встигнете.

Ірина Олександрівна гордо підняла голову.

– Мене, докторе, зять привіз на машині, чекає нас біля входу.

– Ах у вас ще й зять такий турботливий? Нуууу, Ірино Олександрівно, я вам скажу, та ви найщасливіша жінка, вам ще жити та радіти! Ну а якщо що – ласкаво прошу, завжди радий допомогти! – і Леонід Іванович добродушно посміхнувся.

Несподіване прозріння

На зворотному шляху Ірина Олександрівна була в чудовому настрої. Адже в саду розпустилися її улюблені бордові троянди. Та й яблука скоро поспіють, ах, як же все добре.

Вона не сама, у неї прекрасний зять, дочка Любочка – диво, та й сусідка Валя, хоч і набагато молодша, але завжди з радістю з нею спілкується.

Це їй, мабуть, здалося, що вона всім заважає і від цього в неї був розпач, що вона нікому не потрібна і життя закінчилося. Ні, все не так, це була примха, навіть соромно, але зізнаватися вона не буде. У її віці трохи похандрити можна, важко усвідомлювати, що скоро дев’яносто стукне.

Ах, ну який же чудовий лікар цей Леонід Іванович!

Якщо їй знову стане сумно й самотньо і здасться, що в неї все болить і віднімається, тільки до нього треба їхати!

Дякувати Богу, що є ще такі люди!

Вийшовши з машини, Ірина Олександрівна зябко повела плечима, подивилася на хмари, що пливли небом.

– Вітюшо, щось сьогодні прохолодно, може нам пічку протопити? Ти вже не гнівайся на мене, стару, дякую тобі, що піч полагодив і звозив до лікаря, та й за все дякую! І за те, що терпиш мене, стареньку, дякую тобі, зятю, мало в кого такі зяті є!

І Ірина Олександрівна вдихнула смачне солодке, насичене ароматами квітів повітря – поживу ще трішки!

***

Ця історія, надіслана нашою читачкою, викликає чимало роздумів про стосунки в родині, про вік та самотність.

Чи бували у вашому житті подібні ситуації, коли старші рідні так само “хандрили” і вимагали підвищеної уваги?

Як ви знаходите спільну мову з людьми похилого віку, які іноді можуть бути примхливими? Будемо раді вашим коментарям та порадам.