Що я собі вареників не наварю, чи що? — бурчав, як зазвичай, син, але із задоволенням сідав вечеряти — любив, як мати готує. До того ж Коля був уже чотири роки як удівець, тому мати й дбала про його здоров’я, і з надією розпитувала про новини

Микола після роботи часто заходив до матері, якій уже виповнилося сімдесят вісім років.

— Проходь, мій дорогий, — ласкаво запрошувала Надія Іванівна, — я вже тобі вечерю приготувала.

— Та даремно ти турбуєшся, мамо. Що я собі вареників не наварю, чи що? — бурчав, як зазвичай, син, але із задоволенням сідав вечеряти — любив, як мати готує. До того ж Коля був уже чотири роки як удівець, тому мати й дбала про його здоров’я, і з надією розпитувала про новини.

— Ти б не сумував так, Колю, — просила вона, — ти ж уже в літах, не хлопчик юний, і тужити за втратою треба гідно… Залишився сам, може, й підшукаєш собі подругу для життя?

Не можна чоловікові самому залишатися. Жінкам простіше. Ми й зварити, і дім утримувати вміємо, а мужики розкисають, того й гляди в стакан будуть заглядати…

— Та що ти, мамо, коли я пив? Ну, не вигадуй, будь ласка.

— Ось тому і жили ви добре й мирно, і вона була хорошою, і ти теж. Ось би і знову так… Я б пішла у засвіти спокійно, що ти в мене не один на білому світі залишився.

— Так донька Маринка є… Який я самотній? — знову протестував Микола.

— Еге, — махнула рукою мати, — у них своє життя, не до тебе, та й живуть в місті. Не сподівайся на доньку. А поки молодий, шукай собі супутницю життя. Так багато самотніх добрих жінок…

— Дякую, матусю, — син поклав тарілку в мийку, одразу ввімкнув воду і став мити посуд.

Такі розмови мати затівала не вперше. Миколі було вже п’ятдесят вісім років. А чим далі, тим звичка жити самому бере гору, і не захоче син ділити своє життя з кимось. А Микола вибагливий, йому догодити не просто.

Занадто хорошою господинею була його Катерина.

Але, як то кажуть, вода і камінь точить. Став і сам Микола поглядати на всі боки. Ось тільки на роботі його, на заводі, в цехах були одні чоловіки. Серед сусідів або молоді сім’ї, або пенсіонери. А ось щоб близькі вільні жінки його віку — і немає поруч нікого.

Лише коли він пішов купувати до їхнього кіоску преси газету, а він любив саме читати в паперовому варіанті новини, то звернув увагу на Лідочку, продавчиню, яка працювала тут кілька років. Їй було близько п’ятдесяти, вона була ввічливою, особливо з постійними покупцями, а таким якраз і був Микола.

— Будь ласка, Миколо Івановичу, — вона подала йому свіжий номер його газети.

— Спасибі, ви вже знаєте, що я беру. І навіть моє повне ім’я, — посміхнувся Микола, — а я вам, здається, ніколи не представлявся…

— А ви хіба не пам’ятаєте мене? Наші діти, ваша Маринка і моя Іра вчилися разом, в одному класі, — здивувалася Лідочка.

— Вибачте, не пам’ятаю вас, — вибачився Микола, — та я і до школи не ходив, усе більше дружина на зборах була, а я все на роботі… Тож нікого з батьків, та й учнів майже не пам’ятаю, на свій сором.

— Так, ваша дружина була дуже хорошою, світла їй пам’ять… — Ліда не стала більше нагадувати Миколі про горе, і почала обслуговувати інших покупців.

А йому було приємно, що Ліда знала його дружину, і доньку. Треба ж, а раніше він і не цікавився справами доньки.

Тепер, коли він приходив за покупками до кіоску, то неодмінно розмовляв із Лідою, розпитував про новини, здоров’я і навіть про її доньку, і розповідав про свою Маринку.

Так потихеньку вони стали більш знайомі, і вважалися вже приятелями. Лідочка, знаючи пристрасть Миколи до читання преси, стала давати йому журнали без грошей, на один вечір, щоб тільки прочитати акуратно і вранці занести назад до неї в кіоск.

Микола був вдячний їй за таку люб’язність, і приносив на знак вдячності шоколадки. А одного разу приніс і букет.

— За що це? — ахнула Ліда, — спасибі, ви витратилися… Але мені дуже приємно.

Микола сяяв від задоволення: бачив як вона почервоніла, вдихнула аромат хризантем і тут же поставила квіти в чайник.

— Ти змінився, синку. Настрій у тебе хороший. На роботі підвищили чи премію дали? — запитала мати того вечора.

— Бери вище, — розсміявся син, — і не те, і не інше. Нібито радість тільки в роботі чи грошах…

— Невже? — мати сіла навпроти нього, — це те, що я думаю?

— А що ж ти думаєш?

— Невже на тебе звернула увагу жінка? — уточнила Надія Іванівна.

— Отакої. Так і є.

— Так що ж ви, вже зустрічаєтеся чи ти ходиш кругом та навколо? — запитала мати прямо.

— Ну, ти скажеш… Та хіба я хлопчик, щоб на побачення її запрошувати? І потім, ми тільки другий місяць як воркуємо біля її кіоску.

— Ти не хлопчик. Тому й не тягни з побаченнями, а то жінка подумає, що не потрібна тобі, — зітхнула мати.

А Микола і сам уже наважився на пропозицію зустрічі, але коли він укотре прийшов до магазину, то кіоску на місці не виявив.

— Що таке? — здивувався він, — і куди ж його відвезли?

Люди, що виходили з магазину, розповіли йому, що кіоску тепер тут не буде. А куди його поставили — невідомо.

Микола так засмутився, що розгубився і ще деякий час стояв на порожньому місці й картав себе за неквапливість, про яку і говорила мати. І чому він раніше не взяв у Ліди номер її телефону, не провів додому? І як він знайде її тепер? І запитати ні в кого.

Надія Іванівна одразу ж зрозуміла по похмурому вигляду сина, що щось сталося.

— Вона відмовила тобі в побаченні?

— Ні. Вона просто пропала. Зникла разом зі своїм кіоском, — Микола сів на кухні на табурет і відмовився від їжі.

— Так… впізнаю твою нерішучість. Яким у юності був м’ямлею, таким і залишився. Шукай її, адже наше місто невелике. Хтось і скаже про неї, — сказала мати.

Микола все-таки повечеряв за наполяганням матері й пішов до себе. Але щойно дістався додому, як зателефонував телефон.

— Що трапилося, мамо? — запитав він, почувши в слухавці урочистий голос матері.

— Бери ручку і записуй її адресу, — суворим голосом сказала Надія Іванівна.

— Ти що? Як дізналася? Ось ти молодець! — вразився син, поспішно дістаючи блокнот і ручку.

— Будеш сопліжувати, нічого не скажу, — розсміялася мама, — все просто. Я подзвонила Маринці. І вона сказала мені адресу своєї однокласниці Ірини. І якщо вони не переїхали, то тобі пощастило.

Микола записав адресу й тут же поквапився на вулицю, до квіткового кіоску. Папірець він тримав у кулаці, боячись загубити його, хоча запам’ятав адресу напам’ять.

Коли він підійшов з квітами до під’їзду, боязкість здолала його. Він став вигадувати причину своєї раптової появи перед Лідою. Йому здавалося, що вигляд він має безглуздий, адже за роками вже практично дід…

Але підійшовши до її дверей і натиснувши на дзвінок, він затамував подих, і тут же почув за спиною дитячий голос:

— А тітки Ліди немає вдома. Вона до батьків у село поїхала допомагати копати картоплю… Тільки завтра вранці повернеться… — повідомила дівчинка років десяти.

— Ось і добре, тоді й гаразд… — з полегшенням видихнув Микола і повісив букет у пакеті на ручку Лідиних дверей.

Він ішов додому і радів своїй вигадці залишити букет. Ліда зрадіє, якщо, звісно, букет не зів’яне…

Через день він знову зібрався до неї, і вже купив тортик. Вона відчинила двері й посміхнулася.

— Ви не залишили записку, але сусідка описала вас, і я здогадалася від кого квіти. Спасибі… Ось тільки яке у нас свято? — одразу поцікавилася Ліда.

— Дійсно, свято! Тому що я знайшов вас. А то вже думав, що й не зустрінемося. Чому ви не сказали, що кіоску в нас не буде?

— Я до останнього сподівалася, що його не приберуть. Але це сталося дуже швидко. Я звільняюся і тепер тимчасово безробітна, — розповідала Ліда, вже запросивши жестом гостя до квартири.

— Ось і чудово, і в мене відпустка. Значить, ми зможемо погуляти по набережній і сходити в кафе, адже можу я вас запросити? — Микола подивився на неї з надією.

— Так, це можна. Але тільки я, користуючись своєю вимушеною свободою, вирішила швиденько зробити ремонт. Давно збиралася. Уже й шпалери куплені як два місяці, і клей, і полиці нові на кухню… — соромлячись, відповіла Ліда.

Тільки зараз Микола помітив, що в передпокої складені будматеріали, і так стало тісно, що проходити довелося в кімнату боком.

— А ось я і допоможу. Чому б нам разом не обклеїти кімнату? Так буде швидше, — запропонував він.

— А ви вмієте? Я ось навіть майстрів не наймаю, тому що не довіряю або мені не щастило на сумлінних людей, — сказала Ліда.

— Я буду дуже старатися, щоб сподобатися вам і як майстер, і як людина, — відповів Микола.

— Одне те, що ви запропонували мені допомогу, вже робить вас лицарем. Отже, я приймаю вашу допомогу, завтра і почнемо. Приносьте робочий одяг і взуття, — скомандувала Ліда.

Ремонт зблизив їх. Обидва старалися. Микола робив найважчу роботу, піднімався на драбині вгору до стелі зі шматком шпалер, а Ліда тільки намазувала стіни клеєм.

Після праці милися по черзі в душі, змиваючи трудовий бруд, переодягалися і сідали вечеряти. Розмовляли про все на світі, сміялися з своїх навичок і успіхів в обклеюванні кімнати, і не поспішали завершити ремонт…

Але за три вечори кімната була як нова.

Потім Микола пішов у відпустку. Вони двічі їздили по гриби, і по яблука в село до Лідиних батьків. Ліда виявилася відмінною охайною господинею і добре готувала.

Микола вже її неабияк кохав, і залицявся, не приховуючи серйозних намірів. Він кілька разів заговорював про них, як про пару. Але Лідочка просила не поспішати.

— Я настільки розчарувалася в шлюбі, і втомилася від ревнощів і скандалів свого колишнього чоловіка, що після розлучення вирішила більше не витрачати нерви на чоловіків. І давно живу сама… — розповідала вона, — уже й звикла до свого становища, до свободи. Але ви мені подобаєтеся, і я б хотіла мати таку людину в друзях…

— Тільки в друзях? — Микола обійняв її, а вона трохи спробувала відсторонитися, але щойно він поцілував її, то відчув кільце її рук навколо своєї шиї.

Цього вечора вони не розлучилися. Дружба їхня стала коханням. Відтоді жили вони на «два будинки», кожен у своїй квартирі. А ще й їздили в село допомогти старим батькам Лідочки.

Доньки їхні, Марина і Іра, дізнавшись таку новину про батьків, зраділи, і на святах уже великою компанією збиралися дві родини в селі не забуваючи привезти з міста на застілля і Надію Іванівну, матір Миколи.

— Ні, тобі дуже щастить із дружинами, синку, — говорила мати Колі при всіх, — напевно моїми молитвами, не інакше…

Лідочка була особливо рада, що доньки їхні стали знову зустрічатися і дружити як у дитинстві.

— Усе повертається по колу. Ось ми й знову разом, — говорили Марина і Люба, — та ще й наші діти дружать. Вважай, рідня! І хто б міг подумати? Ось життя…

— Світ тісний, дівчата. І це добре. Разом легше переносити нещастя, і радість приємніше ділити. Так і буде в нашій великій родині. І в селі веселіше… — відповідали батьки Лідочки, — приїжджайте частіше.

Іноді життя, як і ремонт, потребує терпіння і надійного плеча, щоб усе склалося якнайкраще.