— Що?! Як це ви віддали бабусю до інтернату? — не вірила своїм вухам Алла. — Аля, не кричи! Там чудові умови, за бабусею буде гарний догляд, — виправдовувалася перед дочкою Ніна Сергіївна. — Доню, мама має рацію, так буде краще для всіх. Насамперед для самої бабусі

— Що?! Як це ви віддали бабусю до інтернату? — не вірила своїм вухам Алла.

— Аля, не кричи! Там чудові умови, за бабусею буде гарний догляд, — виправдовувалася перед дочкою Ніна Сергіївна.

— Доню, мама має рацію, так буде краще для всіх. Насамперед для самої бабусі, — незворушним тоном заявив Ігор Маркович, батько Алли.

— Зараз же кажіть адресу! — зажадала Алла. Молода жінка була шокована і вкрай розчарована. Вона не очікувала від батьків такого вчинку та байдужості, хоча в глибині душі усвідомлювала, що вони завжди були завзятими егоїстами, які ставлять на перше місце свої бажання і свій комфорт…

Алла дуже любила свою бабусю Розу, яка її фактично виростила, бо батьки дівчини були надто зайняті своєю кар’єрою і не могли (а, може, й не хотіли) приділяти доньці багато уваги.

Коли Аля зʼявилася на світ, Роза Рудольфівна одразу ж звільнилася з роботи, щоб піклуватися про онучку. Ніна, невістка, не хотіла засиджуватися в декретній відпустці. Вона й дитину, по суті, не дуже прагнула.

Точніше, думала відкласти це на кілька років, і коли дізналася що при надії, її першою думкою було перервати це.

Ігор особливо не заперечував, він і сам вважав, що поки не готовий до батьківства. І, найімовірніше, Аллі не судилося б з’явитися на світ, якби Роза Рудольфівна випадково не дізналася про те, що невістка була на прийомі у жіночого лікаря.

Подруга Рози працювала медсестрою в поліклініці й, побачивши Ніну, яка сиділа в черзі до лікаря, повідомила про це Розі. Та одразу ж запідозрила недобре.

Невістка терпіти не могла ходити по лікарях, а значить, тільки щось невідкладне й важливе могло спонукати молоду жінку вирушити на прийом до гінеколога. Або серйозні проблеми зі здоров’ям, або вона чекає малятко.

У перше вірилося важко: квітуча й енергійна Ніна ніяк не була схожа на нездорову людину. Залишалося друге.

І Роза Рудольфівна прямо запитала в невістки, чи при надії та. Ніна не стала заперечувати, заявивши, що вони з Ігорем поки що не готові стати батьками.

— Не бери гріх на душу, Ніночко, — м’яко сказала Роза. — Залиш дитинку, я тобі в усьому допомагатиму.

— Ну не знаю, — засумнівалася Ніна. — У мене кар’єра йде вгору, а дитина — це ж безсонні ночі, підгузки, дитячі хвороби… Ні, не хочу я поки ставати матір’ю… Можливо, потім, років за п’ять…

— Ніночко, я ж кажу, що буду допомагати тобі, за це не переживай. І потім, а раптом будуть ускладнення, і не зможеш більше діток мати… Усе життя ж себе картатимеш за те, що не залишила дитину.

— Що ви лякаєте мене, Розо Рудольфівно! — вигукнула Ніна. — Я молода, здорова жінка, які ще ускладнення?

— Не лякаю, Ніночко, а знаю, про що кажу… І хочу застерегти тебе від невірного кроку.

Після розмови зі свекрухою Ніна задумалася, поговорила з чоловіком, і вони ухвалили рішення залишити дитину.

Роза Рудольфівна була щаслива, і коли на світ зʼявилася крихітка, майже всі турботи про неї жінка взяла на себе.

Ніна вже через місяць повернулася на роботу, а вечорами ходила в тренажерний зал і в басейн, щоб якнайшвидше скинути зайві кілограми й повернутися до колишньої фізичної форми.

Молода мати навіть не засмутилася, що швидко пропало молоко, адже тепер вона могла спокійно залишати доньку зі свекрухою, яка годувала дитину сумішшю.

Роза Рудольфівна, втім, здогадувалася, що молоко пропало не само собою: Ніна боялася зіпсувати груди і від початку не була налаштована на грудне вигодовування…

Але висловлювати свої підозри невістці Роза не стала, вона взагалі не мала звички втручатися в життя сина та його родини. Єдиний раз втрутилася, коли попросила Ніну не лишати життя дитину. Але це був особливий випадок, вона хотіла вберегти сина й невістку від помилки, яка могла стати фатальною…

Аля росла хворобливою дитиною, і Роза Рудольфівна постійно носилася з дівчинкою по лікарях, кілька разів лягала з нею в лікарню, їздила в санаторії, сама навчилася робити онучці лікувальний масаж, загартовувала її, стежила за харчуванням.

Щоліта Роза обов’язково вивозила Алю на море.

Іноді дівчинка їхала до моря з кимось із батьків, але їй самій було комфортніше з бабусею, дівчинка була до неї дуже прив’язана.

Завдяки старанням бабусі, Алла зміцніла й до десяти років стала набагато витривалішою, хворіла не частіше за інших. Дівчинка добре навчалася, ходила до музичної школи та на плавання.

Роза Рудольфівна душі в ній не чула, і Аля теж дуже любила бабусю, вважаючи її найближчою людиною.

Адже саме бабуся Роза читала їй на ніч казки, гладила животик, якщо він болів, ходила на всі її виступи в музичній школі.

Вічно зайнятим батькам було ніколи, та й звикли вони, мабуть, до того, що їхньою дитиною займається Роза Рудольфівна. Їх це цілком влаштовувало.

Алла з відзнакою закінчила школу і вступила до вишу на факультет міжнародних відносин.

А коли вона навчалася на останньому курсі, вийшла заміж за молодого перспективного викладача Дмитра, разом із яким на кілька років поїхала до іншої країни — йому запропонували там вигідний контракт.

Роза Рудольфівна важко переживала від’їзд улюбленої онучки. На той час їй було вже під вісімдесят, здоров’я дедалі частіше підводило, але вона намагалася триматися й не сумувати, радіючи, що в її дорогої онучки Аллочки все добре.

Алла дзвонила і батькам, і бабусі, сумувала і з нетерпінням чекала, коли в чоловіка закінчиться контракт, і вони зможуть повернутися на батьківщину…

Звістка про те, що мати з батьком визначили бабусю в інтернат, шокувала Аллу. Телефоном їй не було сказано про це ані слова, і сама бабуся запевняла, що в неї все нормально. Так, є хвороби, вік усе-таки, але загалом усе непогано.

Тепер Аля розуміла, що бабуся просто не хотіла її засмучувати. Роза Рудольфівна була сильною духом людиною і не любила скаржитися. До того ж, вона знала, що Аля чекає на малюка і зайві переживання онучці ні до чого.

Рішення визначити Розу Рудольфівну до інтернату Ігор та Ніна ухвалили після того, як літня жінка невдало впала, зламавши шийку стегна. Ані в сина, ані в його дружини не було бажання доглядати за нею, а коли вони почули від лікаря, що Роза Рудольфівна вже ніколи не стане на ноги, жахнулися і одразу ж зайнялися пошуком спеціалізованого медичного закладу.

— Там тобі буде краще, мамо, — запевняв Ігор. — Ми ж із Ніною не лікарі, та й часу в нас немає, сама розумієш…

— Ми будемо вас провідувати, Розо Рудольфівно, — пообіцяла Ніна, намагаючись не дивитися в очі свекрусі. Чого найбільше хотілося Ніні Сергіївні в цей момент, так це якнайшвидше відвезти матір чоловіка до інтернату, позбувшись тягаря, як вона зараз про неї думала…

— Аля… Аллочко… — слабким голосом вигукнула Роза Рудольфівна, побачивши онучку. — Дівчинко моя…

— Бабусю, чому ти мені нічого не повідомила? Ні про перелом, ні про те, що ти тут? — Алла не могла стримати сліз, побачивши улюблену бабусю. Вона лежала на ліжку, така худенька, постаріла, але така рідна… Алла притулилася до неї, а Роза Рудольфівна гладила її по волоссю і плакала. І Аля плакала…

Алла і Дмитро купили велику квартиру і одразу ж забрали бабусю з інтернату додому. Роза Рудольфівна відмовлялася, боячись обтяжити онучку, яка мала ось-ось стати матір’ю.

— Аллочко, ну навіщо вам із Дімою такий тягар? Скільки мені ще старій залишилося? І тут можу свій вік доживати, а в тебе дитинка скоро зʼявиться, і так клопотів додасться…

— Не кажи так, бабусю, — відповіла Алла, цілуючи зморшкувату руку Рози Рудольфівни, — ніякий ти не тягар, ти моя найдорожча людина. Усім, чого я досягла в житті, я завдячую тобі. Ти виростила мене, ночей не спала, дбала, коли я хворіла. Ти навчила мене не боятися труднощів, і досягати поставленої мети… Я дуже люблю тебе.

— Дякую, моя рідна. Як приємно усвідомлювати, що я виростила таку гарну, добру дівчинку…

Роза Рудольфівна прожила ще кілька років, і це, попри все, були щасливі роки.

Дмитро й Алла за допомогою гарних лікарів змогли поставити бабусю на ноги, вона почала потроху ходити, чому Ніна та Ігор, які колись винесли літній жінці «вирок», були немало здивовані.

Роза Рудольфівна була щаслива, що дочекалася правнуків, її серце раділо за Алю, якій доля подарувала зустріч із хорошою, люблячою людиною, справжнім чоловіком.

Літня жінка покинула цей світ спокійно, уві сні. Вона прожила довге життя і вміла бути вдячною за все, що це життя давало. Цьому вона навчила й Алю.

Алла не часто спілкується з батьками, хоча ті всіляко намагаються налагодити з нею стосунки, прагнуть спілкування з онуками.

Але Аля поки не може до кінця пробачити їм те, як вони вчинили з бабусею, та й особливої теплоти між нею та батьками немає, адже колись вони були надто зайняті собою і своєю кар’єрою…

А виправити помилки минулого буває дуже важко. Іноді, на жаль, зовсім неможливо…

📝 Підсумок від редакції
Ця історія — гірке й водночас світле нагадування про те, що рідними нас робить не кров, а вчинки.

Батьки Алли, які колись ледь не відмовилися від власної доньки заради кар’єри, тепер легко відмовилися від матері заради комфорту. Але їхня донька, вихована бабцею, виявилася наділеною справжньою людяністю та вдячністю.

Як каже народна мудрість: «Що посієш, те й пожнеш». Бабуся Роза посіяла любов і турботу, а Алла пожнила щасливу родину, де панує повага.

А ви вважаєте, чи варто намагатися відновити стосунки з батьками, які пожертвували вами заради власних егоїстичних бажань?