— Що значить Петрові?! — вибухнув він. — Цьому шмаркачу, який тільки й знає, що у своїй техніці копирсатися? А як же я? Я ж останні три роки за нею як за малою дитиною

— Мамо, ну що там? Дізналася? — нетерпляче запитав Михайло, нервово стискаючи в руках слухавку.

— Мишко, тут така справа… — мама запнулася, підбираючи слова. — Коротше… Бабуся залишила квартиру Петрові.

У слухавці запала тиша. Михайло не міг повірити своїм вухам.

— Що значить Петрові?! — вибухнув він. — Цьому шмаркачу, який тільки й знає, що у своїй техніці копирсатися? А як же я? Я ж останні три роки за нею як за малою дитиною…

— Мишко, я сама в шоці. Але факт залишається фактом — вона залишила заповіт на нього. Думаю, за те, що він їй якось там допомагав із комп’ютером…

— Та годі! — Михайло вдарив кулаком по столу. — Цей комп’ютерний геній один раз приїхав і полагодив їй старезний «компуктер», чи як вона там його називала, а я…

— Мишко, не кип’ятися. Може, вона просто…

— Що просто? — перебив він. — Просто вирішила мене покарати? Чи що?

Петро сидів у своїй маленькій квартирі, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Петре, це мама. Слухай, тут така справа… Бабуся залишила тобі квартиру.

— Що? Мені, квартиру? — Петро не повірив своїм вухам. — Яку ще квартиру?

— Свою. Вона залишила заповіт на тебе.

— Але чому на мене? — розгублено запитав Петро.

— Не знаю, Петрику. Вона так вирішила, мабуть, тому що ти їй допомагав дати раду з технікою. Старі люди інколи деякі речі оцінюють інакше, ніж молоді…

Петро згадав той день. Бабуся подзвонила йому в паніці — комп’ютер не вмикався. Він приїхав, покопирсався хвилин із двадцять, замінив деталь, і все запрацювало.

Звичайний дріб’язковий ремонт, який він робив сотням клієнтів. Звичайний дріб’язковий ремонт…

На похороні Михайло намагався не дивитися в бік брата. Він уперто дивився у протилежний бік. А Петро стояв осторонь, явно почуваючись ніяково.

— Мишко, я не просив… Вона чомусь вирішила вчинити саме так… Але я… — почав був Петро, але Михайло різко обірвав його:

— Не треба, гаразд? Я все розумію. Ти ж у нас геній, усі тобою захоплюються. Один раз допоміг бабусі з компом — і готово, герой родини. І квартирка в подарунок.

— Та до чого тут це?! — спалахнув Петро. — Я навіть не знав про заповіт, доки мама не подзвонила!

— Звісно, звісно, — саркастично протягнув Михайло. — Давай, розігруй переді мною комедію. Клоун…

Увечері вони зустрілися в батьківському домі.

— Мамо, поясни мені, як так сталося? — вимогливо запитав Михайло.

— Мишко, я сама в шоці. Бабуся казала, що їй важливо, хто допоміг їй не почуватися відсталою від життя. Вона ж так пишалася, що навчилася користуватися комп’ютером у свої-то роки… А Петя допоміг їй із цим комп’ютером і вона…

— І що? — обурився Михайло. — А те, що я возив її по лікарях, купував продукти, допомагав із прибиранням — це все дрібниці? Чи її пристукнув маразм, а братик цим скористався?

— Мишко, по-перше, вона була при здоровому глузді до останніх днів! І ти дечого не розумієш, — втрутився батько. — Для неї це був символ. І дуже важливий символ. Вона завжди пишалася тим, що вчилася новому. А ти… ти просто робив те, що повинен був робити онук. Звичайні побутові справи.

— Красиво сказано! — уїдливо сказав Михайло. — Тільки від цього в гаманці не додасться й квартира моєю не стане. Хоча мусить!

…Петро сидів у бабусиній квартирі, розглядаючи фотографії на стінах. На одній із них була вона з комп’ютером, гордо усміхнена до камери.

«Ну що, бабусю, — подумав він, — Задала ти нам задачку…”

У двері постукали. На порозі стояв Михайло.

— Слухай, я тут подумав… — почав він. — Може, віддаси квартиру? Ти ж розумієш, що це несправедливо. А я тобі дам грошей. Нормальних грошей дам.

— Мишко, я навіть не знаю… — завагався Петро.

— Та годі тобі! — Михайло спробував пожартувати. — Ти ж не збираєшся переїжджати сюди зі своєї барлоги з комп’ютерами?

— А знаєш що? — раптом твердо сказав Петро. — Я не віддам тобі квартиру і не буду її продавати.

— Що?! — очі Михайла полізли на лоба.

— Я залишу її як пам’ять про бабусю. І знаєш що ще? Я буду радий, якщо ти будеш тут жити. Зі мною.

— Ти що, знущаєшся? — Михайло не вірив своїм вухам.

— Ні, — серйозно відповів Петро. — Я пам’ятаю, як ти піклувався про неї. І я знаю, що вона любила тебе не менше, ніж мене. Просто… просто вона вирішила розпорядитися саме так.

Михайло мовчав, дивлячись на брата. Уперше за ці дні він побачив у його очах не роздратування, а розуміння. Так йому, принаймні, здалося.

— Знаєш, — повільно промовив він, — А вона ж нас обох добре знає. І зрештою, ми брати.

…Через місяць вони сиділи в бабусиній квартирі, розбираючи її речі.

— Слухай, — сказав Михайло, — А пам’ятаєш, як вона нас у дитинстві змушувала вчити вірші? Шевченка, а ще Сосюру!

— Еге ж, — усміхнувся Петро, — А потім змушувала всіх сусідів слухати наші виступи.

— Ех, — зітхнув Михайло, — Бабусю, бабусю…

Раптом його погляд упав на старий ноутбук бабусі.

— А це що в нас тут? — запитав він, відкриваючи його.

— Що там? — зацікавився Петро.

— Дивись, — Михайло показав екран, — Тут якийсь лист від бабусі.

«Мої любі онуки», — починався лист.

«Я знаю, що спантеличила вас. Михайлику, я вдячна тобі за турботу. Але Петро допоміг мені побачити новий світ, який я раніше боялася навіть собі уявити. Це було дуже важливо для мене. Дуже. Я хочу, щоб ви обоє зрозуміли — це не про те, хто більше гідний. Це про те, як важливо йти своїм шляхом і не боятися бути собою».

— От тобі й маєш… — протягнув Михайло.

— Що там далі? — нетерпляче запитав Петро.

«Я залишаю квартиру Петрові, але прошу його продати її та розділити гроші порівну між вами. І не сперечайтеся. Михайле, тобі ці гроші допоможуть із бізнесом. Петре, ти зможеш відкрити свою майстерню. А квартиру я заповіла саме Петрові, бо він перший навчив мене не боятися майбутнього».

— Що за… Ще й лист… Вона точно з’їхала з глузду, ще й лист додала… — Михайло схопився. — Це що, жарт? Про новий світ?

— Схоже, бабуся вирішила нас усіх здивувати ще раз, — пробурмотів Петро.

— А знаєш що? Я передумав. І жити тут із тобою як бідний родич не збираюся. Виходить, я три роки гарував на бабцю, як кріпак, а тепер маю ділити все з цим клоуном… — Михайло сказав це крізь зуби.

— Мишко, послухай…

— Нічого мені слухати! — вибухнув Михайло. — Вона мусила залишити все мені! Я заслуговував на це більше!

— Але вона залишила все мені, — тихо сказав Петро. — І це її право, її рішення.

— Та що ти за людина така! — закричав Михайло. — Спочатку з’являєшся зі своєю технікою, пудриш їй мізки, хоча до цього жив своїм життям, потім ремонтуєш її бандуру й отримуєш квартиру! Здорово придумано! Молодці!

— Це не я вирішив! — Петро теж підвищив голос. — І я не просив…

— А знаєш що? — Михайло схопив лист. — Я буду виборювати цю квартиру!

— Ти не можеш…

— Можу! І буду! — Михайло вибіг із квартири, грюкнувши дверима.

Наступні місяці перетворилися на справжнє жахіття. Михайло найняв адвоката і подав до суду, вимагаючи визнати заповіт недійсним. Петро намагався домовитися, але брат був непохитний.

— Слухай, — дзвонив Петро, — Давай просто поділимо все і забудемо… Приїжджай, поговоримо…

— Нема про що нам говорити! Нічого ми ділити не будемо, — відрізав Михайло. — Я буду боротися до кінця!

Судові засідання перетворили братів на запеклих ворогів. Вони перестали спілкуватися, не могли навіть бачити одне одного.

Фінал суду був передбачуваним. Заповіт був складений на Петра, і змінити його було неможливо.

Петро намагався продати квартиру, але Михайло подавав апеляцію за апеляцією, затягуючи процес. У підсумку квартира знецінилася, і її довелося продати за набагато меншу суму.

Брати так і не змогли поділити гроші. Михайло наполягав на рівному діленні, Петро пропонував врахувати його витрати на судові позови. Конфлікт розростався, втягуючи батьків та інших родичів.

…Минуло п’ять років.

Брати досі не розмовляли. Михайло так і не зміг відкрити свій бізнес, постійно займаючись судовими справами. Петро відкрив невелику майстерню, але його постійно переслідували думки про те, що він вчинив несправедливо.

Бабуся, якби це було можливим, спостерігаючи за всім цим із небес, похитала б головою. Її останнє бажання — щоб брати жили в мирі — залишилося нездійсненим. Вона й не припускала, що її спроба зробити обох щасливими призведе до такого сумноого кінця…

А квартира… Вона була продана за безцінь, зруйнувавши те, що роками будувалося, — братню любов і повагу. І тепер уже ніхто не міг сказати, чи варте було воно того. Адже в усього у світі є своя ціна.

Ось так, на жаль часто спадок і гроші руйнують братні відносини…