— Щоки роз’їла, як у хом’яка… дивись, уся в золотих прикрасах… і звідки в неї стільки золота… — А тобі яке діло? Ганнуся працює на будівництві, а ти чужі гроші не рахуй, — заступилася баба Валя. — Ой, гляньте, а он її чоловік під’їхав, — помітила баба Дуня. — Це ж він з гаража «Жигуля» свого підігнав їй, як тій пані

— Глянь, Ганнуся собі чоловіка привела!
— Ага, живе в неї вже місяць, і вона щаслива, хоч і не розписані…

Баба Дуня й баба Катя все знають, біля під’їзду з ранку до вечора «чергують», а розходяться, тільки коли улюблений серіал починається.

— Розписані вони! — вносить у розмову свої пʼять копійок баба Валя, яка любить сперечатися з сусідками. Так і «ходить» вона проти двох.

— А звідки ти знаєш? Ти ж не була свідком? — хихотить баба Дуня.

— Я не була, але знаю, зареєстровані вони, як годиться…

— Ой, невже… Ганнусю, стару діву, взяли…

— Які ж ви злі, вона не «діва», заміжня була…

— Ага, була, тільки дітей не завела, «пуста» вона, от і не брав ніхто, — підсумувала свій висновок баба Катя.

Баба Валя відсунулася від неї.

— Тьху на вас… до Ганнусі бруд усе одно не пристане.

А тут і Ганнуся вийшла — як завжди, усміхається.

— Доброго дня, бабо Катю, бабо Дуню та бабо Валю!

— Здрастуй, дівчинко, — лагідно відповідають сусідки.

І тут же шепіт услід:

— Щоки роз’їла, як у хом’яка… дивись, уся в золотих прикрасах… і звідки в неї стільки золота…

— А тобі яке діло? Ганнуся працює на будівництві, а ти чужі гроші не рахуй, — заступилася баба Валя.

— Ой, гляньте, а он її чоловік під’їхав, — помітила баба Дуня. — Це ж він з гаража «коня» свого підігнав їй, як тій пані…

— Не «коня», а «Жигуль», — поправила баба Катя.

— Не «Жигуль», а «Жигулі», — сказала баба Валя, знавець машин, бо її син завідувачем гаражу працював на підприємстві.

Ганнуся плавно, як пір’їнка, опустилася на м’яке сидіння. Дивиться на чоловіка… і здається, навіть ямочки на щоках посміхаються.

Рум’янощока, кирпатенька, з м’якими, теплими руками — уся вона якась м’яка, доторкнутися до неї — одне задоволення. Було діло, були охочі взятися за Ганнусине тіло, але повз таких вона проходила, не озираючись.

Була колись дівчинка з каштановими косичками й чистим поглядом (погляд і зараз такий). А от із косами вона розлучилася, колір поміняла на світлий, і тепер її біляві кучерики спадають на чоло і на щоки. А мочки вух прикрашають великі золоті сережки.

З першим чоловіком Ганнуся прожила рік, а потім розлучилася. Свекруха зітхнула й сказала синові: «Ну й добре, що розійшлися, “пуста” вона» (це в тому сенсі, що дітей від неї немає).

Ганнуся тоді дуже переживала, і щоб тугу заглушити, з головою поринула в роботу (у такому випадку краще в роботу, а не в щось інше). Її нагороджували багато разів, на дошці пошани фотографія висіла…

Оговталася, розквітла, зарплату на облаштування житла витрачала, потім полюбила золото, прикраси золоті стала часто купувати. І з часом накопичилося в неї золота ціла кришталева вазочка. Не ваза, звичайно, але вазочка. Подобалося їй складати туди прикраси.

І сережок кілька, і ланцюжків, і підвісок, і каблучки є. Навіть бабусі біля під’їзду помітили, якою ошатною стала Ганнуся, якій було вже за тридцять.

Сиділи вони й тихо рахували її роки… а що робити, хоч про інших поговорити, коли про себе нічого сказати…

— Сашко, ну я готова, — Ганнуся, як при першій зустрічі, сором’язливо опускає погляд, — природна скромність, на яку й звернув увагу Олександр Іванович.

— Вчасно ти, молодчинка, не змушуєш чекати, — він поклав руку на її м’яке колінце.

— Жодної хвилинки не хочу пропустити, найдорожчий мій, якомога більше хочу з тобою побути…

— Дивна ти, ми ж розписані, по-любому разом тепер.

Сашко досі звикнути не може, як Ганнуся його лагідними словами називає. «Ну, — думав він, — тимчасово це, поки залицяюся, ласкава, а потім сюрпризів чекай». А от і ні, Ганнуся не змінилася.

З усмішкою проводжає, з усмішкою зустрічає, а ще слово це — «найдорожчий мій» — так і ковзнуло по душі, ніхто ще його так не називав.

Так і покотилися місяць за місяцем, набираючи швидкість. В очах у Ганнусі — щастя, Сашко радіє.

Недовго він придивлявся до Ганни, зрадів, грішним ділом, що дітей у неї немає, тільки промовчав.

До чужих же треба підхід знайти… а йому під сорок уже, сам визнає, що нерви не ті, щоб «підходи» шукати. Коли вже своїх дітей немає, то краще удвох якось, його й так усе влаштовує.

— Любиш ти, Ганнусю, золото, — зауважив чоловік. — І звідки така любов, начебто сама ти проста жінка, не скупа, а золота накопичила, як цариця.

Ганна сміється:

— Що ти, Сашко, це я так… від самотності… куплю собі каблучку й радію… така вже в мене слабкість…

Три місяці минуло. Сашко з Ганнусею живуть душа в душу.

Навіть бабусі на лавці принишкли, причепитися немає до чого.

І якось увечері подзвонили у двері. Сашко сам і відчинив. Та так і завмер від подиву: дружина колишня на порозі стоїть. Висока, струнка жінка — майже не змінилася, відколи з Сашком розлучилася, тільки розгублена й пригнічена чимось.

Ганна посунулася було, та зрозуміла відразу, хто прийшов. Розмова чути. Жінка плаче, про сина розповідає. Сашко розгублено бурмоче: «Ну а я тут до чого… твій же син». А жінка вмовляє. «Я б ні за що не прийшла, я й не знала, де ти живеш… але Олег хворіє… а я одна, одні ми з ним…»

Сашко зітхає, щось говорить, потім двері зачиняються.

Ганнуся сидить принишкла, дивиться на чоловіка, чекає, коли сам розповість.

— І як вона адресу дізналася, — не розуміє він.

— Так на роботі, напевно, сказали, — Ганна не посміхається, а дивиться на чоловіка, в очах застигло запитання й тривога.

— Та не хвилюйся ти, Ганнусю, до тебе це жодного стосунку не має. Та й до мене теж.

— Як же не має? Вона щось про сина говорила…

— Ну, говорила… син у неї, тринадцять років, захворів…

Сідає поруч із дружиною.

— Не мій це син, не мій, я ж казав тобі ще при знайомстві. Я Аліну з дитиною взяв, Олег у перший клас пішов тоді. Ну, допоміг я їй виростити хлопця… але ми ж розлучилися… яке я маю відношення? Жодного.

— То що вона хотіла? — допитується Ганнуся.

— Грошей хотіла. Хлопчикові операція потрібна, обіцяють зробити. А крім того, лікування дороге. Частина ліків безкоштовно, а інша частина й догляд за дитиною… та ще й без роботи якраз вона… Ну а я тут до чого? Є ж хоч якісь родичі… знайомі… врешті-решт, нехай на роботу влаштовується…

Ганнуся стиснулася в грудочку, слухає й про щось думає.

— Сашко, так вона в скрутній життєвій ситуації опинилася. А скажи, хлопчик цей як тебе кликав?

— Та по-різному, здебільшого тато Сашко.

— От бачиш, Сашко, він тебе батьком вважає…

— Ну то й що, не мій це син, ніяк не мій, і за документами не мій, чужий він мені. І Аліна давно мені чужа… намучився я з нею… втомився. Усе, Ганнусю, не бери в голову, нехай шукає допомогу в іншому місці. Та й немає в мене зараз грошей, ти сама знаєш, що немає.

Так і лягли спати.

А рано-вранці Ганнуся встала й вазочку свою спустошила: все золото, за багато років куплене, у ганчірковий мішечок висипала (тільки обручку й залишила). Так і пішла із золотом, шукала по місту, де дорожче здати можна.

Сашко не міг зрозуміти, куди це дружина в суботу вранці-рано пішла.

— Ось, Сашко, багато не вторгуєш, але все, що назбирала… віднеси на лікування сина…

— Та ти що… не при своєму розумі? Я ж сказав… не мій це син…

Сіла Ганнуся поруч і каже:

— Батька рідного я не знала. А був у мамки чоловік, дядько Гриша, всього рік прожили… донькою мене називав, добрий був… але застудився і помер… Так я досі його пам’ятаю, всього рік у мене татко був. Так і Олег… може ти для нього… як рідний…

Зітхнув Сашко, піднявся і пішов. Було накопичено трохи, на ділянку збирав, хотів будинок за містом побудувати, щоб із Ганнусею на городі копатися… зняв грошенят. І разом із грішми, вторгованими за золото, пішов до Аліни.

Операцію Олегові зробили. Хлопчик на поправку пішов, лікування на користь. Аліна біля сина сидить.

— Ти головне тримайся, тепер уже все на поправку, — підбадьорює Сашко, коли до хлопчика в палату заходить.

А Олег і не збирається здаватися, духом піднісся, на Сашка як на рятівника дивиться, відчуває підтримку, яку ніякими таблетками не замінити.

От уже й на виписку скоро. Аліна вийшла разом із Сашком із палати, дивиться в очі з вдячністю, намагається його за руку взяти.

— Спасибі тобі, Сашко, що не відмовив, я тепер упевненіше почуваюся, та й Олег тільки про тебе й говорить.

— Ну й добре, — сказав Сашко. — Нехай одужує, тепер у вас усе позаду, а я піду…

— Постривай, Сашко, — намагається втримати Аліна, — зайди сьогодні, пам’ятаєш же адресу, посидимо… нам же є, що згадати й про що поговорити… я так тобі вдячна, що не відмовився від нас у скрутну хвилину…

Зрозумів Сашко, до чого хилить колишня дружина, опустив очі й сказав:

— Допомога моя не така вже й велика… це все Ганнуся, це вона перша зголосилася допомогти, золото своє продала, грошей дала…

— Яка Ганнуся? — Аліна й не зрозуміла відразу.

— Моя дружина…

Аліна так і застигла, не знаючи, що сказати.

— То, виходить, їй я буду винна…

— Нічого ти не винна, — відповів Сашко. — Вже з Ганнусею я сам якось розрахуюся, якщо можна так сказати. І до тебе я не зайду, — сказав він розгубленій Аліні.

— Ну так, звісно, звісно, — відповіла вражена жінка. — Спасибі… спасибі Ганнусі…

— Щось Ганна з двадцять першої квартири погладшала, — помітила баба Катя.

— І мені здається, поправилася Ганна, — погодилася баба Дуня. — Ніяк при надії?

— От і я думаю, а в мене ж око набите… чекають на поповнення, — баба Катя, штовхнувши в бік Валентину, запитала: — Чого мовчиш, знаєш, напевне, про свою улюбленицю?

— А хоч і знаю, тільки вам не доповідаю.

Бабусі раптом розчулилися від своїх здогадок.

— Ой, а добре ж як… дітки — це завжди добре. Нехай вже будуть, Ганнуся давно чекала…

Сашко, як премію отримав, у ювелірний заїхав. І хоча потреб повно, але поставив собі за мету дружині сережки купити. Вирішив на свій смак вибрати.

— Найдорожчий ти мій, — лежать на долоньці в Ганнусі ті сережки, і здаються їй найкращими, яких раніше ніколи не було. — Красиві. Дуже. А я от усе думаю, як синочка назвати…

— Нехай зʼявиться на світ, а вже імен багато, знайдемо ім’я нашому первістку, хто його знає, може він у нас єдиний буде.

Хлопчика назвали Сашком — так Ганнуся захотіла. І схиляючись над візочком, милувалася синочком, на якого вже й не сподівалася.

— Найдорожчий ти мій, — шепоче вона. Потім гляне на чоловіка, посміхнеться й каже: — І ти також найдорожчий мій.

Сашко, і справді, єдина дитина в Ганнусі й Олександра Івановича. І тепер Сашкові Олександровичу вже тридцять три роки. Батьки частенько називають його: «найдорожчий наш», хоч у нього й свої вже діти.

***

Ця історія, надіслана читачкою, нагадує нам, що справжня доброта завжди знайде шлях до серця. Навіть коли здається, що життя розставило всіх по своїх місцях, людяність та щирість здані на дива.

Пам’ятайте, що найцінніше золото — це не прикраси, а відкрите серце. Лише воно здатне змінити життя на краще і принести найбільше щастя.