Щовесни — посадка квітів, улітку косіння газону, восени — закрутки на зиму, взимку боротьба зі снігом… Вадим буквально збожеволів на соліннях, навчився закручувати банки. Тома допомагала чоловікові: погріб був забитий консервацією. Самі не з’їдали: роздавали друзям, сусідам

Вадим повагом ходив садом, вишукуючи «ідеальне» місце для саджанця. Сам прийняти рішення не наважувався — звик радитися з дружиною.

— Томо! Виглянь у віконце… — гукнув він, але відповіді не дочекався. Вирішив піти перевірити, де вона.

Тома лежала на дивані. Очі заплющені, обличчя нерухоме, наче маска. Вадим аж злякався: чи не трапилося чого? Усе-таки їм уже не по шістнадцять…

— Томочко, ти спиш? — він легенько потряс її за плече. Дружина щось пробурмотіла й відвернулася до стіни. Але Вадим не відступав: — У тебе щось болить?

— Нічого не болить. Іди, Вадику. Дай мені побути самій.

— Я просто хотів спитати, куди черешню садити…

— Куди хочеш, туди й саджай.

— Але ж ти сама хотіла…

— Колись, може, й хотіла. А тепер нічого не хочу! — Тома розплющила очі й докірливо глянула на чоловіка.

— Слухай, так не може далі тривати. Я не розумію, що з тобою, — Вадим із тривогою подивився на дружину і присів на край ліжка. — Ти захворіла? Скажи мені, не бійся… Я завжди буду поруч, не покину тебе. Ми ж із тобою одне ціле, стільки років прожили… Зараз усе лікується, подзвоню Володьці, у нього є зв’язки, знайдемо найкращих лікарів…

— Припини, Вадиме! — різко обірвала його Тома.

— Я правда хочу допомогти.

— Ти допоможеш, якщо перестанеш миготіти перед очима. Я сказала, що хочу відпочити!

Вадим мовчки вийшов зі спальні.

Дружина проспала весь вечір і ніч. Уранці сніданку не готувала: замість цього взяла з холодильника молоко, окраєць хліба й пішла кудись. Як потім з’ясувалося, Тома сиділа на березі озера й думала.

Такий настрій був для неї зовсім невластивий. Вадим це знав і дуже хвилювався. Врешті-решт не витримав і пішов за нею.

— Ось… Я приготував. Поїж. Це твій улюблений грибний суп. Я, звісно, не кухар, але старався… — Вадим відкрив термос і простягнув дружині. — Свіжі гриби, у сусіда взяв. Має бути смачно…

— Вадиме. — Тома відсторонила його руку. — Я не буду їсти твій суп.

— А чого ти хочеш? Може, в ресторан поїдемо? Хай їй грець, тій черешні… Потім посаджу.

Тома мовчки підвелася, згорнула плед і, не озираючись, попрямувала до будинку. Нічого не розуміючи, Вадим поспішив слідом.

Зміни в дружині сталися раптово. Буквально за тиждень. До цього в їхній родині все було гладко. Та що там, усі сорок років було гладко. Ні сварок, ні ревнощів. Дім — повна чаша: двоє дітей, троє онуків, на радість Томі й Вадиму. Діти жили далеко, але навідувалися стабільно, привозили онуків на літо.

Подружжя щороку їздило у відпустку, то в Карпати, то на море: усю країну об’їздили. А щойно виповнилося шістдесят, Вадим вирішив, що досить, пора на заслужений відпочинок. Вислуга дозволила піти на пенсію гідно.

Продали квартиру, купили будинок за містом. Тома не заперечувала. Разом із чоловіком облаштовувала дім, з любов’ю ставилася до кожної дрібнички.

— У нас друга молодість із Томою, — казав Вадим друзям. — Ми з нею так довго про це мріяли, і ось вона, наша нова сторінка.

Вадим літав на крилах, а Тома просто жила.

Так минуло три роки.

Щовесни — посадка квітів, улітку косіння газону, восени — закрутки на зиму, взимку боротьба зі снігом…
Вадим буквально збожеволів на соліннях, навчився закручувати банки. Тома допомагала чоловікові: погріб був забитий консервацією. Самі не з’їдали: роздавали друзям, сусідам…

— Томо! Та скажи ти мені, що сталося?!

— Я їду в місто, — сухо мовила дружина, складаючи речі в сумку.

— У гості? До доньки? Я зараз теж зберуся, — Вадим рушив до шафи. — А що трапилося? До чого цей поспіх?

— Ти не зрозумів, Вадиме. Я сама їду. Ти залишаєшся.

— Як сама? — тихо перепитав чоловік.

— Хочу пожити окремо.

Вадим аж присів від такої новини.
— Я не розумію…

— Та що тут незрозумілого?! — вибухнула Тома. — Я йду від тебе! Досить!

— Але ж у нас усе було добре…

— От саме. Усе було добре. Навіть занадто добре. Набридло це «болото». Затягнуло, не відпускає!

— Але ж ми мріяли про спокійну, щасливу старість…

— Мені п’ятдесят вісім років, Вадиме. Я ще далеко не стара баба. Але з тобою я втрачаю день за днем, наче проживаю не своє життя. «День Бабака» якийсь. Усе одне й те саме. Черешня, малина, газон, грибочки, огірочки… Хай воно все западеться! — вже не стримувала емоцій Тома.

— Ну… Я можу зрозуміти тебе, — трохи подумавши, сказав Вадим. Він не став влаштовувати сцен, просто прибрав назад у шухляду сумку й сів на стілець. Обличчя його було сумним, але дружину він не відмовляв і не засуджував.

— Значить, відпускаєш мене? — коли потік слів вичерпався, запитала Тома.

— Так. Нащо тримати? Якщо ти все вирішила.

— Навіть у цьому ти поводишся дивно, Вадиме! Хоч би скандал влаштував… — кинула Тома й різко застібнула блискавку на сумці. Після чого викликала таксі й поїхала в невідомому напрямку.

З від’їздом дружини великий будинок спорожнів. Вадима вже не тішили ні черешня, ні троянди, які з любов’ю вибирало подружжя всього місяць тому. Вадим сів у улюблене крісло з чашкою чаю й довго дивився, як сонце сідало за обрій. Потім спостерігав, як з’являлися перші зорі, місяць. Так і минула ніч у думках і спогадах про життя.

«Адже добре ми жили… Дві половинки одного цілого», — подумав Вадим. Він дістав з полиці сімейний альбом і кадр за кадром відтворив події життя. Весілля, поява дітей, перший клас, випускний… онуки. І в горі, і в радості, рука в руку.

Тома не дзвонила, на дзвінки чоловіка не відповідала. Вадим сумував, робота валилася з рук, але він намагався себе чимось зайняти.

Через два тижні «сорока» принесла на хвості новину, після якої Вадим зрозумів, що треба жити далі.

— Бачив Тому з чоловічком. Сиділи на лавці в парку біля її роботи. Я повз ішов, привітався. Тома зніяковіла, мене побачивши. Але заперечувати не стала: з нею був її новий кавалер. Я злякався, подумав, що ти помер, друже… І вона тепер удова. Але Тома сказала, що ви просто розійшлися… Не вірю, що ваша ідеальна сім’я розпалася! Простіше в інопланетян повірити, — дивувався друг Вадима, Володя.

— Он як? Ну що ж… Мабуть, я для дружини і є інопланетянин. Літав у хмарах усе життя… А вона, на Землі, нове життя почала, — зітхнув Вадим. — Нехай. Вона, правда, ще молода. Хай живе собі на втіху.

— Так просто відпустив її?!

— А що робити? Якщо любов, проти неї не попреш.

— А майно як ділити?

— Мені нічого не треба. Хай усе забирає, якщо хоче.

— Дивак-чоловік! — здивувався друг.

Утім, Тома не наполягала на поділі майна. Вона й розлучення не просила, наче забула про Вадима.

Він продовжував жити в будинку, а вона перебралася до нового коханого, Степана.

Познайомилися вони в інтернеті, випадково. Він написав їй, а вона чогось відповіла.
Активний Степан був повною протилежністю Вадима. Він не міг всидіти на місці, постійно кудись біг і був у курсі всіх новин.

— Сьогодні ми їдемо на пікнік до Ковалів. Завтра нас чекають на відкритті літньої тераси в кав’ярні у Вагіта. У середу ми запрошені на ювілей, а в п’ятницю треба відвідати виставку моєї подруги, вона дуже талановита художниця…

Спочатку Тома була в захваті від нового життя, яке почало бити ключем. Вони відвідували все, що цікавило Степана.

Ба більше, до Томи добре ставилася його дочка від першого шлюбу. Марія тимчасово жила з батьком, і вони з Томою навіть потоваришували.

Дівчина була домашнім кондитером і частувала нову жінку батька своїми десертами й випічкою. Вони були не дуже смачними, але Томі було незручно відмовляти, тому вона все з’їдала й нахвалювала.

Усе було чудово… Але згодом Тома почала втомлюватися.

— Ти чого? Знову в цій сукні підеш?! Ти її вже вдягала! — спалахнув Степан. Він був молодший і дуже ретельно ставився до зовнішнього вигляду своєї супутниці. — І манікюр у тебе вже двотижневої давнини! А волосся?! Це що?! Сивина?!

— Ну… Це нормально, що в моєму віці з’являється сивина. Я її зафарбовую, але фарба змивається з часом. Щотижня надто накладно ходити в салон.

— Швидко їдь і приводь себе до ладу! Мене друзі засміють. Скажуть, що я за бабою не стежу, — пирхнув Степан.

— Добре, ходімо. Купиш мені сукню й оплатиш салон краси. Я згодна.

— Я? Ні, ми так не домовлялися. Я не олігарх, щоб жіноче лахміття скуповувати й нігтики оплачувати. У мене щодня новий захід, і що? На кожен тебе вбранням забезпечувати?

— Ну а як же?

— Як інші жінки роблять? В оренду візьми сукню… Хоча на твою фігуру навряд чи щось гідне можна знайти. Ти щось погладшала за минулий місяць… Мабуть, моя дочка тебе своїми тортиками розбестила…

Тома завмерла з роззявленим ротом. Вадим ніколи не дозволял собі випадів на її адресу. Та й орендувати сукню для Томи було чимось фантастичним.

«Вже краще я куплю, ніж піду в ношеному».

Заходи та яскраве життя тривали три місяці. Тома почала розуміти, що втомилася від людей, від зайвої метушні в житті. Останньою краплею стало те, що одного вечора в неї піднялася температура. Але замість звичного малинового варення й чаю вона отримала догану.

— У нас такі важливі справи! Як ти могла захворіти?! — кричав Степан.

— Можна не йти. Ти перебільшуєш значущість.

— І правда. Я перебільшую твою значущість, можна піти самому. Так і зроблю, — сказав він і пішов, грюкнувши дверима.

Тома лишилася сама. У чужій квартирі, де навіть стіни почали тиснути. Марія теж поїхала, і Тома зрозуміла, що дуже хоче додому. У своє затишне ліжко й під крило турботливого чоловіка.

Степан не прийшов ночувати, і наступного дня Тома зібрала речі й поїхала до Вадима.

— Томо? — він не повірив своїм очам.

— Я…

— Ти щось забула? Чи прийшла просити розлучення?

— Я прийшла, щоб залишитися. Пробач мені, Вадиме.

Вадим не відповів. Він мовчки пропустив дружину в дім. Дім, який належав їм обом.

— А черешню треба б пересадити, — сказала Тома через кілька днів. Степан її не шукав, навіть не подзвонив.

Життя Томи з Вадимом знову стало таким, як раніше. Вони просто вдали, що цих трьох місяців розлуки не було.

— Вадиме?! Яка зустріч… — через деякий час друг Вадима знову йшов тією ж дорогою і зустрів Тому з чоловіком. На тому ж місці, біля її роботи, де кілька місяців тому побачив Тому зі Степаном.

— Привіт, Володю… — Вадим потиснув руку другові.

— Бачу, ви знову разом? — здивувався той.

— А ми й не розлучалися. Ми ж дві половинки… одного цілого, — відповів Вадим, і Тома стиснула його долоню. Вона зрозуміла, що краще — ворог хорошого і що треба цінувати те, що маєш. А Вадим надто любив Тому, щоб проміняти її на іншу жінку.

Отака історія про пошуки «іншого» щастя, коли своє, рідне, здається буденним. Кажуть, що треба втратити, аби по-справжньому оцінити. А ви як гадаєте, чи варто пробачати таку «відпустку» від сім’ї, чи розбитий глечик уже не склеїш?