Скоро Великдень! Я що, сам-один паски святити піду і за столом сидітиму? — А хто тобі сказав, що діти взагалі приїдуть? — зітхнула Галя. — У них навчання, сесія. Та й не такі ми вже великі праведники, щоб світ клином зійшовся на тому застіллі

— Це як розуміти: «хочу відпочити»? — Степан аж ложку відклав, сердито глипнувши на дружину з-поза тарілки наваристого борщу. Телевізор бурмотів щось на фоні, але чоловікові раптом стало не до новин.

— Відпочивати, Галю, треба вдома! Або на природі. Ти ж чудово знаєш: мій найкращий курорт — це з вудкою на ставку!

Слова чоловіка обпекли Галину холодною водою.

Вона ж так сподівалася на підтримку, на те, що він нарешті її зрозуміє… Цілих двадцять років жінка тягнула на собі дім, дітей, безкінечні хатні клопоти, мріючи колись побачити світ далі їхнього райцентру.

— Степане, та зрозумій ти нарешті! — Галина присіла скраєчку стільця, нервово мнучи кухонний рушник. — З’явилася така гарна нагода поїхати до моря. Я ж стільки разів відмовляла собі в усьому заради вас із дітьми… Вперше за стільки років наважилася на справжню подорож!

Але Степан лише невдоволено сопів. Витерши підборіддя від сметани, він буркотливо відрізав:

— Вперше вона наважилася, ти ба! От доживемо до пенсії — тоді катайся, скільки влізе. А зараз ти мені вдома треба. Скоро Великдень! Я що, сам-один паски святити піду і за столом сидітиму?

— А хто тобі сказав, що діти взагалі приїдуть? — зітхнула Галя. — У них навчання, сесія. Та й не такі ми вже великі праведники, щоб світ клином зійшовся на тому застіллі.

— А могли б і зібратися родиною! Але через твої курорти цього точно не буде, — дорікнув Степан, насупивши брови.

Попри чоловікове невдоволення, Галина свого рішення не змінила. Вона навіть ублагала свою давню коліжанку Олену скласти їй компанію.

Жіночки пошепки, мов школярки, обговорили плани, купили квитки й замовили готель у невеличкому турецькому курортному містечку.

Степан, дізнавшись, що дружина таки їде на цілих два тижні, образився не на жарт. У день від’їзду він демонстративно пішов длубатися в гаражі й навіть не провів її на вокзал.

Минуло три дні.

Степан звик, що щоранку на столі парував сніданок, а сорочки самі стрибали на вішаки випрасуваними. Тепер же довелося дбати про себе самому, і це його страшенно дратувало.

Діти й справді не приїхали, залишивши батька наодинці з побутом.

Першої ж ночі, коли в хаті запанувала глуха тиша, яку порушував лише скрип підлоги та бурмотіння телевізора, чоловікові стало тоскно.

А далі почалося найцікавіше: виявилося, що в домі є пральна машинка, яка сама не завантажується, і плита, яка сама борщів не варить. Приготування обідів та прибирання виявилися для нього вищою математикою.

Збагнувши, наскільки сильно він залежав від турботи Галі, Степан… розізлився на неї ще більше.

Три довгі дні наодинці з порожніми каструлями остаточно переконали чоловіка: життя без дружини — це суцільна каторга.

Після чергової спроби зварити макарони, які злиплися в один суцільний пиріг, він відчув себе абсолютно безпорадним і пригніченим.

Саме тоді доля підкинула йому несподіваний сюрприз. У двері постукали. На порозі стояла Надія — самотня сусідка, яка вже давно кидала на Степана зацікавлені погляди. У руках вона тримала миску з гарячим, запашним капусняком.

— Доброго здоров’ячка, Степане Петровичу! — м’яко усміхнулася вона. — Почула, що Галя ваша на відпочинок поїхала. Дай, думаю, загляну, як ви тут хазяйнуєте. Може, скуштуєте мого фірмового капуснячку?

Спочатку Степан напружився, бо ж звик їсти тільки з рук дружини.

Але голод — не тітка. Сьорбнувши сусідчиного варива, він здався. Капусняк виявився добрячим.

Відтоді Надія стала забігати регулярно: то пиріжків принесе, то пилюку протре. Степан і не зогледівся, як відчув той самий затишок, якого йому так бракувало. Сусідка щебетала, співчувала, і крига чоловічої образи скресла.

Коли Надя принесла черговий кулінарний шедевр, розімлілий Степан запропонував їй залишитися назовсім. Та, звісно, довго просити себе не змусила.

Але їхня «ідилія» тривала недовго.

Повернувшись із довгоочікуваної відпустки, засмагла й щаслива Галина летіла додому на крилах. Вона сподівалася, що чоловік скучив, що зустріне її обіймами й теплими словами.

Натомість у рідній хаті на неї чекав холодний погляд Степана і… розгублене обличчя Надії, яка спокійнісінько пила чай на її кухні.

Галина завмерла на порозі. Після двадцяти років шлюбу ця картина вдарила просто під дих.

— Це що таке?! Чому вона сидить у моєму халаті?! І що вона взагалі тут робить? — видихнула Галя, зриваючись на крик до обох одразу.

Надія, відчувши, що пахне смаженим, підскочила з-за столу й почала хапливо збирати речі.

— Доброго дня… — пробелькотіла вона. — Я просто зайшла підтримати Степана Петровича…

— Підтримати?! Мене не було якихось два тижні, а ти вже встигла моє місце нагріти?! — очі Галини метали блискавки.

Степан, який до цього мовчав, вирішив піти в наступ, дивлячись дружині просто у вічі:

— А знаєш що, люба моя? Ти сама винна! Хотіла відпочити? От і відпочивай собі далі!

— То це я винна, що ти привів у хату чужу жінку?! — голос дружини затремтів від непроханих сліз.

— Атож, ти! — нахабно продовжував чоловік, намагаючись болючіше вжалити. — Без тебе тут хоч вовком вий: ні їсти зварити, ні в хаті прибрати. Якби ти сиділа вдома, як і годиться, нічого б цього не сталося!

Ці слова глибоко ранили Галину. Вона різко розвернулася до дверей.

— Ну то й бувайте здорові! Живіть собі вдвох, якщо вам так зручніше!

Вона з гіркотою кинула ці слова і грюкнула дверима так, що аж шибки забряжчали.

Оскільки йти їй було нікуди, жінка попрямувала до подруги Олени, яка з розумінням пустила її до себе. Тим часом у їхньому домі Надія лагідно поклала руку Степанові на плече:

— Нехай перебіситься, Степане Петровичу. Зрештою, все, що не робиться — на краще.

Чоловік лише кивнув, ще не до кінця усвідомлюючи, яку кашу заварив.

Ображена Галина одразу зателефонувала дітям. Реакція не забарилася. Вже незабаром донька Марійка обривала батьків телефон:

— Тату, ти що твориш?! Мама з тобою двадцять років прожила, всі твої примхи терпіла, а ти її з хати вигнав?!

— Ніхто її не виганяв! — намагався виправдатися Степан.

Але донька навіть слухати не хотіла, вимагаючи негайно перепросити матір. Слідом подзвонив син Лесик:

— Тату, ти взагалі розумієш, що мамі просто треба було перевести подих? Ми ж самі підтримали її поїздку! А ти… Ти хоч трохи її любиш?

Тиск дітей спрацював краще за будь-які вмовляння. Совість, яка досі дрімала, раптом прокинулася і почала нещадно гризти.

Наступного вечора Степан важко зітхнув і сів навпроти сусідки:

— Послухай, Надіє. Ситуація зайшла надто далеко. Діти мною незадоволені, та й на душі якось паскудно. Нам краще розійтися, поки до розлучення не дійшло.

Надія засмутилася, але прийняла це гідно:

— Мабуть, ти маєш рацію, Степане Петровичу. Мені теж тут якось уже некомфортно…

За пару годин сусідка зібрала свої лахи й повернулася до себе — благо, йти було недалеко.

Тим часом Галина, трохи охолонувши, вирішила повернутися додому для серйозної розмови. Вона не хотіла руйнувати своє життя через цю дурницю і, попри біль, була готова дати чоловікові шанс.

Коли вона відчинила двері, квартира зустріла її порожнечею.

Ніякої сусідки не було й духу. Степан стояв у коридорі, ніби тільки й чекав на її повернення. Побачивши дружину, він винувато простягнув до неї руки:

— Галюню, рідна… Пробач мені. Я тільки зараз зрозумів, яку дурницю втнув. Хочу, щоб усе було, як раніше… Повернися, благаю, — прошепотів він.

Галина довго мовчки дивилася на чоловіка, намагаючись вгамувати емоції.

Зрештою, вона м’яко усміхнулася крізь сльози:

— Добре, Степане. Я тебе прощаю… Але запам’ятай: якщо я ще хоч раз побачу тебе біля тієї Надії…

Степан радісно і злякано закивав головою. Від того дня він обходив сусідку десятою дорогою, а при випадковій зустрічі так ретельно дивився в інший бік, ніби взагалі її не помічав.

Часом ми настільки звикаємо до щоденної турботи рідних, що починаємо сприймати її як належне, цілковито забуваючи про вдячність. А як ви вважаєте, чи правильно вчинила жінка, пробачивши чоловікові таку болючу образу заради збереження сім’ї?