Скумбрія у Люсі виходила просто неймовірна: спершу рибку треба було потримати пів години в маринаді з гірчиці, майонезу, меду та спецій. А потім запекти — спершу у фользі, а тоді підрум’янити. Олег це просто обожнював! І ось на її кухні подруга з її чоловіком їли її скумбрію і сміялися. На ньому з одягу були тільки труси, на ній — його сорочка

— До якого ще кошика? — щиро здивувався тридцятирічний Михайлик.

— Ну як до якого? Комуналка, продукти, прання, прибирання… Скільки ти плануєш щомісяця вносити за все це до спільного кошика? — терпляче запитала Люся.

І, піймавши сповнений подиву погляд коханого, зрозуміла: аніскільки!

Усе лихе, що траплялося в житті, для Люсі існувало десь далеко, наче в паралельному світі. Десь там невірні чоловіки зраджували дружин, а дружини — чоловіків. Десь там росли неслухняні діти, а злі свекрухи пили кров із невісток.

У Люсі ж усе було інакше. У її затишному світі такому бруду місця не було. Їй навіть зі свекрухою пощастило! А ті, інші, певно, самі винні: чоловіка треба берегти, дітей виховувати, а зі свекрухою тримати ввічливу дистанцію.

Так вона думала рівно до тієї миті, поки не застала власного чоловіка зі своєю ж подругою.

Просто опинилася, як кажуть, не в той час і не в тому місці.

Виявляється, власний дім теж може стати «не тим місцем», якщо прийти туди невчасно.

Це було бридко, підло і якось дешево. Спрацював ефект несподіванки: ні від нього, ні від неї Люся такого ножа в спину не чекала. І в одну мить вона втратила все: міцну сім’ю, коханого чоловіка і найкращу подругу.

А напередодні вона приготувала запечену скумбрію. Таку, знаєте, з золотавою скоринкою, на «подушці» зі смаженої моркви та цибульки. Вчора вони так смачно повечеряли, а частину вона лишила Олегові на завтра — він був архітектором і часто працював удома.

Скумбрія у Люсі виходила просто неймовірна: спершу рибку треба було потримати пів години в маринаді з гірчиці, майонезу, меду та спецій. А потім запекти — спершу у фользі, а тоді підрум’янити. Олег це просто обожнював!

І ось на її кухні подруга з її чоловіком їли її скумбрію і сміялися. На ньому з одягу були тільки труси, на ній — його сорочка. Що під нею — було невідомо. А в спальні — розібране ліжко, наче в поганому серіалі, їй-богу…

Подруга, звісно, зніяковіла, а чоловік одразу почав бурмотіти якісь нісенітниці: мовляв, Тетяна зайшла до тебе, а тебе чомусь немає! Ну, вона й погодилася почекати!

А я вирішив похвалитися, яка ти в мене господиня, і пригостив її рибкою!

— Без трусів погодилася чекати? — зі злістю в голосі поцікавилася Люся.

— Чому без трусів? Там стрінги! — уточнив Олег.

Коротше, чоловік виявився добре обізнаним щодо білизни подруги.

Люся мовчки пішла до спальні, згребла в оберемок їхній одяг і жбурнула просто в обличчя парочці, що все ще сиділа за столом, прямо на ту недоїдену жирну рибу.

А потім коротко і зрозуміло вказала їм напрямок руху. Той самий, який у нас усі добре знають.

Після цього пішла у вітальню. Якийсь час за дверима чулася метушня, потім грюкнули вхідні двері, і до кімнати зайшов чоловік — рятувати ситуацію.

— Ну чого ти починаєш, чесне слово? А постіль я ще зранку не прибрав — засидівся над проєктом! Ну так, роздяглися — спекотно ж! І взагалі, вона сама прийшла!

Люся сумно дивилася на чоловіка, який метушився перед нею. Його потяг уже повернув в інший бік і, вистукуючи колесами, набирав швидкість.

Ні, можна було б, звісно, помиритися, прийняти його правила гри і збрехати, що повірила. Чоловіком Олег був непоганим. До того ж кажуть, що перший раз прощається. Але гидлива Люся переступити через це не змогла.

Вона чудово пам’ятала, як вранці застелила ковдрою подушку на своїй половині ліжка — у них були різні ковдри.

І коли вона йшла на роботу, чоловік ще спав. А коли зараз зайшла до спальні, її ковдра валялася на підлозі…

У підсумку Олег, отримавши ще одне «добре напуття», відбув із валізою до мами — квартира ж належала Люсі.

Так, до тієї самої «золотої» свекрухи, з якою у Люсі були чудові стосунки. Але, як виявилося, хороші стосунки можливі тільки на відстані. Щойно улюблений двадцятивосьмирічний «пиріжечок» з’явився з речами на порозі її квартири, мамина любов до невістки де й ділася.

У ще не старої мами саме було своє особисте життя, і повернення сина в її плани не входило. Тож почалося: «Як ти могла, невдячна?».

Але «невдячній» було вже байдуже: на неї наплювали, то чому вона має перейматися?

Тож любій свекрусі теж порадили йти в тому ж напрямку, взявшись за руки із сином.

Після розлучення Люся майже рік не могла дивитися на чоловіків — дівчину буквально вернуло. Добре, що дітьми не встигли обзавестися — прожили разом лише два роки. На момент розлучення Люсі було всього двадцять чотири.

Час лікує, і потихеньку вона почала відтавати.

Другим обранцем став симпатичний Дмитро, на рік молодший за неї. Їхні стосунки вже перейшли в близьку фазу, вони зустрічалися в тій самій Люсиній квартирі. І молодий чоловік навіть пару разів лишався ночувати.

І тут Діма виявив бажання переїхати до неї назовсім. А чому б ні?

— Ми ж кохаємо одне одного, я хочу бути поруч! Засинати й прокидатися разом — погоджуйся, зайко!

В принципі, бажання природне. Але Люся виявилася до цього геть не готовою.

Річ у тім, що щасливими вважаються шлюби, де один із подружжя хропе, а інший цього не чує. А Люся чула все… Мало того, що Дмитрик хропів, як трактор, він ще й закидав на неї ноги!

Попри різні ковдри, він примудрявся закидати на неї свої «окісти», демонструючи розтяжку, як у прими-балерини.

У ті кілька ночей «щастя» Люся майже не спала.

Дві ночі ще можна стерпіти, але їй пропонували поселити це у себе назавжди. І на тлі кохання у дівчини з’явилося роздратування: а ви спробуйте не поспати ніч — у вас теж з’явиться!

У результаті здивованому кавалеру відмовили від дому: у гості — будь ласка, а ночувати — до себе! І він, ображений і незрозумілий, зник разом із рюкзачком.

Михайло, що з’явився через пів року, був гарний у ліжку, але абсолютно непристосований до побуту. Не для того мама «квіточку» ростила!

У раковині після нього росла гора брудного посуду — чоловік жодного разу не помив за собою чашку.

Пару разів він просив кохану випрати «шкарпеточки»: виявилося, дорослий дядько не вміє вмикати пральну машину. А бруднити руки в тазу — не панська справа.

До того ж коханий був із тих, кого зараз модно називати рантьє: жив на гроші від здачі однокімнатної квартири, а сам мешкав із батьками. Як мешкав — не працював, тільки їв.

За оренду виходило не надто багато, але йому вистачало. А що — мама з татом годують. Отримувані п’ятнадцять тисяч гривень великовікове дитятко витрачало виключно на себе і свої забаганки — за вирахуванням аліментів: десь у нього росла дочка.

І він теж захотів переїхати від батьків до коханої:

— Хочу засинати і прокидатися з тобою, Люсьєн!

— Добре — засинай і прокидайся! — дозволила Люся. — Але давай «на березі» домовимося: як ми розподілятимемо бюджет і хатні обов’язки? Скільки ти плануєш вносити до спільного кошика?

— У який ще кошик? — щиро здивувався тридцятирічний Мишко.

— Ну як — комуналка, їжа, прання, прибирання… Скільки ти збираєшся за все це щомісяця платити? — запитала Люся.

І, побачивши його здивовані очі, зрозуміла, що аніскільки!

Квартира ж Люсина — от хай вона і платить! І хіба їй важко випрати його білизну разом зі своєю? Все одно ж порошок уже засипаний! А вже прибирати й готувати люблять усі жінки! Чому це не всі? Усі без винятку!

— То ти що, не хочеш заміж? — здивувався Михайло.

— А ти хіба пропонуєш мені заміж? — спитала Люся.

— Ну так: якщо ми одне до одного притремося! — пояснив коханий.

Ключовим тут виявилося слово «якщо»: неважко здогадатися, що вони не притерлися…

Михайло теж зник із її життя, на прощання кинувши:

— Ти зла!

— Така ж, як перша дружина, чи ще гірша? — єхидно поцікавилася Люся.

Невдовзі з’явився Слава: прекрасна в усіх відношеннях людина, яка несподівано виявилася запійною!

Вони на той час уже жили разом: чоловік непогано заробляв і в побуті був просто справжнім діамантом. Мив вікна й підлогу, пилососив і красиво розвішував білизну. Люся не могла натішитися — невже пощастило?

А потім коханий зник. Виявилося, зірвався — а вони вже заяву подали!

Добре, що зірвався ще до весілля: хоч витрачатися не довелося.

Майбутня свекруха дзвонила і плакала в слухавку:

— Прийми його, нерозумного, назад, Христом-Богом молю!

Але Люді знову стало байдуже: йому ж на неї начхати, то чому вона має церемонитися?

Тож своє тридцятиріччя красива і розумна Людмила зустріла в гордій самотності.

Мама щодня дзвонила і “виносила мозок”: коли будуть онуки? Подруги дивувалися: така красуня, розумниця — і сама? Може, пороблено? Люся віджартовувалася: на її думку, гідних претендентів на її руку і серце справді не було.

Вона навіть завела собі кішку! Просто підібрала на вулиці кошеня і принесла додому.

До речі, це виявилося чудовим рішенням: Мусьці можна було довірити всі свої біди. І ніхто тебе не перебивав, не ліз із дурними порадами. Тільки погоджувався коротким «няв».

Психологи рекомендують!

І тут Люся втратила голову: по самі вуха закохалася в симпатичного Валерія Ігоровича. Чоловік був власником кількох аптек, заможний, самодостатній, цікавий і бездітний. Так, із таким щастям — і на волі!

Люся на той час перетворилася на справжню фатальну красуню: вони були чудовою парою. Ну що, цього разу нарешті «гірко»?

Мама видихнула: до онуків було рукою подати! Подруги отримали звістку про швидке весілля.

Весь час зустрічалися в нареченого: у нього була розкішна квартира в центрі. А тут Люда вирішила запросити його до себе на вечерю: завтра кавалер обіцяв перевезти її до себе — речі вже були зібрані.

Спершу все йшло чудово: легка вечеря, натяки на продовження, невимушена розмова. Гумор, легкі дотики, багатообіцяючі погляди: я подарую тобі зірку! І він би справді подарував ту зірку!

Наречений виявився непристойно багатим на тлі попередніх «голодранців».

Він уже порадував свою «голубоньку», як казала бабуся, дечим із розряду коштовностей та автівки.

Але тут Валера, вийшовши в туалет, копнув кішку. Ні, Муська не зіпсувала йому взуття. Не кинулася дряпати гостя. І не вчепилася в ногу. Вона просто йшла.

Просто йшла з пункту А в пункт Б у своїх важливих котячих справах. Ну так, її шлях пролягав через траєкторію руху чоловіка. І що? Невже одразу треба копати? Тварина ж не зможе тобі відповісти!

Але він її навіщось копнув…

Люся, яка це бачила, заціпеніла. Правда, Валера вдарив не боляче, а прикро — кішка не постраждала. Але цей «мінус» у вигляді стусана перекреслив усі «плюси».

Наречена спостерігала за всім цим ззаду. А красивий чоловік, відчувши погляд, обернувся і просто усміхнувся: наче дати копняка котові було звичною справою. Та й що, власне, сталося?

У результаті вечора не вийшло. Та нічого не вийшло — ні вечері, ні звичної близькості.

— То ти що — через якусь кішку все це влаштувала? — здивувався Валера, якому замість десерту запропонували поїхати додому. — Виходить, усі наші стосунки — коту під хвіст?

І сам усміхнувся вдалому жарту.

А Людмила зрозуміла, що нічого йому не доведе. Марно пояснювати сорокап’ятирічному дядькові, що котів бити не можна!

Чоловік пішов, на прощання злісно кинувши:

— Не думав я, що ти виявишся такою дурепою! Подарунки поверни!

— От і дарма не думав! Думати завжди треба! — відповіла наречена і назавжди зачинила за ним двері, викинувши просто на сходовий майданчик мутонову шубку і пару каблучок.

— Змарнувала ти своє життя, онучко! — резюмувала бабуся. — Дітей треба вже тобі, а ти кішку завела, як стара діва!

А в онучки з цього приводу не було жодних комплексів: дітей сьогодні можна чекати хоч до пенсії! А якщо пощастить, то і на ній — для чого ж тоді наука працює?

— І взагалі, — вела далі бабуся, — якщо любиш вишні, то навчися випльовувати кісточки!

Так каже східна мудрість. А по-нашому це означає: вмій відділяти головне від дрібниць.

І Люся продовжила пошуки потенційного чоловіка і батька для майбутньої дитини…

Хтось скаже: та це не пошуки, а справжня розпуста!

А от і ні: у дівчини все ґрунтувалося на почуттях. Бувають такі закохані натури: раз — і попливла! І якщо у вас із цим проблеми, то краще мовчіть і не заздріть!

Цього разу вибір упав на сорокарічного Миколу: недурного, розлученого, привабливого і небідного — навіщо плодити злидні?

Він не мав шкідливих звичок, із задоволенням допомагав по господарству, без нагадування виносив сміття і ходив у магазин.

І що — суцільний мед? Невже ні крапельки дьогтю?

Та звісно ж, був дьоготь — всього одна малюсінька крапелька. Адже ідеальними бувають тільки боги. А претендент був усього лише людиною, тому й залишав після себе калюжу у ванній…

Це був не громоподібний хропіння, але все-таки. Адже й калюжа може довести до сказу, як і незакритий тюбик із зубною пастою.

А в іншому претензій до чоловіка не було: і батьком він буде хорошим! Та й із кішкою Микола потоваришував: Муська його одразу визнала! І це був вагомий аргумент.

Було ще дещо: мама могла незабаром здійснити свою мрію і стати бабусею — серце підказувало Люсі, що скоро їх стане троє.

Тому, зайшовши у ванну після коханого і зіткнувшись із чисто вимитим і радісним Миколою на порозі, Люся просто переступила через залишену ним калюжку на кахлях: нічого, витру!

І, подумки «виплюнувши кісточку», гукнула у прочинені двері:

— Я скоро! Не сумуйте там із Муською без мене.

***

Кажуть, ідеальних людей не існує, а щастя будується не на пошуку досконалості, а на вмінні прощати маленькі недоліки заради великого кохання. Головне — знати, де закінчується дрібниця і починається неповага до того, що для вас святе.

А яку «кісточку» у стосунках навчилися «випльовувати» ви, щоб зберегти мир у родині, поділіться досвідом?🙃