Словом, жив наш Євген із Лерою, як вареник у сметані. Прийде з роботи, наїсться від пуза всякої смакоти, і прямісінько на улюблений диван — телевізор дивитися або в комп’ютерні ігри грати. А що ще йому залишалося робити? У хаті прибрано, пахне свіжістю, на плиті каструлі парують. Роботи для чоловічих рук ніби й немає

— То що, нам знову до твоєї мами пакувати валізи?! — грізно, аж із металом у голосі, запитала Лера чоловіка.

Вона була сердита на нього так, що аж іскри з очей сипалися. «Ні-ні, з цим точно треба щось робити. Так далі діло не піде. Або він береться за розум, або наша сім’я просто розлетиться на друзки, як стара макітра!» — з відчаєм подумала жінка, дивлячись на Євгена. А той сидів собі тихо-мирно, кліпав очима і робив такий вигляд, ніби це все взагалі не про нього і він тут просто меблі охороняє.

— Добре! Їдемо!!! — сердито блиснула очима Лера і почала рішуче жбурляти у велику спортивну сумку свої речі: светри, джинси, косметичку…

— Леро, ти чого це? — Євген нарешті випав зі своєї затишної нірвани й жваво зацікавився тим, що відбувається просто перед його носом. — Навіщо ж одразу до таких крайнощів вдаватися?

— А як ще з тобою, скажи на милість, боротися? — кинула Лера риторичне запитання, навіть не зупиняючись і продовжуючи своє енергійне пакування.

А почалася ця історія ще два роки тому, коли Лера та Євген тільки-но побралися. Між ними тоді палало таке палке кохання, що воно легко згладжувало всі гострі кути побуту, і перший час молодята жили душа в душу. А от потім справи пішли, м’яко кажучи, трохи шкереберть.

Річ у тім, що наша Лера була професійною кухаркою. Готувала вона просто божественно, з душею, і свою роботу обожнювала до безтями. Ну а Євгену з цього перепадали надзвичайно приємні та смачні «бонуси» — ситні домашні обіди, розкішні вечері та свіжа, пухка випічка, що пахла на весь під’їзд ледь не щодня.

Чоловік жив як кіт у сметані! Особливо радісно йому було, коли він згадував жалісливі розповіді свого старшого брата Василя. У того дружина терпіти не могла стояти біля плити, та й часу на це не мала через роботу, тож бідний брат харчувався, як то кажуть, святим духом та тим, що в холодильнику знайде.

Іде, бувало, Василь з роботи, купить у найближчому супермаркеті якісь напівфабрикати сумнівної якості, кине на сковорідку — от і вся вечеря. Дружина його, правду кажучи, заробляла дуже непогано, але ж і пропадала в тому офісі до пізньої ночі, тому до хатніх справ у неї руки просто не доходили.

От і вийшло так, що весь побут важким тягарем ліг на плечі Василя. Прибирав він так-сяк, аби павутиння в кутках не висіло, а куховарив і того гірше — та й натхнення до того не мав жодного.

Тому й рятувався магазинними варениками та котлетами. Щоправда, він їх регулярно або спалював на великому вогні до стану вугілля, або пересушував так, що виделку зламати можна, але що робити? Жував і плакав.

— Голод — не тітка, братику, ти це добре намотай на вус, коли будеш собі суджену обирати, — повчав він колись молодшого. — Моя он — вся з себе така розкішна, фігура як у моделі, постійно на якихось модних дієтах сидить, самі листочки салату хрумає. А я ж так довго не протягну! От і мучуся. Ніби й розумниця вона в мене, і красуня писана, а життя з нею якесь сумне виходить… не ситне, знаєш.

От Євген і обрав собі Леру. Хоча, якщо чесно зізнатися, він не те щоб влаштовував якісь кастинги — просто так пощастило хлопцю, доля щаслива їх звела докупи.

І ті тужливі братові слова він згадував із теплою посмішкою щоразу, коли Лера ставила перед ним тарілку з гарячим, наваристим українським борщиком чи домашніми голубцями.

— Ех, і шкода ж, що ми так далеко один від одного живемо, — зітхав та жартував Василь, коли дізнався, який золотий квиток витягнув молодший брат. — Я б до вас щовечора на вечерю забігав! Може б, нарешті, перестав труїтися тими своїми підгорілими биточками. І чого вони в мене такі неїстівні виходять, га?

— То ти краще дружину іншу шукай, таку, щоб з пирогами зустрічала! — пишався собою Євген. — А сім’ю брата об’їдати не годиться!

— Та ні… Я свою Оксанку люблю, іншої мені не треба, — покірно зітхав Василь. — От думаю, може, її на якісь модні кулінарні курси записати?

Словом, жив наш Євген із Лерою, як вареник у сметані. Прийде з роботи, наїсться від пуза всякої смакоти, і прямісінько на улюблений диван — телевізор дивитися або в комп’ютерні ігри грати. А що ще йому залишалося робити? У хаті прибрано, пахне свіжістю, на плиті каструлі парують. Роботи для чоловічих рук ніби й немає.

— Ох… відчуваю себе зараз, як той ситий кит, що на берег викинувся! Ну й нагодувала ти мене, Лерочко, дай Боже тобі здоров’я! Люблю тебе неймовірно… — муркотів він, погладжуючи кругленький живіт.

— Я тебе теж дуже люблю, мій хороший, — лагідно відповідала дружина. — Тільки знаєш, у нас там кран у ванній знову підтікає, ти б не глянув одним оком?

— Ой, сонечко… Тільки не зараз, благаю! Дай хоч трохи відійти від такої ситної вечері, бо аж очі злипаються, так спати тягне.

— А хто ж тебе, питається, змушує такі порції наминати? — щиро дивувалася Лера.

— Так смачно ж неймовірно! Я просто зупинитися не можу, руки самі за добавкою тягнуться, — виправдовувався Євген. — У тебе, мабуть, сила волі залізна, раз ти сама дзьобаєш, як та пташечка.

— Я просто за фігурою стежу. А це, скажу тобі по секрету, мотивація ще та, краще за будь-які замки на холодильнику працює, — посміхалася Лера.

Але кран так і залишився капати, діючи на нерви. Того вечора Євген про нього благополучно забув. І наступного теж. І на третій день нічого не змінилося. За тиждень такої «глухоти» Лера почала потроху закипати, мов той чайник на плиті.

— Ну чого ти сидиш прикипівши?! Кран тече, води набігло, електрочайник вмикається через раз, контакти відходять! Скільки можна просити, щоб ти глянув, що з ним? Нуль на масу!

— Та зроблю я все, зроблю, не шуми. Я ж з роботи прийшов, втомився як собака, — монотонно відказував Євген, навіть не відриваючи погляду від монітора комп’ютера.

— Та від чого ж ти так страшенно втомився, га?! — не витримувала Лера. — Я після роботи і з пилососом пробіглася, і їсти наварила, і ванну вимила! Чекала-чекала, поки ти ту сантехніку почистиш, плюнула та й сама все віддраїла! А він, бачте, втомився!

— Та це я за тебе втомився, люба, — нахабно всміхався чоловік. — Ми ж із тобою дві половинки одного цілого, забула?

Лера лише гірко зітхала і мовчки бралася за чергову хатню роботу, якої ніколи не меншало. Жили вони в орендованій квартирі, свого кутка ще не нажили, хоча й намагалися потроху складати копійку до копійки. Щоправда, з їхніми не надто великими зарплатами відкладати виходило хіба що сльози.

Аж якось одного чудового вечора Євген видає:

— Леро, я звільнився. Плюнув на те керівництво і пішов від них геть!

— Як це звільнився?! — аж ахнула дружина, випустивши з рук ополоника, який з гуркотом полетів на підлогу.

— А отак. Взяв і написав заяву. І ті два тижні, що по закону треба, вже відпрацював. Все! З завтрашнього дня я вільна людина.

— І ти мені навіть словом не промовився за весь цей час?! — в очах Лери забриніла щира образа.

— Та я це… знав просто, що ти почнеш сваритися, відмовлятимеш. Думаю, почнеш мене умовляти потерпіти, а я людина м’яка — послухаю і передумаю. От і вирішив обрубати кінці мовчки.

— Ах, он воно як! Він вирішив! А за які такі гроші ми тепер жити будемо? Мою зарплату в їдальні ти чудово знаєш — на неї не розгуляєшся! — обуренню жінки не було меж.

— Та я швидко знайду роботу, ще кращу за ту! От побачиш. Не бідкайся, зовсім скоро заживемо, як пани в казці! — самовпевнено підморгнув Євген і спробував обійняти дружину за талію.

— У нас же якраз час за оренду квартири платити… — з жахом згадала Лера, відсторонюючись від його обіймів.

— Ну, ти цього місяця заплати зі своїх, а вже наступного ми з моєї нової, великої зарплати розрахуємося! Ти головне — вір у мене!

— Та я то вірю… Але ж розумні люди спочатку нове місце підшуковують, а вже потім мости спалюють, — пробурчала Лера, передчуваючи недобре.

Але нова робота щось ніяк не знаходилася.

Минув один місяць, потім другий… Дійшло до того, що Лері довелося червоніти і позичати гроші на оплату квартири у своїх батьків-пенсіонерів.

Якось зателефонувала свекруха. Мама Євгена, Маргарита Павлівна, час від часу цікавилася їхніми справами. От Лера, не витримавши, і вилила їй душу, побідкавшись на тотальне безгрошів’я. Маргарита Павлівна вислухала і несподівано запропонувала:

— А знаєте що? Перебирайтеся ви поки що до мене! Кімната в мене вільна є, мій старший, Василь із дружиною, живуть геть на іншому кінці міста, тож хоч мені з вами веселіше буде. А як станете на ноги, знайде Євген роботу — то й з’їдете собі на здоров’я!

— Ой, Маргарито Павлівно, золота ви людина! Дякую вам щиро! — аж видихнула з полегшенням Лера. — До моїх батьків не підеш, там і так тіснява — ще двоє молодших сестричок підростають. Ми б уже давно з тої оренди з’їхали, якби було куди… Бо платити господарям уже зовсім нічим.

— Стривай, а що там із роботою мого Євгена? Він же мені нічого не каже, хитрун такий! Хоча ми з ним, правду кажучи, вже місяців зо два до пуття й не говорили, тільки з тобою…

Лера коротко, але змістовно змалювала свекрусі їхню сумну картину. Якщо відверто, дівчина морально готувалася до того, що коли вони переїдуть, свекруха почне кудкудакати навколо свого «бідного хлопчика», жалітиме його та здуватиме пилинки.

Мовляв, втомилася дитина, хай перепочине, хоча тому лобурю давно вже час було братися за розум.

Та й підтримки насправді потребувала Лера, яка тягнула все на собі, а Євгена і так усе влаштовувало: спав до обіду, їв смачненьке і в вус не дув. Але сама думка про те, що більше не треба віддавати останні копійки за чужі стіни, вже гріла серце.

Проте Лера дуже сильно помилилася у своїх прогнозах! У материнському домі Євген миттєво і начисто забув про те, що у природі взагалі існує таке явище, як м’який диван.

А разом із ним зникли з радарів комп’ютер та телевізор. Маргарита Павлівна діяла рішуче: вона навіть смартфон у нього з рук безжально вилучала, відправляючи сина на чергове господарське «спецзавдання».

— У ванній раковина забилася, вода стоїть! Ану, бери вантуз і йди прочищай! Чого всівся, як гість?

Євген тяжко, по-мученицьки зітхав і йшов у ванну.

— Поличку прибий! Отут, над столом. Так. Ні, постривай, трохи правіше бери! Отак. Добре, — командувала мама сином із запалом справжнього виконроба, не даючи йому й хвилини спочинку.

— Втомився?! — щиро, аж брови підлетіли, дивувалася вона на його скиглення. — А від чого це ти, скажи на милість, втомився? Ти ж цілісінький день пальцем об палець не вдарив!

Ми он з Лерою з роботи прийшли — ледь ноги волочимо! І де наша гаряча вечеря?! Ану марш на кухню, звари хоч пельменів! Ми їх по дорозі купили, серце ж моє відчувало, що вдома їсти нічого!.. До речі, ти роботу шукаєш чи як?

— Ну… я це… дивлюся вакансії… — почав було викручуватися Євген.

— Чого ти там під ніс собі мимриш? Відповідай нормально, як дорослий чоловік! І так голова розколюється після зміни, а ти тут ще гугнявиш щось незрозуміле!

— Мамо, ну чого ти починаєш?! — ображено надув губи син.

— Що «чого я»?! Що ти мені тут влаштовуєш?! — грізно гримнула Маргарита Павлівна. Потім раптом стих голос до пронизливого, свистячого шепоту і припекла:

— І як тільки наша Лера тебе, такого трутня, терпить?! Але запевняю тебе, синку, її ангельське терпіння має межі, і вони не безкінечні! Ану марш на кухню воду ставити, я кому сказала! А відзавтра будеш мені щовечора детально, по пунктах, звітувати: куди телефонував, на які співбесіди ходив і що тобі там відповіли! Тобі ясно?!

— Та ясно мені, ясно, — похмуро пробурмотів Євген, плентаючись до плити. — Зовсім мені тут життя не стало, як у тюрмі…

…Цікаво, що Лера в домі свекрухи вже не випікала своїх фірмових пиріжків і не наварювала складних багатоповерхових борщів. Маргарита Павлівна ще в перший день чітко розставила крапки над «і», заявивши, що обов’язки в їхній великій родині відтепер розподілятимуться суворо раціонально. Раз Євген тимчасово безробітний і гріє крісло вдома, то святий його обов’язок — дбати про теплий обід та чисту підлогу…

— Ех, братику Василю, — сумно бубонів собі під ніс Євген, зціпивши зуби і намагаючись розім’яти непокірну бульбу на пюре. — От і я в твоїй нещасній шкурі опинився! І хто б міг подумати — рідна ж матір так знущається! Що з нею взагалі сталося? Раніше ж такою деспоткою не була! Ой, даремно ми сюди приїхали…

Дивовижно, але після таких маминих «пігулок» хороша робота для Євгена знайшлася напрочуд швидко.

Він мчав додому, мов на крилах, бажаючи якомога швидше потішити матір та дружину цією радісною новиною (і сподіваючись на омріяну свободу).

Проте від домашньої каторги працевлаштування його не врятувало. Свекруха авторитетно заявила, що відтепер обов’язки з прибирання та куховарення діляться порівну на трьох. Щоб усе було по-чесному і без образ.

— Ми ж тепер усі троє працюємо, всі в абсолютно рівних умовах. З якого такого дива ми з Лерою маємо тебе, дорослого, здорового лоба, обслуговувати? — аргументувала вона.

Тож Євгену знову було ніколи вилежувати боки на дивані…

— Мамо, ми, мабуть, будемо з’їжджати… — якось за вечерею, через два місяці такого суворого режиму, обережно повідомив Євген. — Ну навіщо ми будемо тебе й далі тіснити? Гроші в нас тепер знову водяться, знімемо собі гарну квартиру.

— А може… може, ми б якраз тут і змогли назбирати на перший внесок за власне житло, поки в мами живемо? — несміливо подала голос Лера, крадькома спостерігаючи за реакцією свекрухи.

Якщо чесно, дівчина була б безмежно щаслива пожити під цим дахом ще трохи, адже все складалося просто ідеально.

Маргарита Павлівна керувала домашнім господарством, як справжній генерал: вона контролювала закупівлю продуктів, напам’ять знала всі акції, знижки та вигідні точки на ринку, і навіть сама їздила на своєму невеличкому авто закупатися на тиждень наперед. Справжня ділова жінка!

Лера нею щиро захоплювалася і багато чого вчилася. Та й на свою квартиру треба було відкладати, тут кожна копійка на рахунку…

— Ні-ні, Леро! Мені просто совість не дозволяє так нахабно соромити матір. Їй спокій потрібен, відпочити хочеться після зміни, а тут ми їй на голові сидимо! — солодко, як лис, усміхнувся Євген, подумки вже збираючи валізи.

…Але як тільки подружжя знову перебралося на орендовану квартиру і почало жити окремо, Євген миттєво взявся за старе. З тиждень він ще, суто за інерцією після маминої муштри, щось там допомагав по господарству, але потім чари розвіялися…

— Євгене, ну я ж тебе ще зранку просила почистити сантехніку! Тобі що, важко кілька разів йоржиком махнути? Я фізично нічого не встигаю! І біля плити стою, і підлогу мию. Твоя мама хоч продукти на машині привозила, а мені поки після зміни по супермаркетах з торбами пробігтися, поки те та се… сил немає!

— Почищу. Обов’язково почищу, не кричи. От тільки дух переведу трохи, — незворушно, як буддійський монах, відказував Євген з дивана.

— Знову перепрацювався, бідолаха?! — зло примружила очі Лера. — А може, нам краще до твоєї мами назад переїхати, га? Там ти швидко бадьорість духу знаходив!

— Ну чого ти одразу починаєш погрожувати! Нормально ж сиділи… — обурено засопів чоловік і, важко зітхаючи, неохоче поплентався у ванну за мийним засобом.

Та попри всі Євгенові старання уникнути цієї долі, поїхати до мами таки довелося (з чого ми, власне, й почали цю розповідь). І Лера була в глибині душі безмежно вдячна свекрусі, що та зустріла їх без жодних докорів і не стала читати моралі про те, що вони знову прийшли з простягнутою рукою.

Лері було страшенно соромно. «Дорослі ж, здавалося б, люди! А бігаємо туди-сюди, як малі діти, і все через цього ледаря! А в нас же незабаром поповнення в родині… Боже світе, що ж я буду робити?!» — з відчаєм міркувала молода жінка.

Так, вони не планували зараз розширювати сім’ю, але, всупереч усім засторогам, сталося диво — Лера опинилася при надії. Думати про те, щоб не зберегти це маленьке життя, вона навіть не хотіла.

А отже… отже, їй треба було за будь-яку ціну «розштурхати» свого благовірного!

Адже Євген — нормальний, розумний чоловік. От що з ним таке робиться, коли маминого нагляду немає?! На роботі в нього знову почалися негаразди, зарплату суттєво врізали.

Треба було негайно підшуковувати щось стабільніше, та ще й відкладати гроші на візочок і пелюшки для немовляти. Але Євген сидів, як той пеньок, і зовсім не квапився щось змінювати…

І ось тут Маргарита Павлівна знову спрацювала як потужний каталізатор! Під її пильним і невсипущим керівництвом Євген у терміновому порядку, мов ошпарений, знайшов нове, вельми пристойне місце з гарним окладом. Він знову, як миленький, завзято допомагав дружині по господарству.

Тим паче, що Леру зараз мучив жахливий ранковий стан, коли й на їжу дивитися не хочеться. Свекруха ж огорнула невістку неймовірною турботою, готувала їй дієтичні супчики, а з сина не спускала очей і ганяла його ще дужче, ніж минулого разу.

А Євген терпів.

— Ти тепер не просто хлопчик, ти — голова сім’ї, чоловік! — суворо, але з любов’ю повчала його мати. — У тебе має бути залізна відповідальність за свою жінку, за майбутніх нащадків. Час уже дорослішати, синку, брати штурвал у свої руки. Хто ж подбає про твоїх рідних, як не ти? Ти гарненько про це на дозвіллі подумай…

— Живіть уже поки що в мене, — якось за ранковим чаєм категорично заявила Маргарита Павлівна. — Нема чого вам із немовлям по чужих кутках та орендованих квартирах поневірятися. А там, дивись, якраз і складете копійку на свій власний куток, та й переїдете у власну оселю, як матимете бажання.

Лера подивилася на свекруху очима, повними щирої, глибокої вдячності, і ледь не розплакалася від розчулення. Під теплим крилом у цьому домі вона відчувала абсолютний спокій за своє завтрашнє щастя.

З такою «золотою» мамою поруч їм точно не були страшні жодні життєві шторми та негаразди…

Ось таку життєву, повчальну історію надіслала до нашої редакції одна з читачок, а я лише дбайливо адаптувала її, щоб поділитися цією родинною пригодою з вами. Як то кажуть у народі: чоловік — то голова, а мудра жінка (чи то дружина, чи свекруха) — то шия, куди поверне, туди й дивитиметься.

Цікаво, а чи зустрічалися на вашому життєвому шляху такі справедливі свекрухи, які ставали справжньою опорою для невістки та вміли майстерно направити сина на правильний шлях?