— Сніданку не буде, — тихо сказала вона в порожнечу кухні. — І вечері теж. Взагалі. Зовсім. Ніколи. Вона дістала телефон і замовила сет ролів «для одного». З позначкою: «Багато імбиру і ніякого зайвого посуду». Потім зайшла у ванну, вимила руки й попрямувала до спальні. Двері зачинилися на замок. Уперше за дванадцять років Олена повернула ключ

Олена переступила через лівий кросівок Максима. Правий сиротливо притулився до плінтуса за кілька метрів далі, вказуючи траєкторію, якою дев’ятнадцятирічний син прослідував у свою фортецю.

Важкі пакети із супермаркету звично вп’ялися пластиковими петлями в пальці, залишаючи на шкірі глибокі білі борозни. Олена знала: якщо зараз розтиснути руки, пальці ще довго зберігатимуть форму гачків.

У вітальні волав телевізор. Ігор, витягнувши ноги на кавовому столику, роздавав поради тренеру збірної з футболу.

— Оленко, це ти? — долинуло з-за спини, не відриваючи Ігоря від екрана. — Глянь у холодильнику, там молоко ніби закінчилося. І це… сорочка синя мені на завтра треба. Подивися, вона в пранні чи де?

Олена нічого не відповіла.

Вона пройшла на кухню, акуратно поставила пакети на підлогу і відчинила дверцята холодильника. На полиці стояв пакет з-під молока. Абсолютно порожній, але старанно закритий кришечкою.

Хтось із домашніх, не бажаючи здійснювати складну технічну дію з донесення картону до відра для сміття, просто повернув його на місце. Створив видимість наявності. Жалюгідну декорацію благополуччя.

Вона дивилася на цей пакет так, ніби в ньому містилася відповідь на головне питання всесвіту. Усередині щось клацнуло. Не голосно, не боляче — просто як вимикач у порожньому коридорі. Це було дивне відчуття, не злість, ні — злість вимагає енергії, а Олена була порожня, як цей клятий пакет.

Олена не стала розбирати покупки. Вона залишила телятину, яка мала стати вечерею, повільно теплішати в пакеті на підлозі. Згадала слова матері: «Терпи, Оленко, чоловік — голова, а жінка — шия». Сімнадцять років вона працювала цією самою шиєю, аж поки та не почала хрустіти від непосильного навантаження.

— Сніданку не буде, — тихо сказала вона в порожнечу кухні. — І вечері теж. Взагалі. Зовсім. Ніколи.

Вона дістала телефон і замовила сет ролів «для одного». З позначкою: «Багато імбиру і ніякого зайвого посуду». Потім зайшла у ванну, вимила руки й попрямувала до спальні. Двері зачинилися на замок. Уперше за дванадцять років Олена повернула ключ.

Госпрозрахунок і дефіцит уваги

Ранок почався не з аромату кави, а з ритмічного стуку у двері, що нагадував азбуку Морзе для зневірених.

— Оленко, люба, ти чого, проспала? — голос Ігоря за дверима вібрував від легкого обурення. — Там у чайнику порожньо, і це… яєчня сама не посмажилася, уявляєш?

Олена сиділа на ліжку, обклавшись подушками. На колінах лежав ноутбук — вона перевіряла квартальний звіт, і цифри тішили її куди більше, ніж інтонації чоловіка.

— Сніданок у гастрономі на розі, Ігорю, — відгукнулася вона, не підвищуючи голосу. — Там чудові сирники. Рекомендую як фахівець.

— Це несерйозно, — пробурмотів чоловік через двері.

— Це дуже навіть серйозно, — парирувала Олена. — Мою ліцензію на обслуговування цього об’єкта анульовано за несплату уваги.

За годину під дверима зібралася ціла делегація. Ігор у зім’ятих сімейних трусах, Максим із мокрим волоссям і шістнадцятирічна Соня, чий вигляд виражав крайній ступінь екзистенційної кризи через відсутність чистих джинсів із розрізами.

— Мам, це що, пранк? — Максим сперся на одвірок. — Де моя форма для залу? Мені за сорок хвилин виходити.

Олена вийшла з кімнати. Вона була в діловому костюмі, з ідеальною укладкою і поглядом, яким зазвичай звільняла недбайливих аудиторів.

— Увага всім присутнім, — вона обвела їх поглядом. — Відсьогодні наш відділ побутового самообслуговування переходить на повну самоокупність. На холодильнику висить новий статут. Ознайомтеся під розпис.

На дверцятах холодильника красувався аркуш А4 у прозорому файлі:

Харчування: Індивідуальне замовлення або самостійне полювання в надрах плити.

Прання: Кнопка «Пуск» на машинці — це не елемент декору, а діючий орган управління.

Логістика шкарпеток: Загублені речі визнаються зниклими безвісти.

— Ти з глузду з’їхала? — Ігор тицьнув пальцем на папірець. — У мене сьогодні важлива зустріч! Мені потрібна та синя сорочка!

— Вона в кошику для білизни, Ігорю. На самому дні. Там зародилася своя екосистема, можеш вивчити її дорогою на зустріч, — Олена взула туфлі на підборах і вийшла, залишивши за спиною оглушливу тишу, в якій було чути лише, як кіт Арнольд шкребе кігтями порожню миску.

Ефект підгорілої каструлі

Надвечір третього дня квартира почала набувати рис декорацій до фільму про життя після людей. Ігор стояв перед плитою, тримаючи в руках упаковку пельменів так, ніби це був артефакт стародавньої цивілізації.

— Максиме, — покликав він, не обертаючись. — Гугл каже, що воду треба солити. А скільки? «За смаком» — це в грамах чи в чому?

— Не кричи, я намагаюся зрозуміти, чому машинка видає помилку E18, — долинуло з ванної. — Здається, я засунув туди кросівки разом із підручником географії.

Вода в каструлі, втомившись чекати на пельмені, вихлюпнулася на конфорку. Кухню наповнив їдкий запах гару. Кіт Арнольд, який сидів на підвіконні, видав звук, схожий на скрип іржавих дверей, і виразно подивився на господаря.

У цей момент у передпокій увійшла Олена. Вона мала зухвало відпочилий вигляд. Від неї пахло хорошими парфумами і свіжим повітрям парку, де вона щойно годувала качок, ігноруючи тридцять вісім гнівних повідомлень у сімейному чаті.

— О, у вас тут сеанс екзорцизму над плитою? — вона кинула погляд на почорнілу каструлю.

— Люба, це знущання! — Ігор розвернувся, розмахуючи шумівкою. — Ми голодні! У хаті немає жодної чистої тарілки!

— Чисті тарілки, Ігорю, — це не природний ресурс. Це результат праці. Якщо ти хочеш їсти з порцеляни, а не з пластикових контейнерів, доведеться згадати, як користуватися губкою.

Вона пройшла до своєї кімнати, насвистуючи щось із джазу. Вона відчувала, як дихати стає дедалі вільніше.

Візит важкої артилерії

У суботу вранці на порозі виникла Тамара Степанівна — мати Ігоря і головний адепт церкви «Жінка-Мусить». Вона приїхала без попередження, озброєна сумкою з пиріжками і непохитною впевненістю у власній правоті.

— Оленко, дитинко, — почала вона ще з порога, ведучи носом. — Чому в передпокої пахне так, ніби тут тиждень жили безхатьки? І що це за графік на холодильнику? «Прийом з особистих питань із 20:00»? Ти що, в міністерстві працюєш?

— Майже, Тамаро Степанівно, — Олена вийшла зустрічати свекруху в шовковому халаті, з книжкою в руках. — Я керую департаментом власного спокою. Чай будете? Тільки чашку доведеться помити самій, у нас сьогодні санітарний день самообслуговування.

Тамара Степанівна осіла на банкетку.

— Ігорю! — призовно крикнула вона. — Сину! Що тут діється? Чому твоя дружина поводиться як гостя в готелі?

Ігор вийшов із кухні, потираючи обпечений палець.

— Мамо, вона… вона не готує. Взагалі. Я вчора намагався зварити макарони, вони перетворилися на клейстер. Максим ходить у зім’ятому. Соня взагалі їсть самі чипси. Зроби що-небудь!

Свекруха повернулася до Олени, її очі звузилися.

— Олено, сім’я — це жертовність. Чоловік — це голова…

— …а жінка — шия, я пам’ятаю, — перебила Олена. — Але знаєте, Тамаро Степанівно, у цієї шиї розвинувся остеохондроз від вічних поклонів. Ігор — дорослий чоловік, який керує логістикою у великій компанії. Якщо він може доставити вантаж, то вже з доставкою виделки до рота якось упорається. А якщо ні — значить, ми погано його виховали. Або ви, або я.

Тамара Степанівна відкрила рота, але слів не знайшлося. Вона подивилася на сина, на невістку і раптом побачила в очах Олени не звичну покірну втому, а сталевий блиск людини, яка знайшла скарб і не має наміру його віддавати. Цим скарбом була її власне життя.

Нова прошивка

Минув місяць. Квартира не перетворилася на звалище, хоча й не сяяла стерильністю операційної. На кухонному столі тепер завжди стояла пачка одноразових тарілок — як пам’ятник перехідному періоду.

Олена сиділа на балконі, спостерігаючи за заходом сонця. На кухні копошилися. Чулася приглушена суперечка Максима і Соні про те, чия черга завантажувати посудомийку.

— Я вчора завантажував! — басив Максим.

— Ти завантажив три тарілки і сковорідку, це не рахується! — дзвеніла Соня.

Ігор зайшов на балкон, несучи дві чашки чаю. На одній із них був напис «Best Boss», на іншій — просто біла, без претензій.

— Слухай, — він зам’явся, простягаючи їй чашку. — Я тут подумав… Ми, напевно, правда трохи зажерлися, так?

Олена зробила ковток. Чай був міцним, саме таким, як вона любила.

— Не зажерлися, Ігорю. Просто звикли, що я — це частина інтер’єру. Як мікрохвильовка: натиснув кнопку — отримав результат. А в мікрохвильовки, виявляється, теж є межа міцності.

— Я замовив клінінг на середу, — тихо сказав він. — І… я записався на курси кулінарії. Ті, що в торговельному центрі. Буду вчитися робити стейки. Щоб не тільки пельмені-вбивці.

Олена подивилася на нього. У його погляді не було звичної вимоги. Була цікавість. Він ніби заново знайомився з жінкою, з якою прожив сімнадцять років.

— Знаєш, — усміхнулася вона, — стейки — це хороша ідея. Але цур, посуд після них миєш ти.

— Домовилися, — Ігор приобійняв її за плечі.

У вітальні щось гупнуло, а потім пролунав обурений вереск Арнольда. Але Олена навіть не ворухнулася. Вона знала, що там упораються. Тепер вони всі були в одному човні, і веслувати вчилися всі відразу, а не одна «шия», яка намагається повернути «голову» в бік здорового глузду.