Співробітниця живе одна у двокімнатній квартирі та запропонувала зустрітися з майбутніми сватами в неї, але як нормальні люди сприймуть це і що про нас подумають, зрештою вирішили, що нехай приходять до нас

Проблема житла, можна сказати, зруйнувала моє життя. Нам із чоловіком по 53 роки, Є дорослий син. Йому вже 26 років.

Живемо всі разом у одній чотирнадцятиметровій кімнаті. Квартира трикімнатна, але з нами ще живуть батьки чоловіка та його молодша сестра із сім’єю. З першого дня в нас були скандали зі свекрухою.

Сестра його тоді ще до школи ходила, але також за прикладом батьків, з нами не спілкувалася. Пропонували поділити квартиру, але ніхто не захотів.

Причини називалися різні. І те, що це їхня квартира, і те, що вони не зможуть за ці гроші купити по однокімнатній квартирі без доплати.

Так і живемо всі разом і досі. Я вже не сподіваюся, що це колись зміниться.

Вже до всього звикла, якби не син. Ігор зустрічався з дівчиною, але за рік розлучилися, бо він навіть запросити її додому не міг.

Вона зрозуміла, що щось не так просто перестала з ним спілкуватися. Зараз він має дівчину Оксану.

Вона з іншого міста, тут навчається. Батьки на другому курсі купили їй квартиру. Де живе Ігор, вона, звісно ж, не знає.

Але прийшов час знайомитися нам з її батьками, і постало питання, як їх до нас запросити. Мало того, що у нас такі стосунки із родичами, то за весь час, скільки я в них живу, жодного разу не робився ремонт.

Кожен вважає, що це його не стосується. Моя співробітниця живе одна у двокімнатній квартирі та запропонувала зустрітися з майбутніми сватами в неї.

Але як нормальні люди сприймуть це і що про нас подумають? Зрештою вирішили, що нехай приходять до нас.

Не зможемо ми весь час ховатися від них. Нехай із самого початку знають усі.

Коли вони побачили, як ми живемо, одразу ж сказали, що не збираються віддавати свою дочку за людину, якій навіть жити нема де. Я сказала, що якщо вони житимуть у квартирі Оксани, то ми допомагатимемо їм грошима.

На що її батько сказав, що його дочці подачки не потрібні. І на цьому все скінчилося.

Я тепер думаю, чи могла я свого часу хоч щось змінити, щоб моя дитина не була заручником цих квадратних метрів. Може, все ж таки судилося з ними і відокремитися ще тоді, коли син був маленьким, і тепер би йому не довелося терпіти таке приниження?