— Справжній чоловік мусить привести дружину у свій дім, і крапка! — так безапеляційно заявляла Ксенія ще в ті часи, коли тільки-но перевозила свої валізи до бабиної квартири. — От Ігор, звісно, хлопець непоганий, але що він має за душею? Прийде до мене в приймаки на все готове? Це що, чоловіча позиція? Чи, може, накажете в іпотеку влізати? Нащо мені здався той іпотечник, якщо я своє житло маю

Нашій Ксенії от-от стукне тридцять п’ять. Жінка вона вільна, під вінцем ніколи не стояла. Діточок теж поки немає, бо ж заводити малечу поза шлюбом вона категорично не хоче — каже, не той формат.

Та от біда: із законним шлюбом у неї якось… ну зовсім не клеїться.

А дівчина ж вона — хоч куди! Вродлива, струнка, як та берізка, одягається зі смаком, за останньою модою. Аж ніяк не якась там затуркана мишка. Стосунків їй, звісно, хочеться, як і кожній живій душі.

Постійно просить коліжанок: «Дівчата, ну познайомте ж мене з кимось тямущим!». Та й сама на місці не сидить, буває, знайомиться. Має власну автівку, престижну роботу. Але як тільки хтось із рідні чи знайомих починає дошкуляти незручними питаннями: «Ну, коли вже ти? Час би вже й про діток подумати, роки ж ідуть», — Ксенія аж лиця міняється, так їй це муляє.

Вона й сама вже давно зітхає, що хоче справжню сім’ю, хоче стати матусею. Але всі її романи закінчуються, щойно почавшись — ще на етапі перших побачень та притирання. Чому ж так виходить? А послухайте-но, що про це кажуть її подруги.

— А тому, що я, наприклад, заріклася її з кимось зводити! — емоційно розповідає одна з приятельок Ксенії їхній спільній знайомій. — Бо з того ніколи нічого путнього не виходить. Ти б знала, як мені потім було соромно перед другом мого чоловіка! Наша ж Ксюша йому прямо в очі таку правду-матку врізала: мовляв, ти, чоловіче, в житті нічого не досяг!

— Прямо так у лоб і сказала? А чого ж тоді взагалі на те знайомство напрошувалася? — дивується співрозмовниця.

— Ну, може, слова добирала трохи інші, — зітхає молода жінка. — Але суть саме така. Ой, дівчата, там такі породисті таргани в голові табунами бігають, що годі й казати! Планку вона задерла аж до небес, а в її віці, по-хорошому, час би вже ті вимоги трохи переглянути.

І мова ж зараз не про те, щоб хапати першого-ліпшого, аби тільки не самій. Ніхто не каже про якогось гультяя, що на дивані лежить, чи розлученого з купою проблем. У Ксюші інша біда — в неї ідея фікс на власній квартирі!

Річ у тім, що Ксенія — щаслива власниця розкішної двокімнатної квартири майже в самісінькому центрі міста.

Житло це їй дісталося від бабусі по батьковій лінії. Мати Ксенії з її батьком давно розлучилися, потім його не стало, і старенька підписала заповіт на онуку — свою єдину кровинку.

Ксенії тоді було лише двадцять, а вже з двадцяти двох вона розкошує окремо від мами (у якої, до речі, особисте життя і досі вирує так, що аж гай шумить).

І от, як подейкують позаочі подруги, отримавши ту нерухомість, Ксенія почала дивитися на всіх трохи згори вниз. Особливо на кавалерів.

— Справжній чоловік мусить привести дружину у свій дім, і крапка! — так безапеляційно заявляла Ксенія ще в ті часи, коли тільки-но перевозила свої валізи до бабиної квартири. — От Ігор, звісно, хлопець непоганий, але що він має за душею? Прийде до мене в приймаки на все готове? Це що, чоловіча позиція? Чи, може, накажете в іпотеку влізати? Нащо мені здався той іпотечник, якщо я своє житло маю?

— Почекай-но, а вона ту квартиру що, сама заробила? Може, ночами не спала, горбатилася, копійку до копійки відкладала? — слушно обурюється знайома.

— Та в тому ж і фокус, що ні! Халява чистісінька, спадок від бабусі. Але ж Ксюша свято переконана: це не вона повинна чоловіка у свій дім пускати, а він її — у свої хороми на руках заносити. І щоб ви розуміли, там ще й не кожна хата підійде!

Був у неї якось кавалер із цілком пристойною однокімнатною квартирою в передмісті. То вона його так брудом облила, що хлопець ледь відмився!

Мовляв, йому вже тридцять вісім, а він нічого, крім тієї тісної халупи на околиці, не нажив. Подруга їй і каже: «Ксюшо, ти ж сама своє житло не горбом заробила, то в чому проблема?

Здасте обидві квартири, візьмете спільну велику». А та як заведе свою платівку: раз у неї двокімнатна, то виходить, що її внесок у спільне майно буде більшим! І взагалі, вона ж дівчинка, тендітна квіточка, вона нічого заробляти не повинна.

До речі, той самий забракований Ігор зараз щасливо одружений, тішиться двома дітками, має простору трикімнатну квартиру в спальному районі. Так, в іпотеку, так, батьки трохи підсобили, але ж живуть люди в любові! А скільки в Ксенії було таких «Ігорів»…

Спершу знайомства йшли легко, але всі молоді хлопці до тридцяти ще не встигли обзавестися елітними палацами. Вони або тягнули іпотеку за студію, або жили десь далеченько від центру. Усіх відбракувала!

Згодом пішли знайомства через друзів. Тут уже контингент трохи змінився: траплялися розлучені чоловіки, навіть без дітей, але якраз на стадії поділу майна з колишніми дружинами — знову «не те пальто».

А далі з женихами взагалі стало тугувато.

Подруги ж бо давно повмощувалися в родинних гніздечках, а неодружених братів чи кумів у них явно не бездонна діжка.

— І при всьому цьому вона вічно бідкається, що нормальних мужиків не лишилося, нема за кого заміж іти! — продовжує розповідь подруга. — От я, дурна, і повелася. Хоча ж чудово знала, як вона під мікроскопом тих кавалерів роздивляється.

Але ж думала: роки йдуть, дівчина мала б порозумнішати, почати якось критичніше свої запити оцінювати…

І от ця оптимістична подруга вирішила познайомити Ксенію з другом свого чоловіка.

Чоловік солідний, 36 років. Довгий час працював за вигідним контрактом десь в іншій області. Повернувся, на власні, тяжко зароблені гроші купив собі новеньку гарну квартиру за містом. Симпатичний, статний, та й до створення сім’ї вже давно дозрів.

Подруга хитро підлаштувала так, щоб вони разом зустріли Новий рік у спільній компанії. Ксенія там розцвіла: і кулінарними талантами блиснула, і жартувала — ну просто чарівниця, коли захоче!

Чоловікові вона одразу впала в око. Усю новорічну ніч вони проворкували як ті голубки, не відлипали одне від одного. Потім ще кілька разів зустрічалися: гуляли засніженими парками, в театр сходили, в гарному ресторані посиділи.

А згодом кавалер запросив нашу Ксенію покататися на лижах на вихідних і, ясна річ, запропонував залишитися в нього з ночівлею.

Тільки от був один нюанс: увесь цей час чоловік жив у столиці, разом зі своєю мамою. У свою нову квартиру в передмісті він ще не перебирався. Ксенія про це ні сном ні духом не відала, та й не розпитувала якось, бо була впевнена, що він столичний житель.

Тож для неї стало справжнім крижаним душем, коли виявилося, що ночувати вони будуть не в елітних апартаментах у центрі, а у квартирі неподалік того лижного курорту.

— Ні, мабуть, у нас із тобою нічого не вийде, — відрізала Ксенія чоловікові наступного ранку, холодно дивлячись йому в очі. — У мене є свої непорушні принципи. Чоловік повинен вести жінку на свою територію.

І я зараз не про одну проведену разом ніч, а про спільне життя. Звідси я на свою роботу їздити не збираюся — це і довго, і дорого, і взагалі некомфортно. А до себе в приймаки я нікого не пущу. Бо моя квартира — це моя квартира. Вже вибачай.

— Ти б бачила, що потім було! — гірко усміхається знайома. — Друг мого чоловіка зізнався, що почувався так, ніби він племінний кінь на базарі, якому тільки що в зуби не заглянули, аби перевірити вік. Наша принцеса навіть пояснень слухати не захотіла!

А він же, між іншим, просто чекає, коли його мама вийде на пенсію. То була мамина ідея — вона сама просила купити їй житло подалі від міського шуму, щоб дихати свіжим повітрям, а потім просто помінятися з сином квартирами! Віддавши йому столичну!

От я не витримала і висловила Ксюші все, що про неї думаю. Кажу: «Ти, люба моя, своїми руками шикарний варіант відштовхнула через свої дурнуваті принципи та снобізм!».

Вона аж багрянцем взялася — видно було, що чоловік їй таки запав у душу. Але ж поїзд пішов, гудок прогудів. Другого шансу такі чоловіки не дають. А мій чоловік ще й на мене нагримав: мовляв, нащо ти моєму хорошому другові намагалася оцю «з привітом» підсунути? Тож тепер усе — я вмиваю руки!

— Та вже ж, «дівчинка», авжеж… — іронічно хитає головою друга подруга. — Тій «дівчинці» скоро сороківник стукне. З такими королівськими замашками вона скоро хіба що сорок котів заведе замість чоловіка.

Отаку життєву історію надіслала нам одна з читачок, а ми лише трохи причепурили її для нашої рубрики. Як влучно кажуть у народі: перебирала дівка женихами, та й лишилася з порожніми руками. А як ви вважаєте, чи варто так міцно триматися за власні квадратні метри і принципи, якщо на кону стоїть справжнє родинне тепло?