— Старайся, Гусак! А не то будеш двірником працювати все життя, вулиці підмітати! З такою успішністю ні в інститут, ні в училище не візьмуть. Дітлахи на слова вчительки починали сміятися, а Дімка червонів, втягував голову в плечі й робив вигляд, що намагається писати рівно. Але хлопчик зненавидів школу, і навчання стало для нього покаранням

Дімка Гусак був найменшим у класі, чому його хлопці дражнили “гусаком”, розʼяснювати не потрібно. Хлопчисько до того ж був поганим учнем, ледве-ледве на трійки встигав із предметів. Чи то заважала йому сором’язливість, і він боявся зайвий раз привертати до себе увагу, чи то установка вчительки початкових класів, яка гучно соромила його за поганий почерк і помилки:

— Старайся, Гусак! А не то будеш двірником працювати все життя, вулиці підмітати! З такою успішністю ні в інститут, ні в училище не візьмуть.

Дітлахи на слова вчительки починали сміятися, а Дімка червонів, втягував голову в плечі й робив вигляд, що намагається писати рівно. Але хлопчик зненавидів школу, і навчання стало для нього покаранням. Взимку він до того ж часто хворів, і багато пропускав матеріалу, і так і не зміг стати хорошистом, намагаючись хоча б не отримувати двійок, щоб не сильно засмучувати матір.

Ольга Петрівна ростила його одна. Худенька, невисока жінка (розповідь для сайту Рідне Слово)
працювала бухгалтером. Дмитрик був весь у неї. І незважаючи на те, що мати постійно змушувала його робити уроки, і допомагати по дому, він любив її, і шкодував у глибині душі, ніколи не показуючи свою ніжну прихильність.

Коли Діма навчався в сьомому класі, його пересадили за парту до Аліни – відмінниці, щоб «підтягнути з навчання». Аліна була тихонею, ніколи не підвищувала голосу, допомагала Дімці, і явно співчувала його становищу. При ній ніхто з хлопців не наважувався жартувати над Дімою, тому що Аліна одним поглядом могла дати зрозуміти, що добре, а що погано. До того ж вона ніколи не відмовляла в допомозі всім, хто до неї звертався: і задачку швидко пояснить, і розв’язання прикладу дасть списати.

Одного разу, коли Діма захворів, класна керівниця Зінаїда Іванівна попросила Аліну віднести Дімі домашнє завдання. Хлопчик уже одужував, але здорово відстав у навчанні.

Аліна подзвонила у двері квартири Дмитрика, і їй відчинила худенька бліда жінка – мати Діми.

— Аліночко, проходь. Діма там, на кухні, а я ось теж захворіла… Піду в кімнату.

Аліна йшла на кухню і почула, як Діма запитав:

— Хто там прийшов, мамо?

Він стояв біля раковини і мив після обіду посуд. Аліна розплющила очі від подиву, але Дімка анітрохи не зніяковів, кивнув поглядом їй на табурет і запитав:

— Обідала? А то в нас якраз макарони залишилися. Із сиром. Смачні. Будеш?

— Ні, що ти. Дякую. Я в школі обідала. Думала, що ти лежачий, а ти он, ще й допомагаєш. Молодець, – щиро похвалила його Аліна.

— А куди діватися? – відповів Дімка, – мені тільки позавчора (розповідь для сайту Рідне Слово)
краще стало, зате мати звалилася. Ти в нас давай недовго. Клади домашню, сам розберуся. Краще потім у школі допоможеш, а то не захворіти б і тобі…

— Так, добре. Ти одужуй. І швидше приходь. А то скоро контрольна. Я маю тобі все встигнути пояснити. Давай вечорами по телефону будемо займатися, – запропонувала Аліна.

Вона оглядалася. Обстановка у квартирі була найскромнішою. Але в кухні було дуже чисто. Кожна річ стояла на своєму місці. І як не дивно, Дімка був тут зовсім іншим: упевненим, спокійним і навіть здавався веселим. Взуваючись у передпокої, Аліна помітила на пуфику солодко сплячого кота. Рудий пухнастий кіт лежав, розвалившись, як пан. А Діма, помітивши захоплення дівчинки, посміхнувся і вказав їй на диван у кімнаті. Там спав ще один чорно-білий вихованець, так само блаженно витягнувшись на вовняній хустці.

— Та скільки ж їх у вас? – здивовано запитала Аліна.

— Двоє. І обидва з вулиці. З нашого підвалу. Взяли ще кошенятами, щоб вони не замерзли взимку. Хотіли спочатку прилаштувати комусь, та поки шукали добрі руки, самі до них і звикли. А вони до нас, – розповідав Діма, – а мати взагалі вважає, що вони їй допомагають. Коли вона хворіє, вони просто на хворе місце лягають. Якщо кашель, то на груди норовлять прилягти, і лапками обіймають. А якщо голова болить, то біля голови примостяться на подушці, коли ляжеш на ліжко.

— Дивно, – прошепотіла Аліна, – у вас не коти, а лікарі. Ну, одужуйте. Може, в магазин треба сходити?

— Ні, у нас сусіди золоті. Завжди носять продукти і ліки, якщо треба. Ти йди… – Дімка тепло посміхнувся дівчинці й кивнув.

Відтоді Аліна і Діма стали друзями. Вони іноді залишалися після уроків і займалися в порожньому класі. І через дві чверті Зінаїда Іванівна помітила, що Діма став набагато краще вчитися, і що іншим відстаючим треба брати з нього приклад.

Уперше Гусака похвалили вголос при всьому класі. Здавалося б, можна було і розпрямити плечі, але Дімка знову засоромився, почервонів і тихо сказав, кивнувши на Аліну:

— Та це все вона, я – так…

Діму давно вже ніхто не дражнив. Тому що хлопчик виріс за одне літо. Він прийшов до восьмого класу витягнутим, засмаглим, і став навіть трохи вищим за деяких хлопців і дівчат.

— Ого, Гусак! Ну, ти даєш! – вигукнули хлопці, – чим тебе мати годувала?

— У селі я був усе літо в бабусі й діда, на картоплі, кашах та мʼясі… – усміхнувся Дімка і подивився на Аліну. Вона ставала з кожним роком дедалі симпатичнішою. Довга коса вже була до попереку, очі дедалі синіші, а в рухах з’явилася м’якість і жіночність, якої раніше Діма не помічав.

— Як твої коти? – запитала вона як ні в чому не бувало, – мабуть сумували за тобою?

— Вони не знаю, а я скучив. І не тільки за котами… – сказав Дмитрик, – ти не покинеш мене по навчанню? Будемо знову разом сидіти?

Аліна кивнула і побачила в очах Діми радість. Вони так само поверталися зі школи додому разом. Звісно, Діма не став хорошистом, але й трійок у нього було небагато. Коли він закінчив дев’ять класів, то відразу пішов у технікум.

— Старші класи я точно не витримаю, – сказав він(розповідь для сайту Рідне Слово)
Аліні, йдучи.

— Я тебе розумію, – із сумом відповіла вона.

Але Дімка зустрічав дівчину майже щодня після школи, закінчивши свої заняття. Вони також ішли додому разом, і дуже дивували тим шкільних товаришів і вчителів.

Коли Аліна вступила до інституту, Діма так само зустрічався з нею, ревниво оберігаючи її від усіляких знаків уваги з боку студентів. Він писав майже щодня листи своїй подрузі і з армії, а коли повернувся, Аліна вже отримала диплом.

— Почекай, і я стану людиною, не буду двірником, – обіцяв він своїй коханій, – ти мені віриш?

— Та хто ж це може знати? – сміялася дівчина, – що з нами буде через рік, три чи п’ять?

— Не знаю, що буде. Знаю тільки, що ми будемо разом. Я тебе нікому не віддам! – твердо заявляв Дімка, обіймаючи Аліну.

* * *

Минули роки. На вечорі зустрічі випускників школи зібрався і клас Аліни та Діми. Був п’ятнадцятирічний ювілей їхнього випуску. Прийшла до них на зустріч і їхня перша вчителька, яка лаяла маленького незграбного хлопчика Діму Гусака. У розмовах однокласники згадували всіх, зокрема й Діму з Аліною. Їх-то, якраз, і не було на зустрічі.

— Що ж він не прийшов, ваш Гусак? – запитала вчителька.

— А в них метушня зараз у сім’ї, – почав розповідати один з однокласників, – нещодавно друга дитина зʼявилась у них з Алінкою. Тепер – два сини!

— Це яка Аліна? – здивувалася вчителька, – чи не та відмінниця?

— Так, вони чоловік і дружина. Кохання зі школи, – відповіли хлопці, – справжнісіньке перше кохання. Адже Діма після армії став працювати в автомайстерні. Він із дитинства любив копатися в велосипедах, мопедах, а потім і в машинах став мастак. Тож тепер у нього свій бізнес – кажуть, чудовий майстер і по двигуну, і по електриці…

— Тож гарний почерк йому так і не став у пригоді, – зауважив неголосно хтось, але вчителька ніби не почула цих слів.

А Діма й Аліна ніколи не ходили на зустрічі, хоча, бачачи на вулиці однокласників, завжди тепло віталися й усміхалися, розпитували про справи.

Діма не любив згадувати про роки навчання. Єдиним(розповідь для сайту Рідне Слово)
світлом із того часу залишалася для нього Аліна. Вони кохали одне одного, такі різні, але однаково щасливі. І тепер неможливо було уявити Діму маленьким худеньким хлопчиком. Він став кремезним, симпатичним чоловіком, з упевненим поглядом і бажанням усього домогтися самому.

Маленькі сини були його відображенням. Міцні малюки з сірими очима і спокійним характером дуже любили кішок. Тому в будинку Діми завжди були кішки. І тепер сидів на підвіконні в кімнаті рудий кіт із зеленими очима – на щастя.

Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.