Стіл накрила, як у кращих ресторанах: серветки в кільцях, свічки, кришталь… Гості запізнилися на годину. — О-о-о! — протягнула Оксана з порога, навіть не думаючи роззуватися, і почала тупати чоботами по новенькому світлому паркету. — Ну, нічого так! Хороми. Юрку, ти глянь. Прямо Версаль розвели

Є така категорія родичів, яких краще любити на великій відстані. Бажано — через океан або хоча б за кілька сотень кілометрів.

Але Софії, жінці інтелігентній, гостинній і, на жаль, занадто терплячій, не пощастило: сестра її чоловіка, Оксана, жила всього за годину їзди.

Софії було сорок вісім. Працювала вона косметологом, заробляла непогано, понад усе любила порядок, тишу і красиві речі. Її чоловік, Юрій, був чоловіком спокійним, із тих, хто воліє не сперечатися з жінками, аби не порушувати свій внутрішній дзен.

Оксана та її Славко були людьми «простими». У їхньому розумінні це означало право ляпати все, що заманеться, лізти з порадами, куди не просять, і рахувати чужі гроші з азартом податкової інспекції.

Стосунки Софії із родичкою були натягнуті, як струна на дешевій гітарі.

Оксана обожнювала зайти в гості й «оцінити обстановку».

— Ой, Соню, нові штори? — тягнула вона, мацаючи шовк брудними пальцями (руки після вулиці вона помити завжди «забувала»). — Дорогі, мабуть? А колір же який маркий… Дарма. Треба було коричневі брати, вони практичніші.

Софія зазвичай мовчки кивала і наливала чай. Але цього разу привід був особливий — Софія з Юрком нарешті закінчили ремонт. Десять років про це мріяли!

Об’єднали кухню з віталнею, поклали паркет, купили нові меблі. Софія кожну дрібничку вибирала з любов’ю, вкладала в цей затишок душу й чималі кошти.

Юрій, добра душа, наполіг:

— Соню, ну треба ж Оксану зі Славком покликати. Образяться. Посидимо, відзначимо, вони ж за нас порадіють.

«Порадіють», — подумки гірко всміхнулася Софія. — «Аякже. Скоріше луснуть від заздрощів і забризкають отрутою новий диван».

Але вголос погодилася. Родина є родина. Софія готувалася цілий день. Стіл накрила, як у кращих ресторанах: серветки в кільцях, свічки, кришталь… Гості запізнилися на годину.

— О-о-о! — протягнула Оксана з порога, навіть не думаючи роззуватися, і почала тупати чоботами по новенькому світлому паркету. — Ну, нічого так! Хороми. Юрку, ти глянь. Прямо Версаль розвели.

Софія зціпила зуби, але ввічливо подала капці. Почалося застілля.

— Креветки… — Оксана гидливо копирсала салат. — Трава якась… Соню, а майонезу немає? Нормального? А то сухувато якось.

Софія принесла майонез. Вона трималася, всміхалася, вела розмову. Але гості не вщухали.

— А люстра скільки затягнула? — тицяв виделкою в стелю Славко. — Тисяч двадцять напевно? Ого! Юрку, ти що, гроші на принтері друкуєш? Краще б мені на машину докинув, у мене колеса вже лисі зовсім.

— А диван світлий — то дурість, — підтакувала Оксана. — Діти прийдуть — заляпають. Або собака… А, у вас же нема собаки. Ну, самі щось проллєте. Непрактично це, Соню. Самі “понти”.

Софія мовчала. Юрій намагався змінити тему на дачу чи погоду, але гостей несло.

Вони почувалися ревізорами в стані ворога. Їм треба було знайти ваду, знецінити все довкола, аби на фоні цієї краси не почуватися знедоленими.

— І паркет слизький, — ворчала Оксана. — Гепнешся тут, і кісток не збереш. Треба було лінолеум стелити й не випендрюватися.

— Оксано, нам подобається паркет, — тихо мовила Софія.

— Подоб-а-ається їм, — пирхнула зовиця. — Звісно, подобається. Гроші ж шалені. Ти ж косметолог, на тих жінках заробляєш, що губи собі дують. Легкі гроші. Не те що в мене.

Оце вже був удар нижче пояса. «Легкі гроші»? Але останньою краплею стало навіть не це.

У розпал веселощів Славко вже неабияк набрався і почав розповідати масні анекдоти. А Оксана, розчервоніла, вирішила піти «на екскурсію» по квартирі. Зазирнула в спальню, потім у ванну. Вийшла звідти, тримаючи баночку дорогого крему Софії.

— Ти глянь, Славку! — закричала вона на всю квартиру, трясучи баночкою. — Крем за п’ять тисяч! Я в магазині бачила. П’ять тисяч гривень за банку замазки! Жах.

Вона повернулася до столу, вмостилася на стільці й вимовила ту саму фразу, в яку вклала всю свою жовч:

— Ну так, звісно… Ось як БАГАТІ люди живуть. А ми, прості, хліб жуємо.

У цій фразі було все: і докір, і звинувачення в розкошах, і нескінченна жалість до себе. А головне — пекуче бажання викликати в господарів почуття провини за те, що вони посміли жити добре. За те, що вони працювали й створювали красу.

Софія повільно підвелася. Всередині щось обірвалося — луснула та сама струна терпіння. Вона підійшла до Оксани й мовчки забрала з її рук баночку крему. Подивилася на Славка, який спокійно дожовував курку.

— Геть, — сказала вона тихо.

— Що? — не зрозуміла Оксана.

— Геть із мого дому, — повторила Софія вже голосніше й чіткіше. — Обидва. В цю хвилину.

— Сонько, ти чого? Образилася? — закліпав очима Славко. — Ми ж жартуємо.

— А я не жартую. Юрію, виклич їм таксі.

— Ти нас виганяєш?! — заверещала Оксана. — Рідну сестру чоловіка? Через правду? Зажерлася, пані! Багатійкою себе уявила!

— Так, — спокійно відповіла Софія. — Я багата. Я багата на виховання, такт і повагу до чужої праці. А ви — ні. І вам не місце в моєму «Версалі». Геть!

Юрій, побачивши обличчя дружини, мовчки встав і вивів родичів, які ще щось горлали в коридорі. Коли двері за ними зачинилися, у квартирі повисла тиша.

Софія сіла на свій новий «непрактичний» диван. На оббивці розпливалася пляма від буряка. Юрій повернувся, сів поруч, обійняв її.

— Пробач, Соню. Я не думав…

— Нічого, Юро, — сказала вона, дивлячись на пляму. — Хімчистка відмиє диван. А от душу від таких гостей відмити куди важче. Більше ноги їхньої тут не буде. Ніколи.

І знаєте що? Софія жодного разу не пошкодувала. Нехай вона тепер «зарозуміла» в очах родичів, зате в її домі тепер чисто. І ніхто не тицяє її носом у її ж успіх, наче прокурор.

Бо справжнє багатство — це не нулі на рахунку. Це право вибирати, кого пускати у свій дім і у своє життя, а кого залишати за порогом разом із їхніми заздрощами та брудними чобітьми.

Іноді ми так боїмося здатися нечемними, що роками терпимо тих, хто потайки нас зневажає. Але спокій у власному домі вартує того, щоб одного разу просто вказати на двері.

А чи траплялося вам, любі наші читачі, колись виставляти за поріг тих, хто вважав вашу доброту за слабкість?