Столи склали літерою «П», застелили білими скатертинами з вишитими квітами по краю — тими самими, що їх ще бабуся колись вишивала довгими зимовими вечорами. М’ясо смажили на задньому дворі на старенькому мангалі, салатів накришили цілі миски, а тітка Рая із сусіднього під’їзду притягла свій фірмовий торт «Прага» — розміром і вагою як колесо від «Жигулів»

На їхньому весіллі старий друг-мільйонер подарував величезну коробку з… шкарпетками! Усі гості реготали, а наречена навіть не приховувала обурення:

— Такий багатий чоловік — і таку дурницю дарує! А вранці з’ясувалося, що в кожну шкарпетку він сховав по 100 доларів. Історія, від якої в молодят просто мурашки по шкірі пішли.

Найдорожчий подарунок

Ліля сиділа на старенькому кухонному диванчику, підібгавши під себе ноги, і дивилася, як мама повільно перебирає пожовклі фотографії. У кімнаті пахло пилом, ваніллю і чомусь тим самим, незмінним маминим «Шипром».

Тато варив каву в джезві. Хоча вже третій рік поспіль пив тільки розчинну, але в такі особливі вечори, коли згадували ту саму історію, він обов’язково діставав свою стару мідну турку.

— Ну і як ви взагалі наважилися його покликати? — запитала Ліля, крутячи в пальцях кутик знімка, де мама у фаті була схожа на переляканого лебедя, а тато мав такий вигляд, ніби щойно виграв мільйон у лотерею і боїться, що зараз оголосять перерахунок голосів.

Мама тихенько зітхнула, але кутики її губ здригнулися в теплій усмішці.

— А що нам залишалося робити? Дем’ян був для твого батька… ну, як рідний брат. Вони ж із самого малечку товаришували. Жили на одній вулиці, в сусідніх дворах. У схованки грали до ночі. Разом за однією партою сиділи, разом потім і на службу пішли. А потім життя розкидало.

Твій тато пішов в інститут, потім на завод гарувати, важко працював, світу білого не бачив… А Дем’ян подався в кооперативи, до Польщі «човником» мотався, а там уже й серйозний бізнес закрутив.

Коли ми почули, що він став власником трьох великих магазинів і двох автосалонів, та ще й у депутати мітить — подумали: ну все, не та вже людина. Забув про нас, простих смертних.

Тато поставив три горнятка на стіл, розлив каву так обережно, ніби здійснював якийсь священний ритуал.

— Я сам його покликав. Взяв і подзвонив. Трусився, як школяр перед іспитом. А він мені каже: «Вітю, ти серйозно? Я вже грішним ділом думав, що ти мене зі свого життя викреслив». І приїхав.

Ліля відклала чорно-білу фотографію на стіл.

— І подарував шкарпетки.

— Шкарпетки, — підтвердила мама і засміялася тихо, майже беззвучно. — Цілісіньку коробку. Величезну. Таку, в яких зазвичай телевізори чи холодильники возять.

Вони тоді не розкошували, тому весілля гуляли вдома. Але було дуже душевно і по-родинному. Столи склали літерою «П», застелили білими скатертинами з вишитими квітами по краю — тими самими, що їх ще бабуся колись вишивала довгими зимовими вечорами.

М’ясо смажили на задньому дворі на старенькому мангалі, салатів накришили цілі миски, а тітка Рая із сусіднього під’їзду притягла свій фірмовий торт «Прага» — розміром і вагою як колесо від «Жигулів». Гості співали українських пісень, потім хтось увімкнув магнітофон і пішли танці до упаду. Одне слово, все як у людей.

Дем’ян прийшов сам-один. Без дружини, без якоїсь супутниці.

У темно-синьому костюмі, який сидів на ньому так ідеально, ніби його шили просто на ньому. Волосся блищить, зачесане назад, легка благородна сивина на скронях — а йому ж тоді було всього тридцять чотири роки.

Він обійняв тата так міцно, що той на мить аж розгубився. Потім маму галантно поцілував у щоку і сказав:

— Таню, ти все така ж красуня, а Вітька — все такий самий дурник щасливий.

Сів за стіл, майже в самому куточку. Пив мало. Усміхався. Коли піднімали тости — піднімав келих, але промов не казав. Просто уважно дивився. Ліля потім не раз питала:

— А він що, соромився вас?

Мама хитала головою:

— Ні. Він просто чекав свого часу.

Подарунки почали дарувати вже ближче до кінця застілля. Здебільшого несли конверти. Хтось дві тисячі поклав, хтось п’ять, тільки двоє чи троє найближчих — по десять тисяч. А тітка подарувала 3500 і велику банку малинового варення, щоб горло взимку не боліло.

Дем’ян дочекався, поки всі вручать свої презенти. Потім кудись вийшов, повернувся, підійшов до тата і з розмахом поставив перед ним велику картонну коробку, перев’язану широкою атласною стрічкою глибокого бордового кольору.

— Це вам із Танею, — сказав він тихо, але так, що всі почули. — На довге і дуже тепле життя.

Усі за столом усміхнулися. Кожному ж кортіло дізнатися, що там усередині. Дем’ян, вручивши свій загадковий подарунок, усміхнувся своєю спокійною, трохи лукавою усмішкою і повернувся на своє місце.

Коли гості роз’їхалися по домівках, коли прибрали столи, коли мама з тіткою Любою перемили гору посуду, а тато виніс сміття — вони нарешті залишилися вдвох у кімнаті, де ще стояв стійкий запах свята і чужих парфумів. На підлозі лежала купка конвертів і та сама величезна коробка.

Мама перша не витримала:

— Давай глянемо, що він там такого цінного привіз. Мільйонер усе-таки!

Відкрили. Зверху лежала пара чорних чоловічих шкарпеток, акуратно складених. Під ними — сині. Далі — сірі в ромб, білі в смужку, бордові, зелені… навіть одні з кумедними маленькими жовтими каченятами. І так шар за шаром, до самого дна. Тато спочатку гмикнув, а потім просто засміявся вголос.

— Ну Дем’ян… ну гуморист…

Мама сплеснула руками, не приховуючи розчарування:

— Це що, серйозно? Така поважна людина — і якісь шкарпетки? Ми ж йому не казали, що нам шкарпетки в хаті потрібні!

Тато знизав плечима, витягнув одну пару (темно-сині, дуже цупкі, явно дорогі) і натягнув просто поверх тих, у яких проходив увесь вечір.

— А мені подобаються. Теплі, м’які.

Так випадково в них і заснув від утоми. Мама ще побурчала хвилин десять на того «багатія», а потім теж лягла. Вранці прокинулася від того, що тато сидів на краю ліжка і люто чухав кісточку на нозі.

— Вітю, ти чого? Що сталося?

— Та свербить щось. Знімаю їх від гріха подалі.

Стягнув. Вивернув навиворіт, щоб подивитися, від чого ж так нога свербить. І завмер.

На внутрішньому боці, там, де зазвичай просто проходить шов, була маленька, майже непомітна кишенька. Акуратно підшита вручну, нитками точнісінько в колір тканини. Тато обережно потягнув — і витягнув складену навпіл новеньку, хрустку стодоларову купюру.

Мама спочатку не повірила своїм очам. Подумала — якийсь дурний жарт. Потім схопила ножиці для нігтів і, не кажучи ні слова, взяла наступні шкарпетки. Розрізала шов. Ще сто доларів. Потім ще.

Тато мовчки приніс коробку на кухню. Вони сіли за стіл і почали методично, як на якомусь конвеєрі, розпорювати кожну шкарпетку.

У кожній була сотня. У кожнісінькій.

Коли закінчили цю ювелірну роботу — на столі рівненько лежало п’ятдесят купюр. П’ять тисяч доларів.

На той час в Україні це були просто шалені гроші. На них можна було запросто купити кооперативну квартиру в новобудові. Або хорошу машину. Або безбідно прожити кілька років, не рахуючи кожну копійку до зарплати. А в них якраз після весілля, за пів року, зʼявилася Ліля, і ті перші місяці були ой якими важкими.

Мама плакала, коли перераховувала гроші втретє. Тато сидів мовчки і тільки ніжно гладив стопку купюр, ніби боявся, що вони зараз розтануть, як сніг.

— Чому він так зробив? — запитала мама крізь сльози вдячності. — Міг же просто пухлий конверт дати, як усі.

Тато довго мовчав, дивлячись у вікно. А потім відповів:

— Бо він дуже добре знав, що ми від такого товстого конверта точно відмовимося. Перерахуємо гроші при всіх, злякаємося суми і захочемо віддати назад. А від шкарпеток… від шкарпеток же не відмовишся. Скажемо — дурник, але посміємося і залишимо собі. А він хотів, щоб ми їх точно відкрили. І щоб запам’ятали цей день. Запам’ятали на все життя. І щоб щиро посміялися.

Ліля слухала цю родинну легенду вже десь утретє, але щоразу в одному й тому самому місці в неї зрадливо щипало в носі від сліз.

— А ви йому потім хоч зателефонували? Сказали дякую?

Мама тепло усміхнулася.

— Подзвонили. Наступного ж дня. Він слухавку взяв і хитро так питає: «Ну як, Вітю, ноги не мерзнуть?» Тато йому ледь не плачучи: «Дем’яне, ти… ти взагалі нормальний?» А той регоче в трубку: «Вітю, я ж тобі обіцяв, що колись зроблю тобі найтепліший подарунок у житті».

Вони потім ще кілька років підтримували зв’язок. Згодом Дем’ян емігрував до Канади. А потім якось загубився. Останній раз листівку надіслав на Різдво — фотографія засніженого будинку десь у горах, два його розкішні лабрадори і короткий напис: «Шкарпетки ще не зносилися? Нові не потрібні?»

Тато зберігав ту канадську листівку все своє життя.

Ліля встала, підійшла до старого шафи в коридорі. Там, на самісінькій верхній полиці, лежала потерта картонна коробка — вже не та, величезна весільна, а інша, значно менша. Вона принесла її на кухню.

Обережно відкрила.

Зверху лежала одна пара шкарпеток. Темно-синіх. Та сама пара, яку тато натягнув у їхню першу шлюбну ніч. Із маленькою, вже акуратно розпоротою кишенькою.

Ліля взяла їх у руки. Вони й досі пахли чимось дуже далеким і рідним — старим текстилем, маминими французькими парфумами і татовим потріщеним одеколоном.

— Я їх ніколи в житті не викину, — сказала вона тихо, ледь стримуючи сльози.

Мама подивилася на неї своїми мудрими очима і ствердно кивнула.

— І не треба, доню. Нехай лежать. А раптом колись і твоїй близькій людині теж знадобиться найтепліший подарунок у житті, — усміхнулася вона.

За вікном тихо йшов сніг. Напевно, перший цього року. Ліля притиснула старі шкарпетки до щоки й усміхнулася. Їй на мить здалося, що десь дуже далеко, за холодним океаном, старий вірний друг її батька теж саме зараз усміхається — трохи хитро, точнісінько так само, як тоді, за їхнім весільним столом.

Ось така неймовірна історія про справжню чоловічу дружбу, благородство душі та вміння робити добро так, щоб не образити гордість.

Кажуть, що гроші псують людей, але іноді саме вони стають інструментом для найтепліших учинків.

А у вашому житті траплялися такі несподівані, але доленосні подарунки від друзів? Розкажіть, які найдивовижніші сюрпризи робили вам!