Сусідній кабінет тим часом відчинився, і звідти визирнула медсестра. — Що у вас тут коїться? І тут ми всі заговорили одночасно: — Вона без черги лізе! — Я займала! — Ми з восьмої ранку! — Мені тільки запитати! — Усі тут запитують

— Жіночко, а ви, власне, куди? Тут узагалі-то жива черга!

Я навіть не встигла зрозуміти, як це з мене вирвалося.

Сиділа собі третю годину під кабінетом невролога, нікого не чіпала, рахувала про себе, хто за ким, аби не схибити, — і от маєте. Варто було під сусіднім кабінетом комусь рушити до дверей із виразом обличчя людини, якій «тільки запитати», як я вже підскочила.

І не тому, що мені найбільше треба.

Просто я страх як не люблю таких речей.

Бо в поліклініці як воно буває: якщо сам за порядком не простежиш, ніхто за тебе не простежить. Тут один «тільки запитати», другий «мені медсестра сказала», третій «я відходив, узагалі-то займав», і все — можна йти додому ні з чим.

Невролог у нас був просто на вагу золота.

Потрапити до нього — це як не на прийом, а на аудієнцію. З самого ранку сиділи люди з теками, знімками МРТ, пігулками й тим особливим виразом обличчя, що буває тільки в тих, хто вже давно змирився: швидко тут не буде.

Я прийшла о пів на дев’яту. Переді мною вже було шестеро. На одинадцяту за мною вишикувалося ще дев’ятеро.

Поруч сиділа жіночка в бузковому береті, яка кожні десять хвилин важко, на весь коридор, зітхала і сповіщала всіх, що в неї «нерв на обличчі сіпається вже майже місяць».

Трохи далі чоловік у спортивній куртці раз по раз дзвонив дружині й торочив одне й те саме: «Ні, ще ні. Ні, не знаю. Так, сказали чекати».

Біля вікна тупцяла молода мама з хлопчиком, який спочатку бігав, потім хникав, потім жував банан, а тоді заснув у неї на плечі.

І все ніби йшло своїм розміреним поліклінічним ладом, аж поки біля сусіднього кабінету окуліста не намалювалася ця пані в бежевому пальті.

Вона йшла так стрімко і з таким виглядом, ніби на неї вже скрізь чекають. Підійшла до дверей, легенько стукнула і вже почала натискати на ручку.

Тут я і встала.

— Жіночко, ви куди? — кажу. — Тут узагалі-то жива черга.

Вона повільно, з подивом обернулася.

— Мені тільки запитати.

Це було сказано тим самим тоном, після якого в коридорі миттєво змінюється температура повітря.
Жінка в бузковому береті перестала зітхати.

Чоловік у куртці прибрав телефон від вуха. Навіть малий на плечі в матері привідкрив одне око, ніби й він розумів: зараз почнеться.

— Тут усім тільки запитати, — сказала я вже твердіше.

— Я не на прийом, — пояснила вона таким тоном, ніби розмовляла з нерозумними дітьми. — Мені буквально на секунду.

— От на секунду всі й заходять, — парирувала я. — А потім по пів години там сидять.

Із глибини коридору одразу ж підтримали:

— Правильно!

— Спершу один запитає, потім другий!

— Ми теж тут із самого ранку маринуємося! Совість треба мати!

Я відчула, що не сама. А це завжди додає людині неабиякої переконливості.

Жінка в бежевому пальті невдоволено підібгала губи.

— Узагалі-то я займала ще годину тому. Просто на процедури відходила.

Оце вже була серйозна заява.

— За ким займали? — запитала я.

Вона замовкла. Було видно, що питання їй відверто не сподобалося.

— Я не зобов’язана перед вами звітувати.

— Тоді й не вигадуйте того, чого не було, — відрізала я. — Я тут із самого ранку і всіх в обличчя пам’ятаю. Вас не було.

Чоловік біля вікна, який до цього мовчав як риба, раптом уставив:

— Так, її тут не було.

— Звісно, не було, — одразу підхопила бузкова шапка. — У мене всі як на долоні.

І тут, як воно зазвичай і буває, знайшовся свідок із протилежного табору.

— Та була вона, — подав голос якийсь дідусь із ціпком. — Займала і пішла.

— Ну то й треба було чекати в черзі, — не здавалася я. — А то порозходяться по своїх справах, а потім до лікаря пруться, як до себе додому.

Жінка в бежевому пальті вже аж почервоніла.

— Чому ви мені хамите?

— Я вам не хамлю. Я просто люблю порядок.

Оце, зізнаюся, я сказала навіть із певним задоволенням. У поліклініці взагалі іноді виникає страшенна спокуса стати не просто пацієнтом, а справжнім рупором справедливості. Особливо якщо ти сидиш давно, голодний, спина затерпла, і маєш на руках талончик, який узагалі нічого не гарантує.

Сусідній кабінет тим часом відчинився, і звідти визирнула медсестра.

— Що у вас тут коїться?

І тут ми всі заговорили одночасно:

— Вона без черги лізе!

— Я займала!

— Ми з восьмої ранку!

— Мені тільки запитати!

— Усі тут запитують!

Медсестра обвела нас втомленим поглядом. Видно було, що це вже не перший такий концерт за сьогодні.

— Хто там наступний за записом, заходьте, — сказала вона і зникла за дверима.

Але було вже пізно. Коридор завівся.
З’явилася ще одна жіночка — з іншого кінця, з текою під пахвою.

— Я взагалі-то вже була в лікаря, мені просто забрати рецепт на окуляри, — гучно оголосила вона.

— Це коли ж ви були? — я миттю обернулася до неї. — Я з пів на дев’яту тут сиджу, і вас не бачила.

Вона впевнено тицьнула пальцем у чоловіка біля кабінету:

— Чоловіче, ну ви хоч скажіть, ви ж мене пам’ятаєте! — обурилася вона.

Чоловік відверто розгубився.

— Я?.. Та не стежу я за вами, робити мені більше нічого.

— От бачите! — підсумувала я, відчуваючи, що вже увійшла в кураж.

Тепер під сусіднім кабінетом утворилася своя, окрема черга, окрема правда і своє окреме протистояння. Люди в поліклініках узагалі вражаюче швидко гуртуються в табори.

Ще хвилину тому ніхто одне одного в очі не бачив, а тепер уже — «ми тут сидимо», «ми взагалі-то бачили», «та ви самі тільки-но припленталися».

Я стояла в самісінькому епіцентрі цього маленького стихійного трибуналу й раптом зловила себе на тому, що кидаюся фразами, яких ніколи раніше від себе не чула:

— Не треба тут робити вигляд!

— Я всіх пам’ятаю, хто коли прийшов!

— Не треба мені казки розказувати, я з ранку тут сиджу!

Бузкова шапка кивала мені, наче рідній сестрі. Чоловік із телефоном уже комусь звітував: «Тут, здається, скандал накльовується».

Жінка в бежевому пальті ледь не кричала, що в неї тиск стрибає. Я їй, не змигнувши й оком, відповіла, що в половини коридору тиск, але це не привід руйнувати чергу.

Напевно, я б іще довго там воювала за справедливість, якби раптом не побачила, як за дверима мого золотого лікаря зникає спина чоловіка у спортивній куртці. Того самого, що був за мною.

Я підлетіла до дверей, важко дихаючи.

— Перепрошую, це моя черга!

Медсестра подивилася на мене без жодного співчуття:

— Вас тут не було.

Я аж захлинулася.

— Як це не було? Я ж тут стояла! Он, поруч. Я нікуди не відходила!

Бузкова шапка, яка ще секунду тому була зі мною єдиним фронтом, сором’язливо відвела очі. Чоловік біля вікна раптом страшенно зацікавився чимось у своєму телефоні.

А жінка в бежевому пальті дивилася на мене з таким тихим тріумфом, що мені захотілося негайно підхопити якусь невиліковну хворобу і піти звідси назавжди.

— Ну то чекайте тепер, — відрізала медсестра і зачинила двері перед самим носом.

Я залишилася стояти посеред коридору з обличчям людини, яку щойно абсолютно законно поставили на місце.

Сіла.

Потім встала.

Потім знову сіла.

Сумка раптом стала важкою, як мішок бульби. У горлі пересохло. Понад усе мені хотілося закричати, що це несправедливо! Що я взагалі-то за порядок боролася!

Що я не в буфет ходила пиріжки їсти, не додому їздила. Що все це відбувалося майже на моїх очах!
Але саме це мені щойно й пояснили.

«Вас тут не було».

Бузкова шапка обережно повернулася до мене:

— Викликали наступного, ви просто не почули, — сказала вона з тією м’якою фальшивою жалістю, від якої стає ще гірше. — Буває.

Я байдуже кивнула, ніби мені до того не було жодного діла.

І тут біля сусіднього кабінету знову пролунало:

— Чоловіче, ви куди?

Я машинально підняла голову.

Якийсь дідусь у кашкеті вже тягнувся до ручки, а за ним обурено виростала нова жіночка — повненька, в яскраво-червоному шарфі, з обличчям людини, яка все життя чекала саме на цей зірковий час.

— Тут узагалі-то черга! — відрізала вона.

І я раптом побачила всю цю картину збоку.

Коридор. Куртки. Теки з аналізами. Люди з втомленими обличчями, які третю годину висиджують не лише до лікаря, а й до власної правоти. Як же легко тут забути, навіщо ти взагалі прийшов.

Як швидко чужа людина перетворюється на лютого ворога. Як приємно на якусь хвилину відчути себе суддею — і як безглуздо потім сидіти з пропущеною чергою і слухати, як твою ж власну фразу кидають іншим.

Я повільно опустила голову.
А червоний шарф уже набирав обертів:

— Я з пів на десяту тут сиджу!

— А я з дев’ятої!

— А ви взагалі помовчте, вас тут не стояло!

Я міцніше притиснула до себе сумку і втупилася у двері свого невролога.
За хвилину бузкова шапка не витримала:

— Що ж ви, жіночко? Там же знов неподобство коїться.

Я спокійно відповіла:

— Хай самі розбираються.

І навіть не повернула голови.

Я ще міцніше обхопила сумку і стала майже впритул до дверей кабінету.

Тепер я вирішила не відходити ні на крок. На міліметр не зсунуся.

Біля сусідніх дверей знову щось починалося, хтось уже палко сперечався, хто за ким, але я навіть бровою не повела. Досить. Надивилася.

І тут до моїх дверей спокійнісінько попрямував якийсь чоловік. Спокійно так, без зайвої метушні.
Я миттєво виставила руку вперед, перекриваючи йому шлях:

— Навіть не думайте.
Він зупинився і мовчки, здивовано подивився на мене.
— Я тут із самісінького ранку, — сказала я вже голосніше, ще щільніше притискаючись спиною до дверей. — І вдруге свою чергу пропускати не збираюся!

Коридор одразу ж пожвавішав. Наші люди таке люблять.

— Правильно!

— Нема чого тут лазити!

— А то бач які…

Чоловік і далі мовчав.
І в цю саму секунду двері відчинилися, з кабінету визирнула медсестра, подивилася спочатку на мене, потім на нього і так втомлено-втомлено сказала:

— Жіночко, ви вже й персонал до кабінету не пускаєте?

На мить у коридорі запала мертва тиша.
А потім хтось із задніх рядів бадьоро бовкнув:

— А хай теж займає, як усі люди!

Але я вже не чула ні медсестри, ні тих дотепних смішків за спиною.

Я судомно порпалася у своїй сумці й ніяк не могла второпати, як же я примудрилася забути найголовніше — те, заради чого з самого ранку сиділа під цим клятим кабінетом.

Я ж точно пам’ятала, як ще звечора все акуратно склала — і знімки, і висновок, і навіть усі старі обстеження приготувала. І все це поклала в окремий файлик…

Але файлика в сумці не було…

Ось такий видався мій день.

Від редакції:
Цю кумедну і водночас таку життєву історію надіслала нам наша читачка, і ми не змогли не поділитися нею з вами. Іноді в гонитві за тим, щоб усім довести свою правоту і навести лад довкола, ми забуваємо про найголовніше — мету нашого власного шляху. А у вас бували випадки, коли черга в поліклініці чи магазині перетворювалася на справжній іспит на витримку?