Світлана з Толиком приїхали з села ще тридцять першого. З порожніми руками, мовляв: «Ой, так поспішали, що подарунки на тумбочці забули!». Зате апетит привезли такий, що дай Боже кожному. Їли так, ніби рік голодували. Пили так, що мені перед сусідами було соромно за їхні нічні концерти. І тепер вони хочуть зостатися ще на тиждень

— Ми тільки на Новий рік планували, але вирішили ще на тиждень зостатися! У вас же диван усе одно пустує! — заявила сестричка мого чоловіка, викладаючи речі з валізи прямо на крісло. — А то вдома нудьга, а у вас у місті хоч ялинка на площі гарна. Та й крамниці всі під боком.

Я стояла в дверях вітальні, стискаючи в руках мокру ганчірку. Третє січня. Десята ранку.

Голова гула, наче той вулик, а ноги набрякли так, що капці впивалися в шкіру. Знаєте, у таку мить мрієш лише про одне: щоб усі зникли і настала тиша.

— Світлано, — голос мій здригнувся від утоми. — Яке «зостатися»? Ми ж домовлялися на два дні. У мене з третього числа звітний період починається, мені працювати треба. Дистанційно. У спокої.

Світлана, жіночка такої «доброї» статури, вся в обтислому «леопарді», навіть не озирнулася. Вона вже по-господарськи розпихала свої кофти по полицях моєї шафи, безцеремонно зсуваючи мої книжки.

— Ой, Оленко, не будь буркотухою! Попрацюєш на кухні, нічого з тобою не станеться. А ми тихесенько тут будемо. Може, гостей покличемо ввечері, Толік хотів старого друга провідати. Ти, до речі, м’яса дістань, хай розморожується, чоловікам закуска потрібна. А салати твої твоє вже підкисли, мабуть, довелося викинути.

На дивані, закиданому папірцями від цукерок та мандариновими шкірками, велично лежали мій чоловік, Вадим, і Світланин Анатолій.

Обоє втупилися в якийсь бойовик, увімкнувши звук на повну котушку.

На столику — ціла батарея порожніх пляшок, плями від шпротів і пульти всі засмальцьовані в жир. І це при тому, що я сто разів просила мити руки після вживання їжі, а не витирати їх об інтерʼєр моєї квартири!

— Вадиме? — я подивилася на чоловіка. — Ти нічого не хочеш сказати сестрі?

Вадим ліниво почухав живіт, що визирав з-під майки.

— Оленко, ну чого ти починаєш? Рідня ж. Хай погостюють. Тобі шкода, чи що? Тарілку борщу не наллєш?

— Тарілку? — я відчула, як усередині закипає холодна лють. — Я три дні біля плити стояла! Наготувала стільки, що можна було футбольну команду нагодувати! Ви змели все за два дні! Я всю премію на цей стіл витратила! А тепер маю ще тиждень вас годувати й опікати?

— Ти зобов’язана, ти ж господиня! — рявкнув Толик, не відриваючи очей від телевізора. — І пінного пляшечку б принесла, а то в горлі пересохло.

Я вийшла на кухню, щоб не зірватися на крик. Сіла на табуретку, обхопила голову руками. Кажуть, дім — це фортеця, але мій дім зараз нагадував заїжджий двір.

Кухня тонула в хаосі. Гора брудного посуду в мийці височіла, як та Говерла.

Масні сковорідки, тарілки із засохлим майонезом, липкі келихи. На підлозі — конфеті, ялинкові голки й розтоптаний салат.

Я — головний бухгалтер. Я сама тягну кредит за цю трикімнатну квартиру. А Вадим… Вадим «шукає себе» вже два роки. То він таксист, то охоронець, то якийсь там «бізнесмен».

Зараз він просто «втомився за рік» і відпочиває. На моїй шиї.

Світлана з Толиком приїхали з села ще тридцять першого. З порожніми руками, мовляв: «Ой, так поспішали, що подарунки на тумбочці забули!». Зате апетит привезли такий, що дай Боже кожному.

Їли так, ніби рік голодували. Пили так, що мені перед сусідами було соромно за їхні нічні концерти. І тепер вони хочуть зостатися ще на тиждень.

Я подивилася на свій робочий ноутбук, що сиротливо лежав на підвіконні — єдиному чистому місці.

Завтра — останній термін здачі звіту. Не здам — оштрафують, а то й звільнять. А кредит за мене ніхто не заплатить.

Двері кухні розчахнулися. Зайшла Світлана.

— Чуєш, Лено, — вона відкрила холодильник і почала там по-господарськи порпатися. — А що, ковбаса скінчилася? Збігала б ти в магазин. І ікри візьми, Толик просив. І це… Ти коли на стіл накриватимеш? Ми снідати хочемо. Млинців би напекла, чи що.

— Млинців? — тихо перепитала я.

— Ну так. Із м’ясом. І зі сметаною. Ти ж жінка, маєш затишок створювати. А то сидиш тут, киснеш. Вадик скаржився, що ти нудна стала. Неласкава.

Вона дістала останнє яблуко, смачно вкусила і кинула недогризок у переповнене відро. Промахнулася. Огризок шльопнувся на підлогу.

— Підніми, — сказала я.

— Що? — Світлана витріщила очі. — Я тобі не наймичка! Сама піднімеш, не переломишся. І давай швидше з магазином, гості на п’яту прийдуть. Чоловік шість буде. Треба ж поляну накрити.

Шість чужих людей. У моїй квартирі. За мої гроші. Коли я маю працювати. І тут Світлана зробила те, що стало останньою краплею. Вона підійшла до підвіконня і побачила мій ноутбук.

— О, а це що? Комп? — вона натиснула на кришку масними пальцями. — Толику, йди сюди! Тут комп є, можна музику нормальну врубити!

— Не чіпай! — я схопилася з місця. — Там звіти!

— Та годі тобі, жаднюго! Ми тільки музику… Ой!

Ноутбук вислизнув з її жирних рук. Гуркіт удару об кахель пролунав для мене як вибух. Пластик тріснув, екран покрився павутиною тріщин.

— Ну от, — скривилася Світлана. — Сама винна! Налякала мене! Понакуповують барахла крихкого… Вадику! Твоя дружина комп розбила!

У дверях кухні з’явилися чоловік і Толик.

— Оленко, ти що, криворука? — зареготав чоловік. — Ну нічого, новий купиш. Ти ж у нас багата.

У мене в очах потемніло. Звук телевізора, запах перегару, липка підлога, розбитий ноутбук — мій інструмент, мій хліб! — і ці нахабні обличчя…

Усе це змішалося в один гарячий клубок у грудях. Я більше не відчувала втоми. Тільки лють. Чисту, дзвінку, прекрасну лють.

— Геть, — сказала я. Голос був тихим, але в кухні враз стало чути, як муха летить.

— Що? — не зрозуміла Світлана.

— Геть звідси. Усі троє.

— Ти що, Олено, здуріла зовсім? — наїжився Толик. — Ми гості!

— Ви не гості. Ви — сарана. Ви — паразити.

Я підійшла до шафки, де лежали документи. Дістала папку.

— Вадиме, чия квартира?

— Ну… наша… — заціпило чоловіка.

— Ні, дорогий. Квартира МОЯ. Куплена до шлюбу. Кредит плачу Я. Ти тут прописаний? Ні.

Я повернулася до Світлани.

— Ти розбила річ, яка коштує сорок тисяч гривень. Це моя місячна зарплата.

— Та пішла ти! — верескнула зовиця. — Подумаєш, подряпина! Вадику, скажи їй! Вона твою сестру виганяє!

— Оленко, ну ти перегинаєш палицю… — почав був Вадим.

— Мовчати! — рявкнула я так, що Толік аж гикнув.

Я схопила відро з холодною водою, у якому мокла ганчірка для підлоги. І з розмаху виплеснула все прямо на них. На Світлану, на Толика, на Вадима. Брудна, мильна вода облила їх із ніг до голови.

— А-а-а! Ти божевільна! Моя зачіска! — закричала Світлана.

— Це тільки початок! — я вхопила швабру. — У вас є п’ять хвилин. Час пішов.

Я вилетіла в коридор. Забігла у вітальню, де стояли їхні валізи. Схопила перший-ліпший баул, рвонула блискавку і почала викидати їхні лахміття прямо на сходи. Труси, шкарпетки, «леопардові» лосини, светри — усе летіло через поріг.

— Що ти робиш?! — верещала Світлана, вибігаючи з кухні мокра, з розмазаною тушшю.

— Прибираю! — крикнула я, запускаючи її чобіт у політ. Він ударився об стіну під’їзду й відлетів до сміттєпроводу.

Толик і Вадим намагалися мене зупинити. Вадим схопив мене за руку.

— Олено, заспокойся! Ти п’яна?!

Я вирвала руку і ткнула шваброю йому в груди.

— Я твереза! На відміну від вас, пияк! Якщо ви зараз же не заберетеся, я викликаю поліцію! Скажу, що в моїй квартирі сторонні люди, які псують майно і погрожують мені!

— Ти чоловіка здаси? — округлив очі Вадим.

— Ти мені не чоловік. Ти альфонс і дармоїд. Я подаю на розлучення. Завтра ж. А зараз — пішов геть! Разом зі своїм табором!

Я виштовхала їх у під’їзд. Вони пручалися, горлали, лаялися. Світлана намагалася вчепитися мені у волосся, але отримала мокрою ганчіркою по обличчю.

— Мої речі! Мій телефон! — орав Толик.

— У купі знайдеш! — я штовхнула останню валізу так, що вона перекинулася на сходах.

Вадим стояв на майданчику в мокрих трико і капцях.

— Олено, ти пошкодуєш! Куди я піду?!

— До мами! У село! Та куди хочеш! Ключі давай!

— Що?

— Ключі від квартири, швидко! Бо зараз пишу заяву про крадіжку ноутбука і грошей!

Вадим знав, що я слів на вітер не кидаю. Він тремтячими руками кинув їх на підлогу.

— Подавись! Відьма! Істеричка!

— З Різдвом і Новим роком, дорогі родичі! — крикнула я і з силою захлопнула двері.

Клацнув замок. Верхній. Нижній. Засувка. З того боку ще довго чулися крики й удари в двері. Вони збирали свої лахи по всьому під’їзду.

Я стояла в коридорі, притиснувшись спиною до дверей. Серце калатало, як скажене. Руки трусилися. Швабра випала з рук із глухим стуком.

А потім настала тиша. Вони пішли.

Я повільно сповзла по стіні на підлогу. Подивилася на пляму від кефіру, яку так і не витерла. На брудні сліди. На запах перегару, що все ще висів у повітрі. Але це було вже моє повітря.

Я встала. Пройшла на кухню. Підняла розбитий ноутбук. Екран ущент. Жорсткий диск, сподіваюся, цілий. Нічого, куплю новий. Нехай у кредит, зате сама. І ніхто мені не дорікне.

Відчинила вікно навстіж. Морозне січневе повітря увірвалося в квартиру, вимітаючи дух їхньої присутності. Зібрала весь брудний посуд зі столу.

Не стала мити. Просто згребла все в міцний сміттєвий пакет — тарілки, виделки, келихи. Усе, до чого вони торкалися. Згорнула скатертину з плямами — туди ж.

Замовила доставку. Найбільшу піцу й суші. І пляшку гарного вина. Через годину я сиділа на дивані. У квартирі було тихо. Грала моя улюблена музика, ледь чутно.

Світилася гірлянда на ялинці. Я їла піцу прямо з коробки й пила вино з єдиного вцілілого чистого келиха.

Вадим обірвав мені телефон. Сорок вісім пропущених. Повідомлення: «Оленко, пробач», «Ми на вокзалі, холодно», «Ти змія, поверни гроші». Я заблокувала його номер. І номер Світлани. І номер свекрухи.

Завтра я викличу майстра змінити замки. Завтра я піду до юриста. А сьогодні… Сьогодні я просто дихаю. Подивилася на порожній диван. Більше ніхто не лежав на ньому в брудних шкарпетках.

Господи, як же добре.

Цю історію надіслала нам одна пані, яка довго терпіла, але нарешті згадала про власну гідність. Знаєте, у народі кажуть: «Гості — як риба: на третій день починають тхнути», а якщо ці гості ще й нахабніють, то пора брати в руки віника. Кожен із нас має право на свій простір і спокій, особливо у власному домі, який зароблений важкою працею.

А як ви вважаєте, любі читачі, чи варто було до останнього терпіти родичів заради «сімейного миру», чи така радикальна чистка — це єдиний шлях до щастя?